Зеленському треба починати з судів, - Народний артист України Василь Ілащук - Резонанс - о коррупции, взятках, судьях, власти

17 ноябрь 2019, Воскресенье, 01:51

взятка декларация ДТП в Харькове задержание в Иванковичах Мошенничество туроператоров НАБУ Нацполиция происшествия прокуратура СБУ Укрзализныця

Зеленському треба починати з судів, — Народний артист України Василь Ілащук

27 июня 2019г.
0

У складні економічні й суспільно-політичні часи не варто забувати про духовність і культуру. Бо не зберігши культуру, українську ментальність, ми втратимо країну повністю, вважає Народний артист України, екс-президент Національної телекомпанії України Василь Ілащук. В інтерв’ю Апострофу він поділився своїм баченням розвитку України, зауваживши, що новому президенту і молодим політикам потрібно дати шанс, оскільки вони мають перспективи і велике бажання змінити країну, - передає Резонанс.

.

- Останнім часом з гостями в студії ми традиційно обговорюємо результати виборів президента України. Цікава і ваша думка, як народного артиста та останнього президента Національної телекомпанії. Як ви сприйняли перемогу Володимира Зеленського?

- Нормально. Якщо більш як 70% населення захотіли побачити в кріслі президента Володимира Зеленського, чому ні? Насправді, я думаю, що це були величезні бажання громадян України щось змінити. Можливо, не всі 73% були за Володимира Зеленського, можливо, просто половина з них була проти Петра Порошенка, проти старої влади. Але те, що великий відсоток у нинішнього президента на виборах – це факт. Це вже говорить про те, що народ дозрів до якихось серйозних змін.

- А чи може бути артист президентом країни? Як молодому політику без досвіду стати ефективним президентом у такий складний для країни час?

- Сама історія вже дала відповідь, що артист може стати президентом. Мене завжди дивує думка, що артист не може бути політиком, не може бути фахівцем в іншій галузі. Чому ні? Артист – це покликання. Може бути по життю людина - артист, а за фахом - може дуже серйозно ставитись до тих чи інших професій.

У даному випадку, я думаю, що Володимир зробив такий реванш завдяки вдалому часу. Те, з чого ми починали розмову, що набридла стара система. Обіцянки вже за останніх, я думаю, що навіть не 5 років, а 28 років - одні й ті самі. Одні й ті самі люди. Подивіться, хто зараз на вибори пішов: половина тих політиків із Верховної Ради вже не виходять впродовж останніх 10-15 років. Знову ті самі обличчя. Я розумію, що вони мусять бути, тому що це досвідчені люди, це фахівці, але разом з тим давайте дамо можливість молодим. Молодим не за віком, молодим політикам за досвідом роботи. Давайте дамо їм можливість спробувати. Інша справа – якою буде кадрова політика, це найважливіше.

- Тобто мова йде про його найближче оточення, яке буде йому радити?

- Звичайно. Не лише найближче оточення, а кадрова політика взагалі в державі. Починаючи з силових структур, закінчуючи юриспруденцією.

Ми намагались говорити впродовж останніх 4 років, що ось нарешті наша судова система доходить до європейського, цивілізованого рівня. Нічого подібного, ні до якого рівня ми не доходили. Судова система запущена просто нижче плінтуса, вибачте. Тому я розпочинав би з судової системи.

Неправдивість, хабарі, нечесність, корупція – все, на жаль, було і ще досі є. Якщо новий президент почне з цього, то, я думаю, що він буде приречений на успіх.

- До речі, наші західні партнери, зокрема, представник НАТО в Україні, вважає, що саме реформа СБУ має бути першочерговою для Володимира Зеленського. Саме вона стане індикатором того, що дійсно в країні почались зміни.

- Не лише СБУ, я б сюди відніс усі силові структури – це і Міністерство внутрішніх справ, і поліція, і Служба безпеки України, і прокуратура.

- Весь силовий блок?

- Так. Від цього залежить безпека України в цілому. Як спрацюють, в першу чергу, Служба безпеки, Рада національної безпеки і оборони. Ми бачили впродовж багатьох років, що в системі СБУ, на жаль, були запроданці, були колишні громадяни Росії. Тепер зрозуміло, чому ми ще досі програємо цю війну, інформаційну, зокрема. Інформаційний блок дуже важливий.

