25 березень 2024, Понеділок, 19:24

«Політик нового типу»

2 Січня 2019г.
Vru C1a58

Володимир Бойко, Хроніки Українських Йолопів

21 грудня 2018 року трапився кумедний випадок, який, втім, віддзеркалює сутність українського політичного серпентарію. «Вічно непрохідний» полковник Гриценко, який оголосив себе совістю української нації, зателефонував у Нідерланди, щоби поздоровити з днем народження соратника по боротьбі з корупцією Міхеїла Саакашвілі. Можливо, людина, розумніша за Анатолія Степановича, не стала б цього робити. Бо батоні Міхеїл має стійку репутацію міжнародного афериста, а пан Анатолій зібрався балотуватися в українські президенти й зайвий раз виставляти себе убогим ідіотом йому зараз ні до чого. Але дружина Анатолія Степановича, яка зазвичай вирішує, з ким Гриценкові можна спілкуватись і про що треба говорити, цього разу, вочевидь, була обтяжена якимись нагальними справами – можливо, рахувала гроші, отримані за розміщенні замовних публікації в «Дзеркалі тижня», а, може, писала статтю про тяжку долю чесної та непідкупної української журналістики.

Тож майбутній президент, залишений без нагляду, зателефонував Саакашвілі, поздоровив з днем народження й запевнив у відданості спільній боротьбі з корупційними проявами.

А за кілька годин по тому на телеканалі ZIK вийшла передача, у який Міхеїл Ніколозович розповів українським виборцям про нікчемність Анатолія Гриценка як керівника, його злодійкуватість і корупційні нахили.

Зрозуміло, що прихильники Анатолія Степановича негайно здійняли в соцмережах вселенський ґвалт, звинувачуючи Саакашвілі в тому, що він – пройдисвіт, який на гроші Порошенка обпльовує чесних людей. Шкода лише, що штатні агітатори зі штабу Гриценка так і не пояснили, чому впродовж трьох років товариш полковник оспівував цього пройдисвіта й не цікавився джерелами його виняткового добробуту, який явно суперечив жебрацькій декларації екс-голови Одеської облдержадміністрації.

Втім, уся 14-річна політична кар’єра Анатолія Гриценка – це історія про те, як він обслуговував різноманітних аферистів, які потім його перетворювали на сміховисько.

До початку 2005 року Гриценко очолював Центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова – таку собі громадську організацію, що засвоює левову частку західних грантів, які виділяються «на розвиток громадянського суспільства» в Україні. Фундатором цієї, типу, громадської організації був колишній радник Кучми Олександр Разумков – попередній чоловік редакторки «Дзеркала тижня» Юлії Мостової. За традицією, що склалась у родині Мостових, після смерті свого першого чоловіка вона взяла шлюб з наступним керівником цього центру, тобто Анатолієм Гриценком, і стала продюсером цього «політика нового типу».

У 2004 році дружина прилаштувала Анатолія Степановича керувати «ідеологічним відділом» у виборчому штабі кандидата в президента України Віктора Ющенка. Власне, уся робота Гриценка полягала в тому, що він доручив ще одному дармоїду – Ігорю Жданова, який харчився з ґрантів у центрі ім. О.Разумкова, а зараз знищує спорт на посаді міністра молоді та спорту України – написати Ющенку передвиборні тези під назвою «10 кроків назустріч людям», а також підготував «проекти указів», які кандидат Ющенко привселюдно підписував на зустрічах з виборцями, заявляючи: «Укази підписані, як тільки я стану президентом, вони того ж дня набудуть чинності». Це були «укази» про запровадження в Україні російської мови як офіційної, про скасування податкової міліції та інші витвори сімейного інтелекту Мостових.

Зрозуміло, коли Ющенку після перших кількох місяців його президентства журналісти нагадали про «укази», пан президент категорично заявив, що він нічого такого не підписував, нічого не обіцяв і ніяких указів у очі не бачив.

Що стосується Гриценка, то йому Ющенком «за труди» була попервах обіцяна посада міністра закордонних справ. Але невдовзі перед інавгурацією «народний президент» схаменувся й нагородив Анатолія Степановича хоча й не такою престижною, але дуже хлібною посадою міністра оборони.

