Взаємовідносини цивільних і військових. Тріщина чи прірва - Резонанс - о коррупции, взятках, судьях, власти

21 январь 2020, Вторник, 14:40

взятка декларация ДТП в Харькове задержание в Иванковичах Мошенничество туроператоров НАБУ Нацполиция происшествия прокуратура СБУ Укрзализныця

Взаємовідносини цивільних і військових. Тріщина чи прірва

20 января 2020г.
0
Фото: Reuters

Військо користується в нашому суспільстві найбільшою довірою. Особливо у 2014 році кожен з нас гостро відчув, що лише на військових залишилась надія нашої Батьківщини вистояти незалежною і самостійною. Ділились останнім, старші люди віддавала свої накопичення на похорон, щоб наші сини, доньки, брати і сестри, хто став на захист із зброєю в руках, були хоч якось забезпечені необхідним.

Але це ставлення з боку пересічних громадян. На жаль, не можна того же сказати про державні інституції.

ЧИМ І КОМУ ЗАВАЖАЛО ВІЙСЬКОВЕ ЗВАННЯ ВІЙСЬКОВИХ ПРОКУРОРІВ І СУДДІВ

Так склалось історично, що за роки незалежності України керівні посади в державі зайняли особи, які досить далекі від військової сфери. Більшість з них навіть строкової військової служби не проходили і про армію знають лише з літератури та кіно. Може ще з анекдотів про «тупих» військових. Їм невідомі особливості життя та діяльності військової спільноти. Проте, саме вони вирішують усі питання щодо регулювання військової сфери, не знаючи її та не розуміючи військових.

Військова сфера є дуже специфічною. Це комусь може вдатись цинічним, але давайте будемо чесними між собою. Сама головна її специфіка – це надання державою військовому не тільки дозволу на вбивство собі подібного лише тому, що той є супротивником, але й покладення на нього такого обов’язку.

Вбивство іншої людини і за людською мораллю, і за законом цивільного життя – це неприпустимо, визнається аморальним і злочинним, передбачає накладення за це суворого покарання від імені держави. А для військового, хоче хтось це чути чи ні, вбивати супротивника під час бойових дій – це звичайна повсякденна робота. Головне призначення військового – бути готовим захистити Батьківщину навіть ціною власного життя і вбивати ворогів за неї.

Які би ми не використовували нейтральні визначення цього – «озброєний захист Батьківщини», «знищення», «нейтралізація» ворога чи інші, головним завданням для військового по суті є вбити ворога раніше, ніж він вб’є його і вигнати ворога з України. В суспільстві немає іншої сфери діяльності людини, в якій перед цією людиною ставились би подібні завдання, що виходять за межі загальноприйнятої цивільної моралі суспільства, охоронюваної законом. Одночасно це є сфера діяльності людини з найбільшими ризиками як для неї самої, так і для оточуючих.

Уся внутрішня організація військової сфери має спрямування на те, щоб максимально уникнути ризику знищення від дій ворога і знищіти самого ворога. Таке спрямування та кінцеву мету має усе військове законодавство, система взаємовідносин у військових колективах, навчання та інші сторони життя військових організмів. Постійна фізична і психологічна підготовка до виконання цієї функції відбивається на психології кожного військового.

Військова служба тому і вважається такою, що призводить до стресів. Особливо під час бойових дій. Посттравматичний стресовий розлад – це характерно саме для військових. І залишається з ними на усе життя.

Особливо несприятливою для військових виявилась консервативна по своїй сутності правоохоронна і судова сфери діяльності держави. Усі роки незалежності України нам постійно нав’язувалась думка, що цивільні правоохоронні та судові органи без будь яких проблем можуть забезпечувати виконання своїх функцій у військах. Тому у 2010 році були ліквідовані військові суди, а в 2012 – військова прокуратура. Після початку бойових дій у 2014 році військову прокуратуру відновили, але у 2019 році знову влада вирішила її розформувати.

За висловлюваннями призначеного головним військовим прокурором В. Чумака військовий статус і військові звання військових прокурорів є «прокляттям пострадянського періоду». Але це є примітивна поверхова оцінка людини, яка до цього лише здалека знайома с цією системою.