На Західній Україні (я родом із Чернівців) взагалі цього немає. А от їду я по Києву і дивлюся вивіски на крамницях, різних закладах – половина російською мовою. Ви ніколи собі не ставили питання, чому? Я от ставлю питання для себе – чому половина російською мовою? І ми ратуємо за значення української мови. Є мер міста, зрештою, є інформаційна служба безпеки. Чому на 28-му році української незалежності у столиці - російські вивіски? Мене це дивує, чесно кажучи.

- Ніхто не контролює.

- Не контролює, а повинен хтось контролювати. Я думаю, що це велике упущення. Зараз багато можуть говорити, що мова не на часі, не це має значення. Це має значення і це на часі! Завжди на часі – якою мовою ми розмовляємо, якою мовою ми думаємо. Яку країну ми будемо захищати – Україну чи просто територію? Україна – це ж не географічно від Луганська до Закарпаття. Україна – це ментальність, традиції, обряди, пісні, народ, мислення.

- У цілому як бренд по світу.

- Ну, про бренд я не хочу говорити... Очевидно, що президент мав на увазі зовсім інше і нікого не хотів принизити цим, а вийшло, як вийшло.

- Ви свого часу були в Комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при РНБО. Як наразі оцінюєте політику держави в цьому напрямку? Про мовний аспект ви вже сказали. А якщо глобальніше подивитись? Тому що, очевидно, що в плані контрпропаганди і протистояння пропаганді країни-агресора ми програємо.

- Зараз це питання є дуже важливим. Тому що, коли країна в стані війни… вже навіть якось і незручно називати АТО. Антитерористична операція затяглася на 5 років чомусь. Тому це є війна. Війна з ким? На жаль, з найближчим сусідом. Як вони називали нас завжди - "молодший брат". Ми сьогодні бачимо, що ніякі вони не брати наші і ніколи не були нашими братами, і взагалі вони не слов’яни. Але це окрема тема розмови. Тому зараз, як ніколи, це має дуже важливе значення. І я думаю, що і РНБО, і СБУ мали б приділяти особливу увагу інформаційній політиці, в першу чергу.

Бачите, не зберегли ми українську мову в Криму – Крим втратили. Не зберегли і не розвинули українську мову на Донбасі – Донбас втрачаємо. Хоча Донбас ніколи не був повністю україномовним. Взяти, скажімо, історичні часи, після Другої світової війни, на Донбасі, звичайно, більше розмовляли української мовою, ніж за останні 10 років. Русифікація, асиміляція вбік Росії, на жаль, зробила свою справу, дуже позитивну для них, не для нас. Цьому треба було приділяти більшу увагу.

Так, я розумію, що зараз скажуть – духовність не на часі, давайте з економіки починати. Ні-ні, має бути все в комплексі – і духовність, і економіка, і політика. Тоді можна буде про щось говорити. Але, не зберігши культуру, не зберігши ментальність, духовність українську, ми втратимо все – і економіку, і політику, і культуру, і Україну в цілому. Власне, що вже ми маємо сьогодні.

І коли я дивлюся, що так званий Опозиційний блок, який іде до парламенту, вже порушує питання про доцільність і про конституційну правильність закону про мову, який було прийнято Верховною Радою, мені стає дивно. Що ви знову повертаєтесь до мови, шановний Опозиційний блок? Ви ще не прийшли до влади, а вже розповідаєте нам, що це неправильно. Українською мовою розмовляти неправильно? Ви вдома розмовляйте, як хочете, хоч по-китайськи. Але коли ви виходите на трибуну Верховної Ради України, будь ласка, розмовляйте державною мовою, мовою моєї нації.

- Через це, власне, і почалися зараз протести в Грузії.

- Так. Якби він був хоча б грузином, до цього, можливо, поставились би трішечки лояльніше. А так, зухвало вийти на трибуну парламенту Грузії, причому сісти в крісло спікера, самовільно зайнявши це крісло, і говорити російською мовою…

От ми знову бачимо нашого сусіда-ворога - росіянина, який зухвало, нахабно просто робить, що хоче, бере, що хоче. Тут залізли на територію, тут забрали Крим. Я не хочу до цього повертатись, тому що звинувачувати лише Росію в тому, що забрали Крим, невірно. Є доля відповідальності України та українських політиків, які на той час сиділи в кріслах відповідальних державних осіб.

