26 июнь 2019, Среда, 19:32

взятка декларация ДТП в Харькове задержание в Иванковичах Мошенничество туроператоров НАБУ Нацполиция происшествия прокуратура СБУ Укрзализныця

До суддів поволі доходить, що військовослужбовці – не цивільні

15 марта 2019г.
0

Анатолій Маркевич

Розуміння, що військовослужбовці – не цивільні, а тому їхні дії, тим більше, під час ведення бойових дій, не можна оцінювати мірками цивільного мирного життя, поволі починає панувати у вищій судовій інстанції. Знадобилось 5 років війни, сотні, а може і тисячі скалічених сумнівними судовими рішеннями життів військовослужбовців, щоб ця очевидна думка оформилась у правову позицію, яку мають враховувати усі українськи суди.

Повернутись до проблем кваліфікації злочинів, вчинених військовослужбовцями, змусила постанова Верховного Суду від 05.02.2019 року у справі трьох бійців-айдарівців, яких було засуджено за особливо тяжкі злочини до восьми років позбавлення волі, три з яких вони відбули у місцях попереднього ув’язнення.

Цією постановою вирок Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 14 травня 2018 року було скасовано, трьох обвинувачених бійців звільнено з-під варти в залі суду, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд.

Визначальною для подальшої судової практики є правова позиція, сформульована в постанові: «Зміст вироку суду першої інстанції щодо засуджених осіб свідчить про його суперечливість в частині застосування норм матеріального права при юридичній оцінці вчинених вказаними особами діянь за встановлених та описаних у ньому фактичних обставин.

Так, судом першої інстанції встановлено, що засуджені вчиняли інкриміновані їм дії, будучи військовослужбовцями військової частини польова пошта В 2950.

Водночас, юридична оцінка всіх описаних у вироку діянь, за які їх засуджено, здійснена з огляду на загальний суб'єкт вчинення злочину, а не спеціальний, відповідно до розділу ХІХ  КК України «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)», суб'єктом яких є військовослужбовці Збройних Сил України.»

Це далеко не перша справа, в якій і прокуратура, і суди першої та другої інстанцій не брали до уваги, що військовослужбовці є спеціальними суб’єктами вчинення злочину і при розгляді справ щодо них слід обов’язково надавати оцінку обставинам військової служби, брати до уваги виконання ними своїх спеціальних військових обов’язків.

Однією з таких резонансних справ була справа відносно рядового С. Колмогорова. Вона стала тою краплиною, яка переповнила чашу терпіння військової спільноти і на захист звичайного солдата-прикордонника піднялись не тільки його співслужбовці, але й військовослужбовці Збройних Сил та інших військових формувань.

Військова спільнота відверто обурювалась тим, що події, за які було засуджено С. Колмогорова, відбувались в бойовій обстановці, військовослужбовець діяв при виконанні бойового завдання, по команді офіцера у складі групи, а прокуратура і суд поставились до нього, як до звичайної цивільної особи, що вчинила дії самостійно і у мирний час. Його дії було кваліфіковано, як звичайного побутового вбивця, без урахування ситуації і без дослідження та застосування спеціального військового законодавства, що регламентує дії військовослужбовців, засуджено до 12 років позбавлення волі.

Військові хотіли, щоб усе суспільство, насамперед, військова прокуратура і суд, не ховали голову в пісок, а хоча би через кілька років війни, загибелі тисяч військовослужбовців, в решті решт зрозуміли, що під час бойових дій завданням обох сторін збройного конфлікту є знищення живої сили і техніки супротивника. Можливо, для когось це звучить цинічно, але за цими нейтральними словами стоїть завдання кожного військовослужбовця вбити ворога до того, як він вб’є його. На війні не тільки дозволено вбивати, але й знищення ворога є завданням військових, як би ми не хотіли уникати розмов про це. Дії військовослужбовців в цих умовах не можна оцінювати за стандартами мирного цивільного життя.

Вирок С. Колмогорову у 2017 році було скасовано. Але це було зроблено Вищим спеціалізованим судом, який через кілька місяців після цього був ліквідований під час судової реформи. Його рішення тому не стало визначальним для подальшої судової практики. Військові прокурори та суди і надалі продовжували оцінювати дії військовослужбовців нарівні з цивільними особами.

Зараз Верховний Суд чітко визначив неправильність цього своєю правовою позицією. Саме на цю правову позицію згідно кримінального процесуального кодексу зобов’язані орієнтуватись усі суди України.

До ліквідації у 2010 році військових судів, а у 2012 році – військової прокуратури, саме ці органи чітко дотримувались розумного балансу в правовій оцінці дій військовослужбовців і нинішня правова позиція Верховного Суду була для них правилом повсякденної діяльності. З ліквідацією цих органів в очах цивільних правоохоронців і суддів військовослужбовці тривалий час нічім не відрізнялись від цивільних.

Військові суди так і не відновили, хоча останні два роки розмов про це і обіцянок, в тому числі і від Президента України, було багато. І досі військових судять цивільні.