Одначе навіть для того, щоби набивати кишені на розпродажу «надлишкового» військового майна, потрібні бодай мінімальні організаційні здібності, а Гриценко нічого, окрім написання передвиборних «указів президента» робити не спроможний. Тому, Анатолій Степанович (не інакше як під орудою своєї досвідченої дружини) на початку 2005 року витягнув з Лук’янівського СІЗО знаменитого київського шахрая В’ячеслава Кредісова й невдовзі домігся в Ющенка підписання Указу про призначення Кредісова – який на той момент був у статусі обвинуваченого – на посаду заступника міністра оборони з фінансово-господарських питань.

Попри те, що в наступному заступник міністра оборони Кредісов був судом визнаний злочинцем і звільнений від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами «у зв’язку зі зміною обстановки», тодішній голова Служби безпеки України Олександр Турчинов відгукнувся на прохання Гриценка й розпорядився допустити Кредісова до документів, що містять державну таємницю, бо в протилежному випадку патентованому аферисту довелося б шукати іншу роботу.

Ось так вони – Гриценко та Кредісов – і ввійшли дуетом у велику політику. Щоправда, Кредісов невдовзі, після гучних фінансових скандалів, таки полишив високі сфери, наостанку розповівши журналістам, як він заносив Анатолію Степановичу гроші після вдалих оборудок з продажу військового майна. А Гриценко підзатримався, став народним депутатом і до 2014 року протирав штани у Верховній Раді України, шукаючи собі нових кредісових. І таки знайшов – у жовтні 2014 року в виборах до Верховної Ради України взяла участь очолювана Анатолієм Гриценком «Політична партія «Громадянська позиція».

Взагалі-то у феодальній Україні ніяких політичних партій немає й бути не може, а «партіями» тут зазвичай називають або придворні бізнес-клуби, або збіговиська шахраїв. До числа останніх якраз і належить «Громадянська позиція» – «партія», зареєстрована для продажу в 2005 році під назвою «Могутня Україна» й придбана та перейменована спонсорами Гриценка в лютому 2010 року.

До речі, хотілося б почути від Анатолія Степановича розповідь про попереднього керівника «Політичної партії «Громадянська позиція» – такого собі Миколу Івановича Никодима. Хто цей видатний політик? Де Гриценко з ним познайомився й за яких обставин вступив у партію Никодима? Як потрапив у червні 2010 року на з’їзд цієї видатної політичної сили, де був обраний замість Никодима її головою? А, головне – на які гроші придбав реєстраційні документи фіктивної партії?

А на випадок, якщо Гриценко не захоче розповідати, хто ж його найняв у 2010 році кривлятись перед телекамерами й на чиї гроші він оголосив себе «політиком нового типу», внесу ясність: власником «Громадянської позиції» є Ігор Гелярович Пукшин – легендарна постать, яка за часи президента Ющенка тримала в руках усю судову владу в Україні. Саме йому, тодішньому заступникові глави Секретаріату Президента, прийшов на заміну Андрій Портнов, а Портнова замінив нині прісний Олексій Філатов.

Про витівки Ігоря Геляровича, способи його заробітку та розцінки на тодішнє правосуддя можна розповідати годинами. Один лише приклад: до призначення Пукшина заступником глави Секретаріату Президента України (нагадаю, що Секретаріат очолював Віктор Балога) вартість посади судді в судах Київа (за винятком Печерського, де діяв окремий тариф) становила 50 тис. доларів. Але внаслідок перемоги Помаранчевої Революції ціна зросла до 200 тис. доларів. А на претензії здивованих претендентів у Вищій раді юстиції відповідали: «ми як брали раніше 50 тисяч, так і беремо зараз, але тепер треба ще додатково 150 тисяч доларів занести в Секретаріат Президента».

Втім, за призначення в провінційні суди на Банковій брали по-божески. Так, наприклад, у кримінальній справі судді-колядника Ігоря Зварича є один не розслідуваний епізод. Це – коли арештований у 2008 році суддя Зварич розповідає слідчому в ході допиту, як передавав у Секретаріат Президента через голову Вищого адміністративного суду України Пасенюка 100 тисяч доларів за призначення на посаду голови Львівського апеляційного адміністративного суду.

