19 березень 2024, Вівторок, 13:36

Провокатори в погонах

26 Грудня 2017г.
НАБУ

Володимир Бойко, для Резонансу

Напевно, наказом по Національному антикорупційному бюро України варто перенести День дурня з 1 квітня на 20 червня. Бо саме 20 червня 2017 року відбувся брифінг директора НАБУ Артема Ситника, у ході якого Артем Сергійович урочисто повідомив, що вперше в історії України Федеральне бюро розслідувань Сполучених Штатів разом з НАБУ взяло участь у проведенні негласних слідчих дій відносно народних депутатів України та навіть долучилось до затримання в Києві шістьох українських громадян за підозрою в співучасті в отриманні хабарів народними депутатами Борисом Розенблатом і Максимом Поляковим.

Натхненний такою нечуваною перемогою над законністю, Ситник оприлюднив схему злочинної організації, яку йому вдалось викрити за допомогою ФБР.

За твердженням Національного антикорупційного бюро України, на українських теренах тривалий час діяла іноземна компанія «Фуджейра» з Об’єднаних Арабських Еміратів, яка під носом у СБУ займалась протиправною діяльністю, зокрема, намагалась організувати видобуток бурштину за допомогою народних депутатів Розенблата й Полякова. Як розповів Ситник на брифінгу 20 червня 2917 року, «Cлідство встановило щонайменше п’ять епізодів злочинної діяльності, в результаті якої затримані особи, які, діючи в інтересах вказаних народних депутатів, отримали від представника іноземної компанії неправомірну вигоду на загальну суму понад 300 тис. дол. США.  Ці кошти використано для підготовки законопроектів, незаконного впливу на посадових осіб Держгеокадастру, Держлісагентства, Держгеонадр України, органів місцевого самоврядування, суду та прокуратури з метою безперешкодного ухвалення рішень на користь зазначеної іноземної компанії».

Але невдовзі з’ясувалось, що вся «злочинна комбінація» була повністю вигадана в НАБУ, ніякої компанії «Фуджейра» не існує в природі, а «представником іноземної компанії», насправді, була штатний співробітник НАБУ Катерина Сікорська, яка заробляла на життя (і непогано, треба сказати, заробляла) злочинною діяльністю, відповідальність за яку встановлена статтею 370 Кримінального кодексу України – «провокація підкупу».

Нащадки Азефа

У всьому цивілізованому світі вважається, що правоохоронні органи повинні запобігати злочинам, боротись із злочинністю, а не підбурювати громадян на скоєння протиправних вчинків. Звісно, історія знає немало випадків використання поліцією або спецслужбами таємних провокаторів, зокрема хрестоматійними стали приклади провокацій, вчинених агентами відділень з охорони громадського порядку та безпеки Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Російської Імперії (так звані «охоронні відділення» або «охранка») в 1905 – 1907 роках. Але подібні методи ніколи не знаходили схвалення ані в суспільстві, ані в середовищі самих правоохоронців, а на агентів-провокаторів у разі викриття чекав у кращому випадку громадський осуд, а в гіршому – смерть. Варто лише згадати страченого через підозру в співпраці з «охранкою» священника Георгія Гапона чи ініціатора його ліквідації Євно Азефа, ім’я якого стало прозивним.

На відміну від агентів-інформаторів агенти-провокатори не лише повідомляють своїм кураторам про дії та наміри об’єкта оперативної цікавості. Їхнє завдання – насамперед підбурювати громадян до протиправної діяльності, усіляко схиляючи їх до вчинення злочинів, які б не були скоєні без допомоги агента. Це, зазвичай, робиться для компрометації, шантажу чи навіть з метою наступного притягнення до кримінальної відповідальності жертви провокації.

Але провокація буває вдалою лише в разі, якщо зв’язок між агентом-провокатором і його куратором зберігається в таємниці. Бо в протилежному випадку якщо навіть агенту й вдалось досягнути своєї мети та підбурити жертву провокації на вчинення якогось правопорушення, нести відповідальність за це буде лише агент, а всі докази, що компрометують жертву й були здобуті в результаті провокації, не можуть розглядатись судом як належні.