ВИБІРКОВА ПРИНЦИПОВІСТЬ ПРОКУРАТУРИ (ДОКУМЕНТ)

Насправді це є лише зовнішніми ознаками. Вирішальними для успішної правоохоронної та судової роботи у військових формуваннях є не стільки військове звання і статус військовослужбовця, а спеціальні знання у військовій сфері, знання військового законодавства, особливостей діяльності військових формувань, правовідносин в них, психологічних особливостей військових колективів. Щоб законно і справедливо оцінювати дії та рішення військових, особливо під час бойового застосування військ, потрібно розуміти їх сутність.

Ці знання неможливо отримати виключно теоретично, за учбовим столом вищого навчального закладу. І вони не з’являються автоматично з присвоєнням військового звання. Щоб розуміти військових, потрібно навчитись бачити особливості військової сфери зсередини, жити і працювати у військовому середовищі.

Цивільним особам, не знайомим зсередини з цими особливостями життєдіяльності військового організму держави, досить складно адекватно оцінювати відповідність вимогам законодавства дій військових в тих чи інших ситуаціях. Оцінювати військову службу, особливо під час ведення бойових дій, як звичайну роботу, наприклад, на заводі, за столом у офісі, є докорінно невірним.

Не випадково в державі стали виникати правові конфлікти між військовою організацією держави та її правовою системою, концентрованим виразом яких стала кримінальна справа про засудження старшого солдата С. Колмогорова за вбивство людини під час виконання бойового завдання.

Солдата, що виконав наказ командира в бойовій обстановці, цивільний суд засудив, як за звичайне побутове вбивство, до 12 років позбавлення волі. Цивільний суд проігнорував те, що солдат виконував бойовий наказ, є спеціальним суб’єктом. Явно незаконний вирок було скасовано лише касаційною інстанцією майже через 2 роки.

І подібних випадків, на жаль, багато. Особливо пов’язаних із насильством проти особи при бойовому застосуванні військ.

ДО СУДДІВ ПОВОЛІ ДОХОДИТЬ, ЩО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ – НЕ ЦИВІЛЬНІ

Лекалами цивільного життя неможливо міряти військові правовідносини. В Україні таке відбувається вже більше 5 років. І військову спільноту це дуже бентежить. Військові не вимагають якогось особливого, поблажливого ставлення до себе. Але вимагають, щоб рішення щодо них приймались з урахуванням ситуації та їх військового статусу з усіма особливостями і відмінностями від цивільного життя.

Важко назвати ці вимоги несправедливими. Військові ризикують життям і здоров’ям, захищаючи нас. Вони діють в бойовій обстановці, приймають рішення не в тиші кабінетів, а на полі бою. Тому коли цивільні слідчі, прокурори і судді починають оцінювати їх дії та рішення із застосуванням правил цивільного життя, бо іншого вони не знають, військова спільнота стає дибки.

Ще складніше оцінювати правильність рішень військових посадових осіб під час бою, підготовки і проведення військової операції. Без знання основ військової тактики важко обійтись. А це є спеціальні військові знання, яким в цивільному виші не навчають.

Звичайно, можна залучити експертів, але ж їх висновки теж треба оцінювати слідчому, прокурору, суддям. Інакше думка тих самих експертів стане вирішальною. Навіщо тоді слідство, суд?

Уявляється, що не випадково справа генерала В. Назарова судом першої інстанції розглядалась майже 2 роки, а зараз скоро 3 роки триває апеляційний розгляд. Дуже складно цивільним суддям надавати оцінку діям військових посадових осіб в цій складній ситуації.

А не менш резонансна «скнилівська» справа, яка також пов’язана із авіаційною катастрофою і була не менш складною, свого часу військовим судом була розглянута значно швидше і постановлено справедливий та законний вирок, визнаний навіть Європейським судом. Підкреслюю, справа розглядалась військовим судом, тобто, фахівцями військової кримінальної юстиції.

Якщо припустити, що колись доведеться цивільним суддям розглядати справи про підготовку і проведення військових операцій під Іловайськом, Дебальцево, де потрібно давати оцінку оперативно-тактичним рішенням військових посадових осіб по управлінню військами, відсутність спеціальних знань може стати вирішальним фактором.

Ще більш складними для оцінки цивільними суддями уявляються питання обвинувачення колишнього начальника Генерального Штабу Збройних Сил України генерал-полковника В. Замани, якщо ця справа колись дійде до суду. В ній йдеться про стратегічне управління військовою структурою держави.