ВІЙСЬКОВІ СУДИ БУЛИ ПОТРІБНІ ЩЕ ВЧОРА

Були сподівання, що відновлена у 2014 році військова прокуратура скорегує цю помилкову практику, стане вдумливо і професійно оцінювати дії військовослужбовців, що містять ознаки правопорушень, справедливо визначати межу їх відповідальності з урахуванням особливостей військової служби, як це робила стара військова прокуратура.

Але так не сталося. Нинішня військова прокуратура навпаки займає формальну позицію жорсткого обвинувачення знову таки, виходячи з правил мирного цивільного життя. Остання справа, яку розглянув Верховний Суд, лише підтвердила недостатню професійність і негнучкість військової прокуратури. Цивільні судді вже вкотре проявили більшу обізнаність в особливостях військової служби, ніж військові прокурори, які пишаються наявністю в них військових звань і статусу військовослужбовців.

Виявляється, що статус військовослужбовців і військові звання для нинішніх військових прокурорів – це лише зовнішні ознаки, які ніяк не впливають на їх правосвідомість. Неправильні, надто суворі обвинувачення, ігнорування особливостей військової служби – це увійшло в систему діяльності військових прокурорів. І ця система є вкрай шкідливою для військової організації, яка в умовах війни є важливим елементом держави.

Рprocurare в перекладі з латині - «розпоряджатися, піклуватися». Піклуватися слід не за суворий вирок любою ціною, а за об’єктивне і справедливе рішення, за дотримання прав та інтересів як усього суспільства, так і конкретної людини, що потрапила у кримінальне судочинство.

Представляється, що основних причин того, що військова прокуратура, на жаль, не виконала функції піклувальника чистоти і законності військових правовідносин у сфері кримінального судочинства, дві.

Перша – це недостатнє знання військовими прокурорами матеріального права, спеціального військового законодавства, особливостей кваліфікації військових злочинів. Вдягнувши військовий одяг і начепивши погони, прокурори так і не стали військовими.

Ще у 2014 році, коли була законодавчо відновлена військова прокуратура, призначеному головним військовим прокурором А. Матіосу пропонувалось повернути у відновлену військову прокуратуру колишніх військових прокурорів через їх мобілізацію. Вони є носіями спеціальної освіти і багаторічного досвіду роботи у військах, стали би вчителями для молодого поповнення військових прокуратур, могли би навчити нові кадри дотримуватись багаторічного балансу між врахуванням особливостей військових правовідносин і принциповим реагуванням на порушення законів.

Проте, А Матіос обрав свій шлях – відмови від колишніх досвідчених військових прокурорів і набрання у військову прокуратуру повністю цивільних осіб. І гасло для цього придумав патріотичне – що старі кадри, ніби то, мають прорадянське виховання і тому вони не потрібні сучасній Україні. Це при тому, що вони по 10-15 років працювали за часів незалежної України і є справжніми патріотами, а сам А. Матіос з ними практично не спілкувався. Сам же організував масовий набір молоді з цивільних прокуратур та інших органів.

Результатом стало те, що у військову прокуратуру прийшло кілька сотень абсолютно цивільних осіб, більшість з яких ніколи не служили в армії навіть строкової служби, не вивчали і не знали військового законодавства, особливостей кваліфікації дій військовослужбовців. Багато з них отримали військові звання, які дорівнювали їх класним чинам або спеціальним званням. Але військових знань і досвіду ці скороспечені «полковники юстиції» мале менше, ніж звичайні солдати після 2-3-х місяців строкової служби.

Серед них, на жаль, були і ті, хто по своєму професійному рівню чи з інших підстав не ризикнули проходити конкурси в місцеві прокуратури. Це «кадрове сміття» було прийняте у військову прокуратуру без будь яких конкурсів, без відбору. Усе це робилось з посиланням, що з урахуванням бойових дій необхідно терміново укомплектувати штати військових прокуратур.

Але і ведмедя можна навчити на велосипеді їздити. Вчись сам і організуй навчання підлеглих! На жаль, вчити не було кому. Увесь керівний склад військової прокуратури було сформовано А. Матіосом під стать собі, також з цивільних осіб, які не мали а ні відповідних знань, а ні досвіду роботи у військах.

Необхідно було активізувати поточне навчання набраних кадрів основам військових дисциплін, військовому праву, поглибленому вивченню нюансів кваліфікації військових злочинів, тактиці і методиці розслідування військових злочинів, залучаючи для цього викладачів Військового університету, правознавців, колишніх військових прокурорів. Але навчання проводилось більше для «галочки», для гарних фотографій, викладених в соціальні мережі.

Результатом є погане знання військовими прокурорами матеріального права, помилки в юридичній кваліфікації дій військовослужбовців, оцінка їх дій, не як спеціальних суб’єктів, а цивільних осіб за правилами мирного часу. Військові прокурори, маючи зовнішні ознаки військової людини, за світоглядом залишились цивільними.