- Які конкретно кроки зараз могли б допомогти налагодити політику в цьому напрямку? Щоб не втрачати ще більше… Ми бачимо, скільки на останніх виборах набирали підтримки опозиційні сили. Тобто це говорить про те, що все-таки державна політика не так ефективно працює?

- Мушу все-таки сказати, що при попередній державній владі було дуже багато обіцянок. Обіцянки, що ми закінчимо війну за 2 тижні, що ми краще будемо жити вже завтра. Народ втомився слухати цю тотальну брехню. Ми бачимо, що цього не сталося. Томос, безвіз - це не заслуга однієї людини і не заслуга державної провладної структури. Я думаю, що в цьому переважно заслуга українського народу. І до томосу Україна йшла дуже багато років. До безвізу Україна йшла так само дуже багато років. Думаю, що тут не варто забувати і громадян інших країн, але українців за походженням, нашу українську діаспору, яка так само зробила дуже багато для цього. І священиків, якщо говорити про томос.

Певні розколи, які зараз є, цілком зрозумілі, бо церква впродовж багатьох років насаджувала російську ментальність. Українська православна церква московського патріархату була в Україні не чинником примирення народу, а була, я думаю, каталізатором якраз бунтарського настрою народу, тому що нав’язували свої позиції - російські чи проросійські. І тому сьогодні народ так боляче це все переносить. Навіть на Західній Україні у багатьох церквах московського патріархату, які ще залишились, я б їх назвав просто – Російська православна церква, тому що вони зараз обстоюють інтереси, швидше, громадян не України, а Росії, культури не української, а російської. Це все має велике значення. А коли, я не можу навіть назвати їх священиками, бо російською їх називають "попами", коли вони починають знову свої бунтарські настрої проти України - не відспівувати наших загиблих в АТО хлопців, тому що це українці, які боролись за волю і незалежність України, - це кощунство і ганебність. Тому і духовність якраз походить, відштовхуючись від цих канонів релігійних, церковних.

Але зараз вже багато церков так званого Московського патріархату перейшли під юрисдикцію Православної церкви України (ПЦУ). Я думаю, що це лише початок. Тепер треба помалесеньку працювати з людьми, з паствою. З народом треба розмовляти.

- А от з людьми на окупованих територіях варто розмовляти? Якось їх повертати ментально в Україну можна?

- Я був кілька разів на передовій, де ми знімали і документальні фільми. І там я був дуже вражений однією зустріччю. Одного разу ми підійшли до крамниці, води купити. З крамниці вибігає жінка, бачить, що ми в камуфляжах, і починає ледь не плакати: "Ребята, не надо, уезжайте отсюда, некого здесь защищать. Мне все равно. Да, я хочу жить в Украине. Мне уже 75 лет. Тут все думают о России". Це було, правда, 3 роки тому. Зараз ситуація дещо змінилась. Мені боляче, що вона казала, що тут немає кого захищати, я не зовсім з цим погоджуюсь. Навіть якщо зі 100 людей є 10, які думають про Україну, українців і про свою територію не як шматок землі, де можна прожити, і байдуже під ким – чи під Путіним, чи під українським гербом, то навіть цих 10 людей треба захищати. А з людьми треба працювати. В першу чергу, треба і ЗМІ, і економічні питання, і політичні питання вирішити. Ми повинні трошечки лояльніше зараз подивитись на політику, що стосується людей. А що стосується ворога, ми повинні бути радикальнішими.

Я не можу збагнути, можливо, я не знаю якихось тонкощів і деталей, але очевидно, що все-таки ця війна комусь була вигідна, якщо впродовж 5 років не можна було домовитися, зупинити її. Я ще дивуюся тому, що багато хлопців на передовій кажуть, що війну можна закінчити за 24 години, була би на це воля державних мужів і наших воєначальників. Війну можна закінчити за 24 години! Значить, комусь невигідно було. Це не мої слова. Я на передовій був кілька разів, а ті хлопці, що на передовій вже по 2-3 роки, знають краще за мене, чому так виходить і як воно є насправді. Те, що це бізнес в певній мірі, – це очевидно.

- Володимир Зеленський виступає все-таки за мирне врегулювання і, можливо, навіть прямі переговори з Росією за допомогою країн-партнерів, але не військовим шляхом. Це поки що такий дискусійний формат.