У цьому сенсі справа «бурштинових депутатів», про яку з таким пафосом розповідав Ситник на вікопомному брифінгу 20 червня 2017 року, є унікальною й не знає аналогів у світовій практиці: замість того, щоби розслідувати реальні корупційні злочини у вищих щаблях української влади, директор НАБУ Ситник і керівник САП Холодницький витрачали кошти державного бюджету (а на утримання цих нікчемних установ з кишень українських платників податків щороку виймається 1 млрд. грн.) на те, щоби вигадувати неіснуючі злочини, підбурювати громадян на участь в придуманих у НАБУ корупційних схемах, а потім з фанфарами звітувати про «розкриття». При цьому Ситник доручив проведення цієї провокації не завербованому «добровільному помічнику», зв’язок якого з НАБУ мав би ретельно приховуватись, а штатному співробітникові Національного Антикорупційного бюро України, яка в робочий час, називаючи себе представницею кампанії з Об’єднаних Арабських Еміратів, ходила по народних депутатах і умовляла їх взяти з її рук гроші, які їй видала бухгалтерія НАБУ за рахунок бюджетного фінансування цієї установи.

Очевидно, що професійний досвід та інтелектуальний рівень керівників САП і НАБУ не дозволяє їм розкривати реальні корупційні схеми, внаслідок яких потерпає держава, тому вони заради задоволення невибагливого смаку американського та британського послів в Україні «розкривають» злочини, які вони самі ж вигадують і планують. Але виникає запитання – на що Ситник і Холодницький розраховували, коли оголосили про «викриття» народних депутатів Розенблата та Полякова, які, начебто, вчиняли якісь злочини на користь неіснуючої іноземної компанії? Бог з ними, з депутатами, вони постраждали, здебільшого, морально. Але ж були затримані й відправлені до в’язниці їхні охоронці та помічники, яких Ситник і Холодницький звинуватили в тому, що вони допомагали Розенблату та Полякову отримати хабар від представника компанії «Фуджейра» з Об’єднаних Арабських Еміратів. Хто буде компенсувати цим людям завдану моральну шкоду за вчинене щодо них беззаконня? Невже посольства Сполучених Штатів та Великобританії? – Напевно, це знову доведеться робити українським платникам податків.

Принаймні, кримінальне провадження відносно цих людей, втім, як і відносно Розенблата й Полякова, не має жодної судової перспективи: частина 3 статті 271 КПК України регламентує порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій із використанням штатних або позаштатних негласних співробітників правоохоронних органів: «Під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється провокувати (підбурювати) особу на вчинення цього злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи особі вчинити злочин, який вона би не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією самою метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем. Здобуті в такий спосіб речі і документи не можуть бути використані у кримінальному провадженні».

Більш того, стаття 370 КК України встановлює кримінальну відповідальність за провокацію підкупу, тобто позбавлення волі на строк від 3 до 7 років загрожує не Розенблату та Полякову, а співробітниці НАБУ Катерині Сікорській, яка впродовж півроку ходила за Розенблатом і умовляла його прийняти гроші від імені вигаданої в НАБУ «іноземної компанії», та керівнику САП Назару Холодницькому, який усе це беззаконня сакнціонував.

Тож можна висловити припущення, що єдиною причиною демонстративного порушення законності Ситником і Холодницьким є сподівання цих двох достойників на скоре створення Антикорупційного суду, де «їхні честі» з числа спеціально дібраних суддів на кшталт легендарного Бобровника обслуговуватимуть будь-які забаганки борців з корупцією й виноситимуть будь-які рішення без оглядки на законність.

Але при цьому Ситник з Холодницьким, які впродовж року витрачали державні кошти на організацію примітивної провокації, не врахували, що в Україні, окрім законів, що приймаються Верховною Радою, джерелом права є також рішення Європейського суду з прав людини. Більш того, ці рішення мають навіть вищу силу, ніж національне законодавство, і в разі, якщо український закон суперечить правовій позиції ЄСПЛ, українські суди повинні застосовувати норму, сформульовану ЄСПЛ.

Зокрема в численних рішеннях Європейського суду з прав людини встановлено: якщо злочин був би скоєний без участі співробітника поліції чи його таємного агента, якщо поліцейський або особа, яка діє під його контролем, лише пасивно спостерігали за підготовкою та скоєнням злочину, у такому разі їхні дії є правомірними, а зібрані докази можуть розглядатись судом. У випадку, якщо правоохоронець чи його помічник допомагали об’єкту скоїти злочин, який не був би вчинений без їхньої участі (незалежно від намірів об’єкта), такі дії вважаються неприпустимими, а зібрані докази не можуть розглядатись судом.

