Ця історія має щонайменше три виміри, і на кожному я зупинюся окремо
У жовтні 2019 року Вищий антикорупційний суд виніс перший вирок, покаравши колишню суддю штрафом за неподачу електронної декларації. Обвинувачена подавала паперову декларацію, відмовляючись від електронного цифрового підпису із релігійних переконань.
Символічно, - пафосно писали окремі «завзяті» активісти, - що першою засудженою стала суддя, яка відмовлялась подавати електронну декларацію.
Але нещодавно Верховний суд, навіть більше – реформований Верховний Суд, підтримав рішення про закриття за відсутності складу злочину іншої справи - про неподачу декларації в електронній формі колишньою податковою інспекторкою, так само із релігійних причин.
Суд вказав, що відсутність врегульованого питання на законодавчому рівні щодо альтернативи права вибору подачі такої декларації віруючою людиною, не відповідатиме легітимній меті та буде порушенням Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Це рішення обурило Центр протидії корупції, очолюваний активістом Віталієм Шабуніним.
Та чи наявні тут об’єктиві причини для обурення?
Для юристів не є таємницею, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, мають враховуються іншими судами.
Тут варто пригадати, що ще у вересні 2018 року Велика Палата Верховного Суду зобов’язала органи Державної міграційної служби видавати громадянам, які із релігійних переконань (в аспекті персональних даних) відмовились від ІD-картки, паспорти у вигляді книжечки на їхню вимогу.
Велика Палата звернула увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Тому у справі про електронне декларування Верховний Суд обґрунтовано зауважив, що примусове виконання особою обов’язку подачі в електронному виді декларації (якщо особа заперечує про цього – наприклад, з релігійних міркувань, як у даному випадку) буде порушенням Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Простіше кажучи: є обов’язок держслужбовця інформувати про отримані ним доходи. Держслужбовець цей обов’язок виконав. Але обрав паперову форму звітності, а не електронну. Складу злочину немає, причин для переслідування цієї особи – так само. Тим паче, після роз’яснення Верховного Суду.
Що з цього випливає? Лише те, що українське законодавство страждає на неналежну якість. А точніше так: в ньому наявні певні кластери інформації, які між собою не узгоджені. Не узгоджені вони часом і з реаліями.
Найпростіший приклад: Конституція України гарантує своїм громадянам безперешкодний доступ до освіти та медичного обслуговування. А як воно виходить на практиці – ми всі знаємо пречудово. Без грошей людині можуть не надати допомогу, навіть якщо йдеться про питання життя і смерті. Те саме стосується й освіти. І не тільки вищої, але й початкової та середньої.
Або ще приклад: затіяна ще екс-прем’єром Гройсманом реформа місцевого самоврядування входить у клінч з нормами Конституції. Наприклад, створені в рамках децентралізації об’єднані територіальні громади не згадані в Основному Законі як суб’єкти самоврядування. А відтак вони є якщо не антиконституційними, то як мінімум неконституційними. Бо спочатку варто було легалізувати існування ОТГ, а відтак займатися їхнім впровадженням.
І це велика проблема: невідповідність законодавчих норм, їхній (інколи) кричущий дисонанс. Як народний депутат України я сподіваюсь, що парламент поточного скликання бодай частково розв’яже цю проблему.
А тепер проблема номер два. Її коріння проростає вже не зсередини, а ззовні. Бо чим сьогодні обурюються активісти? Тим, що Верховний Суд своїм рішенням буцімто ставить під загрозу один з найголовніших методів протидії корупції – електронне декларування. Водночас вони (активісти) не можуть не розуміти, що подібні технології не мають бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу – використання традиційних методів ідентифікації особи.
Але визнавати таку просту річ активістам невигідно. Свого часу під впровадження електронного декларування надавалися гранти у розмірі річного заробітку директора Укрпошти, а, можливо, й більші. Звичайно, було б добре, якби такі гранти надійшли на розробку ще одного питання. А саме того, як державі забезпечити громадянину альтернативу – при виконанні ним вимоги про обов’язкове декларування доходів? І як убезпечити його від переслідувань, особливо коли суд стає на його бік?
Проте під подібні «кейси» гранти не видають. Вочевидь, тому, що захист прав громадян України дуже мало хвилює як донорів, так і реципієнтів міжнародної технічної допомоги. Але біда навіть не в цьому. Біда в тому, що ми надто залежні від коштів / суджень / присудів / оцінок, які виставляють Україні ці самі вищезгадані донори. В тому числі і через наявних тут емісарів.
Іншими словами, другий пласт нерозв’язаних питань – це перебування України під зовнішнім управлінням. В тій чи іншій мірі. У тій чи іншій галузі. І цю проблематику вирішити не так просто. В кожному разі, в сесійній залі не ухвалиш закон, який би забороняв аж до такої міри танцювати під дудку грантодавців.
І, нарешті, третій вимір смислів. Все українське антикорупційне законодавство та судочинство замислювалося як потужний крок до великого правового прориву. Як кидок у справедливість від укоріненої роками несправедливості. Але що ми бачимо натомість? Вирок по справі, яка справою, власне, і не є. Засудження особи без достатніх на те підстав.
Що ж, мабуть і НАБУ, і ВАКС можна привітати з віднайденням та «знешкодженням» найбільшого в Україні корупціонера – екс-суддю. Особи, яка скористалася однією опцією замість іншої. І подала декларацію не в електронному, а в паперовому вигляді.
Тому почин із колишньою суддею Вищого антикорупційного суду є не просто ницим, він спустошує довіру до цієї інституції та нівелює ті принципи, котрі вона сама декларує.
А що стосується Суду Верховного, то до відома активістів: справедливим є не той суд, який виносить тільки обвинувальні вироки, але той, який здатен виносити й виправдувальні, подобається це комусь чи ні.
ВАКС ОГОЛОСИВ ВИРОК У СПРАВІ СУДДІ У ВІДСТАВЦІ НАДІЇ ПОСУНСЯ