- Ми наразі бачимо, що військовим шляхом, на жаль, більше втрат, ніж перемог. Тому, можливо, треба спробувати якимись мирними перемовинами. Очевидно, за допомогою, ви правильно сказали, наших сусідів країн-партнерів, не лише мовою автомата та війни, а можливо, мовою перемовин подолати ці перешкоди. Треба шукати шляхи і, можливо, Володимир має рацію, що треба спробувати таким шляхом.

- А ви особисто із Зеленським знайомі? Що про нього як про людину скажете?

- Так. Він мені завжди подобався, як абсолютно веселий і дуже кмітливий артист, як людина. І те, що він як артист, став президентом, ще раз говорить, що дуже тонко мислить. Я розумію, зараз можуть заперечити мені, що це команда навколо нього. Так, я розумію, що свита робить короля. Але ж якщо король геть глупий, то яка ж свита тоді допоможе. І король має мислити категоріями принаймні державницькими. Не все так страшно. Я думаю, що Володимир Олександрович справиться. Єдине, що дуже важливо зараз, я ще раз повертаюсь до кадрової політики, зрозуміти, хто має бути на відповідальних кадрових місцях.

- А як у творчій сфері сприйняли цю перемогу? Можливо, із кимось спілкувалися з колег? Тому що зараз бачимо, що багато артистів, наприклад, Сергій Притула чи Святослав Вакарчук заявили, що готові спробувати себе в політиці.

- Будемо відвертими, я так само народний артист України, можу сказати, що далеко не всі артисти можуть. Спробувати можуть всі, але проявити себе належним чином далеко не всі артисти можуть. У політиці дуже складно. Це дуже тонка гра, дуже хитра і брудна.

Як сприйняли в артистичній сфері? Позитивно. Нарешті артист став президентом. Тому сприйняли позитивно. На хвилі ейфорії Володимир набрав понад 73%, тепер дуже важливо втриматись, приймаючи ті чи інші правильні рішення. Іноді доведеться приймати рішення раптово, серйозно і менше прислуховуватись до безлічі навколишніх порадників, тому що в кожного є своя думка і свої інтереси, безумовно. Президент мусить мати свою чітку позицію і свою думку.

- Декілька питань щодо вашої професійної телевізійної діяльності. Нещодавно стало відомо, що соратник Віктора Медведчука, депутат Тарас Козак, купив телеканал ZIK, тим самим поповнивши свій медіа-холдинг до трьох телеканалів. Ця новина викликала чимало обговорень як в медіа-середовищі, так і в суспільстві, в цілому. В Адміністрації президента навіть заговорили про те, що варто прийняти спеціальний пакет законопроектів щодо ЗМІ, щоб якось врегулювати тиск власників на телеканали. З вашого досвіду, яких змін потребує сфера телевізійної діяльності?

- На жаль, захистити себе дуже складно. Гроші вирішують багато чого. Як можна заборонити магнату придбати канал? Тут, я думаю, мусить втрутитись або принаймні дуже ретельно стежити і Рада національної безпеки та оборони, і різні телевізійні інституції, Державний комітет з питань телебачення та радіомовлення. Але скажу вам одну річ – телебачення, на жаль чи на щастя, просто як констатація факту, це вже вчорашній день, якщо не позавчорашній. Сьогодні головний медіа-ресурс – це інтернет. Телебачення сьогодні – це переважно розважальний контент. А все те, що стосується новинно-інформаційного контенту – це, як не крути, інтернет. Але ми не можемо скинути з рахівниці те, що телебачення все-таки ще досі має величезний вплив на масового глядача. Через те і бажають заволодіти медіа-ресурсами наші магнати.

Неправильно це все, але як діяти? Ніяк. Є просто безпека інформаційної політики, за цим треба дуже ретельно стежити, і все.

- Тобто законом ніяк не можна врегулювати якусь інформаційну політику телеканалів, тиск власників?

- Можна. Я маю на увазі, не можна врегулювати те, хто купляє ресурс, хто купляє ті чи інші канали. Ви маєте гроші, захотіли, пішли і купили. А контролювати інформаційний простір, звичайно, можна.

- Зараз наші регулюючі органи якось контролюють це, на вашу думку?

