Олексій Бебель, для Резонансу
У продовження моєї попередньої публікації на Резонансі стосовно життя не у рамках міфів, а здорового глузду, сьогодні хочу обговорити питання наповнення бюджету. Точніше навіть не обговорити, а доторкнутися до цієї проблеми у дуже вузькому аспекті.
Через відсутність вагомих досягнень у сфері економіки нам пропонують вважати за досягнення якість нематеріальні речі. Воно й зрозуміло – гроші самим потрібні, а вам – пісні та танці.
Утім коли все ж таки підходить пора хоч щось привести у приклад, як розвиток, то починаються розповіді про кількість реформ, а також про наповнення бюджету. При цьому бюджет у словах чиновників перетворюється на щось таке священне, заради чого й існує держава та її органи.
Але ж бюджет – лише акумульовані кошти платників податків. Не більше того. Його основна мета – стимулювання розвитку економіки, а лише потім – соціальні гарантії.
Проте, якщо вже й говорити про останні, а тим більш про їх підвищення, то напевно відбуватися це має не завдяки запозиченням на внутрішньому чи зовнішньому ринках, а за рахунок зростання економіки та виведення з тіні коштів.
Однак детінізація по-нашому – це набір нехитрих інструментів на кшталт кримінальних проваджень, обшуків, перевірок фіскальної служби тощо.
Як результат ті, хто заробляє гроші починають ховатися ще більше, у тому числі домовляючись з певною частиною правоохоронців та чиновників, а населенню, себто потенційним виборцям, показують «веселі картинки» із розкладеними по підлозі коштами й цінностями.
При цьому ефективність боротьби з корупцією та реформування як такого оцінюється не за реальними змінами на краще, а по тому, що саме було впроваджено з ідей, які невтомно підносять члени різних так званих громадських організацій та фондів.
Водночас те, що подається як успіхи, намагаються закріпити у свідомості людей панегіриками іноземців.
Утім не потрібно так зачаровуватися у такі високі оцінки. Вони нашого життя не знають.
Приїжджаючи в Україну переважна їх частина буде зустрічатися з дуже вузьким колом осіб, які будуть доносити їм лише те, що вони насправді хочуть почути.
Як результат, «грантоїди» скажуть, що саме вони домоглися «прогресу», а представники влади прозвітують, що усе прийнято. Одним словом – реформи не спинити.
На додачу проведуть якийсь круглий стіл, дадуть коментарі пресі та роздрукують буклети. Виступати, зрозуміло, буде публіка приблизно з тих же самих кіл, і задоволений іноземець, сказавши пару слів про успіх реформ, повезе додому купу друкованої малотиражної продукції з цифрами та прикладами неабияких зрушень.
Та й по іншому бути не може. Більшість цих «знавців» українських реалій ні українською, ні російською мовами не розмовляє, у громадському транспорті не їздить, спілкуватися з пересічними громадянами не може, вітчизняні ЗМІ (у т.ч. інтернет-ресурси) не читає та не слухає. Реально у них досить вузьке коло інформації, а тому оцінити щось адекватно їм неможливо, навіть якщо би вони дійсно бажали це зробити.
По суті ми маємо замкнене коло, де обидві сторони грають у нехитру гру: одні вірять, що їх поради дуже корисні, а інші вдають, що відбуваються далекосяжні зміни.
При цьому нам пропонується впроваджувати у свою діяльність усе більше та більше різного роду обмежень та контрольних функцій.
Тож додам ще одну непопулярну тезу: а навіщо нам постійно пропонують впроваджувати все нові та нові обмеження, посилювати податковий контроль та декларування?
Давайте будемо відвертими – насправді кожна країна, що хоче бути успішною, має дбати виключно про свій інтерес. Ніхто не буде заперечувати, що справжній суверенітет – дуже коштовна річ, а наявність ракет, танків та іншого озброєння в забезпеченні суверенітету має далеко не першочергове значення. Просто тому, що світом правлять виключно економічні інтереси, а простіше та цинічніше – гроші. У кого їх більше, той і вирішує як йому жити, а головне – як жити іншим.
Тож є цілком логічним, що ми маємо використовувати усі доступні способи для власного збагачення та зміцніння.