У 2011 році на давно спочилому в бозі телеканалі ТВі вийшла передача Артема Шевченка про екс-голову Вищого адміністративного суду України Олександра Пасенюка, який з ласки тодішнього президента Януковича став суддею Конституційного суду України і ось-ось мав очолити КСУ. У передачі взяв участь і автор цих рядків (який же ж скандал без мене?). Передача мала успіх, а Пасенюк завдяки оприлюдненим фактам так і не посів омріяну посаду: Янукович не ризикнув просувати на голову КСУ фігуранта одкровень екс-голови Львівського апеляційного адміністративного суду «колядника» Зварича.

За межами журналістського розслідування залишилось питання, хто ж саме в Секретаріаті Президента Ющенка брав гроші за призначення суддів. Тож є надія, що Анатолій Гриценко, як тільки стане президентом України, внесе ясність у це питання. Анатолію Степановичу це буде зробити тим простіше, що він має під рукою цілу команду професійних борців з корупцією, яка в 2014 році балотувалась до Верховної Ради за списком «Громадянської позиції».

Це – Василь Гацько, якого боїться сам Порошенко, це – легендарний шахрай Віталій Шабунін, який за півроку до парламентських виборів отримав від посольства США в Україні 23 тис. доларів з формулюванням «за повернення народові України коштів, вкрадених Павлом Лазаренком», це – колишній співробітник адвокатської компанії «Пукшин і партнери» Віталій Касько та, звісно ж, сам Ігор Пукшин, якого Гриценко був змушений визнати реальним фактичним власником проекту «Громадянська позиція» і який також балотувався до парламенту по списку цієї псевдо-партії під №14. П’ятим був Шабунін, а чотирнадцятим – людина, на боротьбу з якою пан Віталій отримує чималі гроші від західних грантодавців.

Треба думати, що після гучної поразки на виборах 2014 року Ігор Гелярович не залишив свій проект і досі допомагає Анатолію Степановичу боротись з корупцією. Принаймні, 10 березня 2015 року Гриценко повідомив, що він вирішив влаштуватись на роботу й відтепер буде чогось там викладати в Києво-Могилянській академії з зарплатнею 1 тис. (одну тисячу) грн. на місяць. Припущення, що Анатолій Степанович при такій мізерній зарплатні розкошує на гроші, які його дружина бере за розміщення «джинси» в «Дзеркалі тижня», слід відкинути як фантастичне: ті часи, коли Мостова брала по 20 тис. доларів за одну замовну публікацію, минули разом зі звільненням її чоловіка з посади міністра оборони. Нині їй ніхто більше 5 тис. за статтю не дає, а на такі мізерні кошти пан Анатолій жити не навчений.

Втім, люди брешуть, що до фінансування президентської кампанії Гриценка зараз активно долучився колишній голова правління контрольованого Ігорем Коломойським ЗАТ «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» Олег Канівець. Канівець також балотувався до Верховної Ради за списком «Громадянської позиції» в 2014 році, але за перебігом двох років гучно хлопнув дверима, заявивши, що не бачить «доцільності перебувати в політичній силі, яка фактично перетворилася на фан-клуб однієї особи».

Вінчання Анатолія Гриценка та Юлії Мостової на третьому році російсько-української війни в храмі релігійної організації, яку президент Росії називає “Російська православна церква в Україні”

Ба більш того, Канівець у 2016 році заявив, що «останній крок керівника партії, який змусив мене прийняти це непросте рішення – це його подальша толерація до церкви країни-окупанта, країни-агресора: російської православної церкви в Україні, тобто УПЦ МП», маючи на увазі той факт, що 6 березня 2016 року Гриценко та Мостова обвінчались у Пантелеймонівському соборі Свято-Пантелеймонівського жіночого монастиря, який, дійсно, належить УПЦ МП.

Але нині Канівець, напевно, вирішив, що вини Гриценка у «толерації до церкви країни-окупанта» немає, оскільки майбутній Верховний Головнокомандувач, насправді, ніяких рішень не приймає, бо приймати не здатний, і під московський омофор його затягнула дружина. А, може, Пукшин його переконав, що Анатолій Степанович – це, воістину, політик нового типу. Бо стільки років розповідати про боротьбу з корупцією та, одночасно, брати корм з рук корупціонерів, ще не вдавалось нікому.

ГПУ НЕ РЕАГИРУЕТ НА ФАКТЫ МАХИНАЦИЙ С ИМУЩЕСТВОМ И ЗЕМЛЯМИ ВОЕННОГО ВЕДОМСТВА

Бойко фото
Володимир Бойко Журналіст