- Давайте почнемо з того, що зараз період міжсезоння. Зараз одна влада відходить, інша – ще не прийшла. Тому, думаю, що сьогодні навряд хтось займається таким щільним контролем. Потім є ще Міністерство інформації - досі не знаю достеменно, чим воно займається.

- Коли ви були президентом Національної телекомпанії, відчували тиск з боку влади?

- Ні.

- Тобто в ті часи такого не було?

- Може, хтось зараз мені заперечувати, доводити щось, що якісь циркуляри спускалися з Банкової, "темники" чи з Банкової, чи з Кабміну. Ніяких не було циркулярів і вказівок, хто що має показувати. Інша справа, що були часом невдоволені керівники з Банкової чи з Кабміну - чому їх менше показують, більше показують тих чи інших політиків. Але на це завжди були відповіді – панове, показуємо не людей, а події, які відбуваються. Якщо ви берете активну участь, і ви позитивний в тих подіях, то ви будете в ефірі. Якщо ні, то ні. Все було настільки тоді прозоро, і без командної вертикалі інформаційної політики.

- А коли ця командна вертикаль з’явилась? Це за часів Януковича більше чи Порошенка?

- Ми пригадуємо, що сталося з Георгієм Гонгадзе. Думаю, це було ще за часів керівництва Леоніда Даниловича. Я не можу звинуватити конкретно чи президента, чи прем’єра. Просто, такі були часи. І були такі телевізійні керманичі, які хотіли прислужити, показати свою вірність тому чи іншому господарю. Тоді воно і народилося. Потім якось демократичність суспільства трошки переборола цю систему. А за часів вже Януковича воно вже було явним.

- Чи бачите себе зараз якось з цією новою владою. Зараз приходять нові люди, якраз хтось би з досвідом, можливо, і допоміг би.

- Американці кажуть – why not. Я ніколи ні на які посади не напрошувався, але, якщо керманичі будуть вважати, що я можу чимось бути їм корисним, так, хотілося б, звичайно. Є величезний досвід, є ще сили, слава богу. Тому хотілося б щось зробити ще в цій царині.

- У якій сфері? Де бачите свій досвід найбільш важливим?

- У суспільному житті. Це і телебачення, і мистецтво, і культура, і медицина. Так сталось, що я зараз керівник одного з медичних підрозділів, виключно як менеджер. Я в медицину не втручаюсь. Тому я бачу, скільки проблем, на жаль, є сьогодні в медицині. Я не буду зараз давати оцінку керівництву Міністерства охорони здоров’я, медичних структур державних чи недержавних. Але прогалини в цьому є величезні.

- Якщо коротко, що можна сказати про реформу медицини?

- Ще з часів, коли я був керманичем на телевізії, є бажання відкрити телевізійний медичний канал. Не таємниця, що люди, на жаль, в медицині, в сфері охорони здоров’я є невігласами. Крім того, що анальгін - від голови, і ще пару якихось пігулок знають, коли вживати, а далі люди є повними невігласами в медицині. Мені прикро через це, я не звинувачую людей, тому що не люди винні, а винна просвітницька діяльність. У кожній країні світу, без перебільшень, є телевізійні медичні канали, які транслюють 24 години виключно передачі на медичну тематику. Ми сьогодні створюємо безліч політичних ток-шоу. Чесно, вже просто набридає. Ці всі канали і канальчики. Одне й те саме, одні й ті самі обличчя. Народ, давайте щось корисніше трошки. Я думаю, що медична тематика є дуже корисною темою саме зараз для українців. Тому в цій галузі так само можна було б попрацювати.

- Окрім всього того, ви ще й працювали над картинами про відомих особистостей, митців, зокрема, про Івана Миколайчука, Дмитра Гнатюка, Степана Бандеру, Григорія Сковороду. Наразі у вас є щось в роботі саме з документальних фільмів про відомих українців?

- Ні, зараз немає жодної роботи в підготовці чи в процесі. Але є ідея зробити ще одну документальну стрічку про Назарія Яремчука. Раніше ми зняли фільми про Івана Миколайчука разом із режисером Тарасом Ткаченком, про Володимира Івасюка, про Дмитра Гнатюка. На жаль, якось залишилась осторонь постать Назарія Яремчука, одного з буковинських співаків, який залишився в пам’яті дуже багатьох українців не лише свого покоління. Тому хотілося б про цю людину, яку я особисто дуже добре знав, зробити документальний фільм.

- А чи має попит документальне кіно в Україні?