Судові перспективи справи «бурштинових депутатів»

Найбільш чітко позиція Європейського суду з прав людини стосовно неприпустимості провокації злочинів сформульована в п.55 рішення від 5 лютого 2008 року в справі «Раманаускас проти Литви»:

«Підбурювання з боку поліції має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб’єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений»;

в п. 61 рішення від 2 грудня 2015 року в справі «Таранекс проти Латвії»:

«Перший крок - з'ясувати, чи було б зазначене правопорушення вчинене без втручання влади. Визначення підбурювання, яке дав Суд раніше передбачає, що підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб’єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування»;

та п.47 рішення від 15 грудня 2005 року у справі «Ваньян проти Росії»:

«Коли трапляється, що дії таємних агентів спрямовані на підбурювання злочину, і немає підстав вважати, що він був би скоєний без їхнього втручання, то це виходить за рамки розуміння таємного агента і може бути названо провокацією. Таке втручання і його використання в розгляді кримінальної справи може непоправно підірвати справедливість судового розгляду».

При цьому Європейський суд з прав людини неодноразово пояснював, чому, на його думку, провокація злочину несумісна з настановами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

«Крім того, якщо діяльність негласних агентів усе ж можлива за наявності чітких обмежень та гарантій від зловживань, використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, не можна виправдати суспільним інтересом, оскільки в такому випадку обвинувачений із самого початку може бути позбавлений права на справедливий судовий розгляд справи» (справа «Раманаускас проти Литви»);

«Використання негласних агентів має бути обмежене, а також повинні дотримуватися права людини, навіть у випадках боротьби з незаконним обігом наркотиків. Хоч сплеск організованої злочинності безсумнівно змушує вживати адекватних заходів, проте справедливе відправлення правосуддя є тим принципом, який не повинен страждати від цього. Основні вимоги справедливості, які зазначені в статті 6 Конвенції, відносяться до будь-якого виду злочинів, від самих незначних до особливо тяжких. Суспільний інтерес не може виправдати використання доказів отриманих за допомогою провокацій поліції» (справа «Тейшейра де Кастро проти Португалії»);

«Конвенція не забороняє ставитися з довірою до таких джерел, як анонімні інформатори, зокрема, на етапі слідства. Однак подальше використання їх показань в суді для обґрунтування обвинувального вироку – інша справа. Використання таємних агентів повинно бути заборонено і заходи попередження щодо них мають бути прийняті навіть у справах, що стосуються боротьби проти наркоторгівлі. З вимог справедливого суду за статтею 6 випливає, що суспільні інтереси в боротьбі проти наркоторгівлі не можуть виправдати використання доказів, отриманих у результаті провокації поліції» (справа «Ваньян проти Росії»).

У випадку з народними депутатами Розенблатом і Поляковим співробітники НАБУ впродовж року цілеспрямовано намагались втягнути їх у злочинну «схему», яку саму ж вигадали і якої в реальності ніколи не існувало. А, відтак, інкримінований Розенблату та Полякову злочин, тобто одержання хабара від псевдо-представниці іноземної кампанії, не міг бути скоєний без участі цієї самої «агента Катерини» й без підбурювання з боку НАБУ. Тому не має ніякого значення те, що саме обіцяв той же ж Розенблат Катерині Сікорській і чи мав він намір заробити трохи грошей шляхом подання оплаченого Катериною законопроекту – з точки зору Європейського суду з прав людини всі докази, здобуті НАБУ щодо Розенблата та Полякова, не можуть вважатись належними й не повинні братись до уваги судами.

Саме така правова позиція Європейського суду з прав людини є обов’язковою для українських судів і у випадку, якщо «бурштинові депутати» та всі особи, яких Ситник і Холодницький оголосили спільниками Розенблата й Полякова, не будуть в Україні виправдані, а співробітники НАБУ та прокурори САП не будуть притягнуті до кримінальної відповідальності, ЄСПЛ неминуче примусить Україну виплатити жертвам провокації чималу суму й визнає діяльність НАБУ та САП такою, що грубо порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.

НАБУ ПЕРЕВІРЯЄ ГОЛОВУ ДЕРЖФІНМОНІТОРИНГУ (ДОКУМЕНТ)

Бойко фото
Володимир Бойко Журналіст