Нещодавно перебуваючи на Мальті, я відвідав міжнародну виставку, участь у якій брали ІТ-компанії з усього світу.
На прекрасній організації виставки, цікавих пропозиціях та лекціях я зупинятися не буду. Усе було на високому рівні.
Питання в іншому. Коли я знайомився із буклетами та іншим матеріалом, що пропонувалися світовими компаніями, я дуже часто серед працівників цих компаній бачив вихідців з України, і, напевно, це добре. З тієї точки зору, що молоді талановиті люди знаходять собі застосування у світі та отримують за свої ідеї адекватні кошти.
Проте особисто для мене на цьому позитив закінчується.
Коли літак відлітав в Україну, то в ньому з цієї виставки поверталася певна частина молодих людей, які замаються розробкою різних комп’ютерних програм.
Вони жваво спілкувалися між собою і саме у них я побачив ту молоду перспективу, що може підняти на ноги нашу країну.
Ці молоді люди не лише знають по декілька іноземних мов, але вони замаються справжньою справою. Просто одягнені, такі ж прості у спілкуванні, але саме головне – вони мають дуже високий інтелект.
Вони так не схожі на тих «активістів», представників «фондів», «інституцій» та інших людей їх віку чи трохи старших, які перебігають з одного «заходу» на інший, виступаючи на різних «панелях» (нехай я буду ретроград, але для мене панелі назавжди асоціюються з будівництвом, виробництвом меблів та, перепрошую, ще з однією «діяльністю»).
Вони не галасують про те, як зробити країну багатою, подолати корупцію чи управляти економікою, за все свої життя не заробивши жодної копійки ні у виробництві, ні у сфері послуг, а тим більше не розслідувавши жодного кримінального провадження та не розкривши злочин оперативним шляхом.
Молоді люди в літаку реально працюють. Причому результати їх праці знаходять попит в усьому світі.
Але мені було сумно від того, що я не знаю скільки з них залишиться в Україні, оскільки багато співвітчизників відлітало в зовсім інші країни.
Зокрема це ті, хто працює у сфері інтернет-казино.
На тій же Мальті ця діяльність дозволена за умови придбання державної ліцензії та додержання жорстких правил. Розвивається цей бізнес у багатьох країнах, приносячи у їх бюджет мільйони євро та доларів.
Ми робимо вигляд, що зробили дуже велику справу, коли наприкінці нульових заборонили гральний бізнес. Хоча насправді потрібно було закрити лише оті «гральні зали» та «гральні салони», де викачували кошти із бідних людей, тоді як казино – це іграшка для багатих.
Сусідня з нами Білорусь не лише не заборонила казино, а в даний час починає створювати умови для розвитку азартних ігор в інтернеті. Значить керівництво цієї країни думає про додаткові доходи свого бюджету та створення нових робочих місць саме у себе, а не за кордоном.
Звісно, якщо в Україні буде легалізовано казино та інтернет-казино певна частина правоохоронців та чиновників втратить тіньові доходи. Крім того втратять доходи іноземні компанії, які купують у наших розробників програми та використовують наших спеціалістів за кордоном. Але чи це біда для нашої держави?
Приведу конкретні цифри. Якщо у нас буде легалізовано інтернет-казино, то таких компаній буде щонайменше 100, а в перспективі їх може бути близько 200.
Візьмемо ставку оподаткування у 5% від прибутку (більше не має сенсу, оскільки оподаткування за кордоном такого виду бізнесу в кінцевому випадку становить саме такий відсоток). Отже, в середньому інтернет-казино одержує близько 1 млн. євро прибутку щомісяця. Тобто кожне заплатить 50 тис. євро, а сумарно за рік 100 казино – 60 млн. євро, що за нинішнім курсом буде сягати майже 1,9 млрд. гривень.
Водночас створення в Україні інтернет-казино дасть можливість легально працевлаштуватися великій кількості програмістів та інших спеціалістів ІТ-сфери, що у свою чергу це збільшить надходження податків з доходів фізичних осіб та соціальних внесків.
Отже, легалізація інтернет-казино принесе Україні лише вигоди.
Але чи буде це зроблено? Питання поки що без відповіді.
“КАРТИ, ГРОШІ, ДВА СТВОЛА” АБО “ЩО І ЯК ЗАБОРОНЕНО В УКРАЇНІ”