- Так. Останнім часом, я би сказав за останніх 10 років, документальне кіно має неабиякий попит - якщо це зроблено професійно, гарно. У нас в доробку є близько 50 серій "Відкриваючи Україну. Дорогами України, дорогами українців". Це ще за часів Георгія Кірпи, структура Міністерства транспорту, Укрзалізниця профінансувала цей величезний проект. Це фільм про Україну, про кожну область, і про українців, які живуть за межами України - від Аргентини до Сибіру, до Далекого Сходу, Канада, Америка, Франція, Польща, Чехія, Словаччина, багато було зроблено. Якраз тоді було можливо зародження такого цікавого документального телевізійного кіно.

- Це який рік?

- Зйомки тривали з 2002 по 2005 рік. А потім ми знімали про Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Дмитра Гнатюка. До речі, це був останній фільм, знятий при житті Дмитра Михайловича.

- Проект "Дорогами українців" був би зараз дуже актуальний. Тому що у нас чимало заробітчан останнім часом.

- У нас був фільм "Мати і мачуха" про наших заробітчан в Італії. Це був десь 2007 чи 2008 рік. На жаль, від тоді нічого не змінилося на краще.

- Тільки гірше?

- Погіршилась ситуація, тому що до сьогоднішнього дня, я думаю, ще кілька мільйонів виїхало українців за кордон. Ось де ще одна проблема - масово виїжджають студенти чи випускники вишів, прості люди їдуть на заробітки. Треба дати можливість людям заробляти в себе вдома, відкриваючи якісь підприємства, створюючи робочі місця. Відкриття якихось серйозних підприємств в Україні - це другий етап, на що мав би звернути увагу і президент, і нова влада.

- Щоб завершити на позитивній ноті: якою ви б хотіли бачити Україну через 5 років, коли ми підійдемо знову до виборів президента?

- В першу чергу, без війни, без втрат. Тому що це дуже боляче, коли ти бачиш, як рідні втрачають найдорожче – своїх синів, батьків, братів і донечок. У другу чергу, Україна мала би розвиватись економічно. При цьому, дбаючи і не втрачаючи культуру і духовність.

Я хотів би ще дещо зауважити, повертаючись до теми кадрової політики в Україні. Ми говорили про те, що і РНБО, і СБУ, і прокуратура - ті серйозні структури, які в першу чергу мали би зараз бути проконтрольовані першою особою (президентом держави). Не думаю, що ця кадрова політика, яку вже починає здійснювати президент, є остаточною. Я чую багато різних реплік на кшталт того, що СБУ керує виконуючий обов’язки (Іван Баканов), ще немає нового генерального прокурора. Все ж таки треба, щоб була вже обрана Верховна Рада. Я не думаю, що, по-перше, це кінцеві результати, а по-друге, чому ми такі переконані (ми – я маю на увазі, той народ, який дуже занепокоєний і висловлює свої "фе"), що ці люди можуть не справитись.

Наприклад, той же Баканов у заступники взяв, наскільки я знаю, Банчука Миколу Васильовича. Я думаю, що ті прокурори, які працювали колись поруч із Банчуком, які знають його, навряд можуть сказати, що це людина непрофесійна. Це людина, яка дійшла до посади виконувача обов’язків генерального прокурора. Я не пам’ятаю жодного разу (а я Банчука трохи знаю), щоб він на чомусь схибив. Завжди у нього були продержавницькі позиції, і завжди він приймав рішення не так, як йому хотілося б, а такі, власне, які мали б бути прийняті державницькою особою.

Думаю, якщо керівники силових структур будуть себе обкладати заступниками-професіоналами, навіть старої системи, то все буде добре.

У нас була люстрація, і після неї я побачив, що, на жаль, ті люди, які мали би залишитися при владі, були чомусь люстровані. А повні невігласи і непрофесіонали – прийшли до влади. Ми маємо безліч таких прикладів.

Тому, панове, давайте подивимось все-таки на професіоналів. І якщо будуть такі, як Банчук, як Марчук Євген Кирилович, який у СБУ знається дуже добре, і не лише в СБУ… Думаю, що є багато людей із того покоління, коли підхід до своєї справи був абсолютно державницький. Тому я побажав би Україні, щоб все-таки до влади приходили професіонали, і такою Україну я хотів би бачити через 5 років.