МІНА ПІД ВИРОК ЯНУКОВИЧУ ВІД ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ

Військові судді і прокурори відрізнялись і відрізняються від своїх колег тим, що крім ґрунтовних юридичних знань вони володіють додатково ще й набором спеціальних військових знань, які невластиві їх цивільним колегам. Саме цей додаток робив їх фахівцями в галузі військової юстиції. А їх військові звання були лише підтвердженням їхнього фаху в галузі саме військової юстиції.

Надуманими є окремі вислови, що військові судді і прокурори є вузькими фахівцями і не здатні конкурувати з цивільними правниками.

Після розформування у 2010 році військових судів кілька десятків суддів з них перейшли у загальні або спеціалізовані цивільні суди. І практично усі вони за цей час отримали високе визнання в них, а багато навіть були обрані на адміністративні посаді. Колишні військові судді зараз стали суддями апеляційних судів, щонайменше троє – головами апеляційних судів. Є колишні військові судді серед членів Верховного Суду, Вищої Ради Правосуддя, Ради суддів. Один із заступників голови Верховного Суду теж колишній військовий суддя. Це при тому, що чисельність військових суддів не сягала і одного відсотку від загальної кількості суддів в Україні.

Щодо військових прокурорів, то попри те, що їх чисельність в системі прокуратури України складала всього близько 4 відсотків, серед новопризначених новим генпрокурором прокурорів областей України четверо(16 %) – це колишні військові прокурори. Як би негативно не висловлювались до цього керівники Офісу Генпрокурора про військових прокурорів, самі вони пізніше кращих кандидатів на посади прокурорів областей не знайшли. Приємно, що усі вони є вихованцями ще тої військової прокуратури, яка була до 2012 року, а не матіосівського масового призову особисто відданих йому цивільних прокурорів.

З одного боку це свідчить, що колишні справжні військові прокурори за своїм рівнем підготовки визнаються здатними виконувати обов’язки на таких ключових цивільних посадах, як прокурори областей. Але з іншого боку розмиваються кадри кваліфікованих військових юристів. Що доведеться робити в разі ескалації військового конфлікту і необхідності знову відроджувати органи військової кримінальної юстиції? Де брати для цього підготовлені кадри? Адже зворотна трансформація цивільного прокурора у військового з належним рівнем військових знань і підготовки для успішної роботи у військах не така вже проста і потребує часу.

ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ І СУДІВ У ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАННЯХ. ЦЕГЛИНА ФУНДАМЕНТУ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ ЧИ МІНА ПІД НИМ?

Як показав негативний досвід керування військовою прокуратурою А. Матіосом, масове призначення на посади військових прокурорів вихідців з цивільної прокуратури ні до чого доброго не призвело. Лише одиниці з них змогли перебудуватись, засвоїти нові для них знання та досвід, вдало адаптуватись до роботи у військових формуваннях. Присвоєння їм високих офіцерських і навіть генеральських звань не зробило їх автоматично військовими прокурорами. Значна їх частина самі пішли з посад у військовій прокуратурі слідом за своїм патроном.

За 5 років війни наші окремі політики, які далі Печерських пагорбів виїжджають лише у Європу, звикли, що десь далеко хтось воює, навіть гине. Що постійно існує загроза військової ескалації з боку більш потужної держави. Але про це вони знають виключно емпірично. В Соломоновому університеті цьому не могли навчити. І найближчими помічниками було набрано таких самих новоявлених реформаторів з виключно теоретичними знаннями без реального практичного досвіду. Особливо в галузі військової юстиції.

Схоже, вони забули давню мудрість: «Бажаєш миру – готуйся до війни!» В разі ескалації бойових дій, до чого держава має бути постійно бути готовою, знову може стати питання термінового відновлення системи військової юстиції, як це було у 2014 році. Може тому не слід її остаточно знищувати зараз?

ЧИМ МОЖЕ ЗАКІНЧИТИСЯ ГРА У НАПЕРСТКИ ВЛАДИ З АРМІЄЮ

Анатолій Маркевич Закінчив із відзнакою у 1982 році військово-юридичний факультет Військового Інституту. У 1982-1991 роках працював на різних посадах у військових прокуратурах Збройних Сил СРСР. У 1992-2005 роках - в системі військових прокуратур Генеральної прокуратури України. Пройшов службові сходинки від слідчого військової прокуратури гарнізону (армії) до заступника військового прокурора Центрального регіону України, полковник юстиції запасу, почесний працівник прокуратури України, ветеран прокуратури України. З 2006 року адвокат в м. Києві.