Їх світогляд щодо застосування норм права відносно військовослужбовців повністю збігся зі світоглядом цивільних суддів, які розглядали кримінальні провадження військовослужбовців. Тому повалила лавина вироків військовослужбовцям з неправильною оцінкою їх дій, часто несправедливими покараннями.

Друга проблема криється в недосконалому процесуальному законодавстві щодо підслідності, яке стало пасткою для військовослужбовців в руках не дуже професійних військових прокурорів.

За логікою військова прокуратура мала би розслідувати усі злочини, вчинені військовослужбовцями, і загальнокримінальні, і військові. Проте, відновивши військову прокуратуру, законодавець не відновив цю суб’єктну підслідність, поклавши на неї розслідування лише військових злочинів. Загальнокримінальні злочини залишились у підслідності поліції.

Частина загальнокримінальних і військових злочинів є дуже схожими. Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями часто називають «казарменим хуліганством» саме тому, що вони схожі з цим складом злочину. Викрадення військового майна відрізняється від звичайного викрадення лише об’єктом злочину, але карається майже в два рази суворіше. Насильницькі дії відносно начальника з побоями або легкими тілесними ушкодженнями є тяжким злочином, але в цивільних умовах аналогічні дії є злочинами невеликої тяжкості і розглядаються за правилами приватного обвинувачення. І таких порівнянь багато.

Тому для військових прокурорів відразу з’явилась спокуса скористатись схожістю складів загальнокримінальних і військових злочинів і перекласти значну частину роботи на інших. Навіщо військовій прокуратурі займатись складною, невдячною, роботою у військах, на якій особливо не попіаришся.

Відтак, більшість злочинів легкими рухами пера видавались ними, як загальнокримінальні, і тому військові прокурори, скориставшись своїм процесуальним правом визначати підслідність, масово визначали її за поліцією, щоб саме вона їх розслідувала. Це стало розповсюдженим явищем у військовій прокуратурі.

Злочини у відверто військових правовідносинах, якими була зобов’язана займатись саме військова прокуратура, цією невеличкою хитрістю перекидались на поліцію. Натомість, військові прокурори залюбки визначали за собою розслідування тих злочинів, які хоча і не відносились до їх компетенції, але були їм з тих чи інших причин дуже цікаві.

Слідчі поліції за рівнем підготовки ще слабше, ніж кадри військових прокуратур. Тому якість розслідування відверто військових злочинів була і залишається вкрай низькою, мають місце численні помилки в кваліфікації.

У подальшому військові прокурори, здійснюючи процесуальне керівництво за розслідуванням поліцією правопорушень, вчинених військовослужбовцями, і підтримуючи по цих справах публічне обвинувачення в судах, продовжували прикривати свої забавки з невірною кваліфікацією і підслідністю, невірно орієнтували суди на оцінку дій військовослужбовців. Звітам і судові помилки.

ЧИ ВИРІШИТЬ ДБР ПРОБЛЕМУ ІЗ ЗЛОЧИНАМИ У ВІЙСЬКАХ?

На жаль, після початку роботи Державного бюро розслідувань, яке в даний час уповноважене розслідувати військові злочини, обидві наведені вище причини помилок в кваліфікації правопорушень військовослужбовців зберіглись. Слідчі ДБР не мають а ні належних теоретичних знань, а ні практичного досвіду розслідування військових злочинів. Їх процесуальні керівники у кримінальних провадженнях по військових злочинах з військової прокуратури за 4 роки практичної роботи набули певного досвіду, але про їх ставлення до питань кваліфікації військових злочинів сказано вище.

При не зовсім партнерському і дружньому ставленні керівництва військової прокуратури до керівника ДБР говорити про їх цілком плідну співпрацю і передачу досвіду не доводиться. Чім гірше спрацює ДБР у військовій сфері – тим краще це для А. Матіоса. Страждає від його особистих амбіцій загальна справа, якість розслідування злочинів, вчинених військовослужбовцями, правильність кваліфікацій їх дій.

Першій крок у виправленні становище з кваліфікацією дій військовослужбовців зроблено Верховним Судом. Але одне це рішення, хоча і грає роль маяку, повністю проблему само не вирішує. Уявляється, що без належного корегування процесуального законодавства, відповідних законодавчих і організаційних змін у Державному бюро розслідувань, а також зміни керівника військової прокуратури та радикальної перебудови її діяльності, орган досудового розслідування, військові прокурори і судді першої інстанції ще довго не повернуться обличчям до військових. А страждають від цього саме військовослужбовці.

ВІЙСЬКОВЕ ПРАВОСУДДЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Анатолій Маркевич Закінчив із відзнакою у 1982 році військово-юридичний факультет Військового Інституту. У 1982-1991 роках працював на різних посадах у військових прокуратурах Збройних Сил СРСР. У 1992-2005 роках - в системі військових прокуратур Генеральної прокуратури України. Пройшов службові сходинки від слідчого військової прокуратури гарнізону (армії) до заступника військового прокурора Центрального регіону України, полковник юстиції запасу, почесний працівник прокуратури України, ветеран прокуратури України. З 2006 року адвокат в м. Києві.