26.02.2019 року у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону за номером 10082 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України». Суб’єкти законодавчої ініціативи планують внести зміни до ст.324 КПК України, що регламентує дії суду у разі неприбуття прокурора в судове засідання. Наразі редакція частини 1 статті 324 КПК України закріплює обов’язок суду відкласти судовий розгляд у разі неприбуття прокурора. Після внесення законодавчих змін суд отримує право провести судовий розгляд у випадку повторної неявки прокурора. Утім, дія нової правової норми поширюватиметься лише на окрему категорію справ – застосування (продовження строку його дії) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Неформально цей законопроект називають «поправкою Скрипки». Адже саме драматична історія батька чотирьох дітей Сергія Скрипки, який вже дев’ять місяців утримується в місцях попереднього ув’язнення на підставі сфабрикованої Головною військовою прокуратурою України спільно з ГСУ СБ України підозри в організації готування до вчинення терористичного акту, створила передумови для законодавчих змін.
Абсурдність підозри вищезазначеної особи у причетності до будь-якої з форм терористичної діяльності вже неодноразово висвітлювалося у вітчизняному медійному просторі, зокрема провідні науковці вказували на неспроможність кримінально-правової кваліфікації дій С.Скрипки за ст.258 КК України. Додає сумнівності цій історії також використання правоохоронцями провокатора зі стажем – рецидивіста спортсмена Руслана Галигіна. Однак очевидна надуманість підозри, з якою у неформальних розмовах погоджуються і прокурори ГВП, жодним чином не вплинула на правовий статус Сергія Скрипки, як особи, яка утримується під вартою.
Цей фактор наразі залишається домінуючим у правовій позиції сторони обвинувачення, зокрема «доблесної» Головної військової прокуратури, прокурори якої ототожнюють функції прокурорського нагляду у кримінальному провадженні з мордуванням особи.
Тактичним елементом цілеспрямованого мордування і нелюдського поводження з Сергієм Скрипкою стало бойкотування підлеглими Анатолія Матіоса судових засідань Київського апеляційного суду, який розглядав апеляції захисників на ухвали слідчих суддів Шевченківського районного суду про продовження строку тримання під вартою Сергія Скрипки від 17 жовтня 2018 року, яка була розглянута у лютому 2019 року, тобто через чотири місяців після постановлення оскаржуваної ухвали, строк дії якої не може перевищувати 60 днів. Аналогічна історія відбувалася з оскарженням ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду від 15.12.2018 року, яка підлягала безумовному скасуванню у зв’язку з відсутністю аудіозапису судового засідання. Прокурори ГВП подали до суду чотири клопотання про відкладення розгляду судових засідань у зв’язку з їх «надзвичайною зайнятістю». Лише активна участь громадськості, висвітлення цієї проблеми у ЗМІ спонукало прокурорів ГВП виконати свої обов’язки. Звісно, апеляційна фемідушка не підвела головних «борців із тероризмом» в особі Головної військової прокуратури і 05.02.2019 року породила ухвалу, якою фактично визнала необов’язковим фіксування судового процесу слідчими суддями, які розглядають клопотання про обрання (продовження) строку тримання під вартою. Як мовиться в народі, - «докотилися».
Принагідно зауважимо, що проблема саботування прокурорами судових засідань щодо розгляду апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в Київському апеляційному суді має системний характер. Арештанти безрезультатно очікують на вирішення найважливішого для них питання – законності обмеження їх основоположного права на свободу.
Виникає питання: а що ж суд? Суд мовчить, а точніше схиляє апелянтів до відмови від апеляційної скарги. Аргументи не менш переконливі: «який сенс розгляду апеляції, якщо вже є нова ухвала про продовження строку тримання під вартою»; «суд – це майже театр, а тому опускаємо завісу у цій апеляції»; «для чого Вам ця апеляція, ми ж багато працюємо». Процитовані вирази пролунали з вуст суддів у конкретних засіданнях, які відвідували помічники народних депутатів на стадії підготовки законопроекту.
Складається враження, що відбувається колективна мімікрія правосвідомості в осіб, які підлаштовуються під суто прагматичні інтереси того, чи іншого персонажу з мандатом, погонами і, відповідно, манією величі. Діагноз такому соціальному явищу, як беззахисність особи у державі, свавілля воєнізованих ескадронів на кшталт нашої ГВП було надано вже давно. Якщо звертатися до класиків, то доречною видається згадка про американського письменника -гумориста О. Генрі, який у своїх творах описує устрій бананових республік, у тому числі іронізує над методами діяльності так званих правоохоронців.
На щастя, Україна, на мою думку, ніколи не скотиться до рівня бананової республіки, адже український народ – народ із характером, але викорінення бананових прокурорів є актуальним завданням сьогодення.
Сподіваюся, що проект Закону №10082 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України» відкоригує шкалу пріоритетів вітчизняних прокурорів – із служіння мамоні керівника на служінню закону та праву.
ГВП: ГОЛОВНА ВІЙСЬКОВА ПРОКУРАТУРА ЧИ ГОЛОВНА ВІЙСЬКОВА ПІДЛІСТЬ?
