За останні три роки кількість прихильників вступу до НАТО у нашій державі зросла у півтора рази.
Згідно з даними соціологічного опитування, 43% громадян підтримують вступ до Альянсу, 34% – проти цього. Ще майже чверть або не визначилася, або ж не брала б участі у референдумі у випадку його проведення.
Про те, що вступ до НАТО є одним з ключових пріоритетів, неодноразово заявляв і президент України Петро Порошенко. Зокрема, не так давно у своєму листі до Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга він офіційно зафіксував прагнення України стати членом Альянсу.
У такий спосіб Порошенко відреагував на той факт, що на сайті НАТО в розділі «Розширення» Україну внесли в список країн, які прагнуть приєднатися до цієї організації.
Але чи варто поспішати із висновками?
Деякі ЗМІ миттєво розділили оптимізм президента і винайшли новий термін «країна-аспірант» (від англійського aspiration - прагнення, сподівання), зазначивши, що Альянс наданням такого статусу запросив Україну приєднатися до НАТО.
Деякі навіть підготували «дорожню карту», яку зобов'язаний виконати новоспечений «аспірант».
Однак переможні реляції про чергову «перемогу» звучали недовго, оскільки штаб-квартира Альянсу швидко розвіяла райдужні євроатлантичні перспективи Києва. Її представник повідомив, що «політика НАТО (щодо України) залишається такою ж як і раніше. Відбулися зміни у внутрішній політиці України, і вони були відображені на сайті. Ми просто адаптували інформацію сайту до існуючої дійсності».
У місії України при НАТО також роз'яснили, що «формально такий статус ніде в офіційних документах Альянсу не закріплений. Можна використовувати слово «кандидатство», але такої формальної фрази в документах НАТО не існує». Та й не можна виключати того, що Україну свого часу з технічних причин просто забули дописати в список країн, які прагнуть членства в НАТО.
Про це, як про стратегічну мету, Порошенко заявив ще влітку 2016 року в щорічному Посланні до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України.
У червні 2017 р парламент прийняв зміни до законів «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики» і «Про основи національної безпеки України», закріпивши в зовнішньополітичному курсі держави пріоритетність вступу держави в НАТО.
Таке враження, що влада знову намагається риторикою про «світле євроатлантичне майбутнє» відволікти українців від інших актуальних проблем. Зауважу, незадовго до всього цього шуму довкола «країни-аспіранта» в АП повідомили, що вже розпочали обговорення питання про закріплення в Конституції України прагнення громадян нашої країни до європейської та євроатлантичної інтеграції.
Повторюючи як мантру слова про вступ в НАТО, представники влади разом з тим не особливо афішують умови прийому в Альянс і критерії, яким повинні відповідати кандидати. Нагадаю, в статті 10 Договору про заснування НАТО йдеться, що сторони можуть за одностайною згодою пропонувати будь-якій іншій європейській державі, яка спроможна розвивати принципи справжнього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні, приєднатися до Договору. Ба, більше, будь-який член НАТО може висувати додаткові вимоги до кандидата на вступ. Наприклад, Греція перешкоджає вступу Македонії до Альянсу, оскільки до сих пір не вирішена суперечка про назву цієї країни.
Тут доречно також згадати про наш конфлікт з Угорщиною щодо мовної статті Закону про освіту та й нинішні «антибандерівські» відносини з Польщею залишають бажати кращого.
Логічне питання, яке так і напрошується, – чи всі країни-члени НАТО позитивно налаштовані до України та чи готові змиритись бодай із думкою про її майбутнє членство?
Як відомо, на Вашингтонському саміті НАТО в 1999 році прийняли список зобов'язань, які повинен виконати кандидат, який претендує на отримання членства в організації. Зокрема, такі країни зобов'язані:
- вирішити міжнародні суперечки з їхньою участю мирними засобами;
- вирішити етнічні, територіальні та політичні конфлікти відповідно до принципів ОБСЄ;
- продемонструвати прихильність правам людини і влади закону;
- організувати необхідний демократичний і цивільний контроль над збройними силами; - надавати інформацію про стан економіки і бюджету країни;
- вносити необхідний організаційний, економічний і військовий внесок в роботу НАТО, зокрема шляхом участі в місіях НАТО.
Вже тільки за першими двома позиціями до України виникає багато питань.
Крім чотирирічного збройного конфлікту на Донбасі, до наших проблем додалось ще й прохання Угорщини про відправку моніторингової місії ОБСЄ в Закарпатті. Так що перш, ніж змінювати Конституцію і національне законодавство, необхідно дуже чітко пояснити людям, куди ми рухаємось і яка відповідальність лягає на плечі кожного з нас. Адже у випадку з НАТО не вийде лише «взяти». Тут доведеться і «віддавати». Це дуже важливий момент.
Аби розвіяти всі лишні дискусії та маніпуляції низка експертів схиляються до думки, що необхідно провести всеукраїнський референдум з питання членства нашої країни в НАТО.
Право кожного українця - знати, що на нього чекає, які плюси і мінуси будуть від членства України в НАТО. Лише тоді можна досягнути бажаного консенсусу, а не у звичній для наших політичних еліт совковій традиції нав’язувати людям «правильну» картину світу.
Безумовно, членство в НАТО – це потужний механізм міжнародного захисту від дій агресора. В першу чергу – від Росії. І такий захист нам дуже потрібен.
Але будьмо чесні до кінця. В разі приєднання до цієї організації на території нашої держави можуть розміщуватися військові бази НАТО, необхідно буде виділяти значну частину бюджету на оборонні цілі (через що ймовірно доведеться урізати соціальні статті). А впровадження у ВС майже 1300 стандартів альянсу завдає істотних додаткових витрат. Це не є катастрофою. Просто про такі речі варто говорити, має бути дискусія та готовність більшості їх прийняти.
Ми ж називаємось європейською демократичною країною. Так давайте будемо європейцями не лише на словах, а й на практиці.
