Для українців Друга світова війна почалася у березні 1939 року, коли угорські союзники Гітлера напали на Карпатську Україну. А закінчилася вона ... 24 серпня 1991 року, коли державний український синьо-жовтий прапор та Володимирів Тризуб повернулися на органи влади у Золотоверхому Києві.
У найгарячішу фазу цієї війни Україна була полем битви, а українці переважно «матеріалом» для двох людиноненависницьких антиукраїнських імперій, що зійшлися на території України у кривавому танку.
Та проклята війна забрала ціле покоління українців, що пережили страшний Голодомор і були кинуті у Молох війни майже без шансів вижити.
Для мене символом тієї війни є пам’ятний знак у селі Грушів в Миронівському районі Київської області. Три таблички густо засіяні іменами односельчан, яких забрала та страшна війна.
Івасі, Тодосі, Михасі, Вакули - цих імен ми майже вже не зустрічаємо нині.
Війна позбавила мене можливості бачити моїх дідів, що загинули на своїй землі за свою правду, виборюючи шмат України і видираючи її з зубів окупантів. Для мого малолітнього батька війна продовжилася у уральському концтаборі, куди його з бабою відправили як сім’ю буржуазного націоналіста.
Батьків дядько мій двоюрідний дід теж 10 років по війні провів у концтаборі як плату за те, що вижив у совєцькій армії, на три дні потрапив у німецький полон і втік. Але від совєтів не втік. Після концтабору в Україну повернутися не дали...
Нині, нащадки окупантів щоразу намагаються влаштувати «танці на кістках» наших предків.
А їм потрібна лише пам`ять і пошана...