20 август 2019, Вторник, 03:42

взятка декларация ДТП в Харькове задержание в Иванковичах Мошенничество туроператоров НАБУ Нацполиция происшествия прокуратура СБУ Укрзализныця

Звернення військових журналістів до Верховного Головнокомандувача ЗСУ

14 января 2019г.
0
Фото: Радіо Свобода
Фото: Радіо Свобода

Сьогодні закрили газету «Народна армія» і журнал «Військо України», назавтра у солдат відберуть телевізори і патрони, ліквідують ракетні бригади, танковий завод…

Звернення розігнаних та осиротілих військових журналістів до Верховного Головнокомандувача Збройних Сил – Президента України, парламентарів, урядовців, кандидатів в Президенти України, правих і лівих політиків – до усіх,хто виконує та збирається виконувати функцію Держави:

Хто відповість за найбільшу ідеологічну диверсію в історії сучасної Української Армії – ліквідацію головних друкованих часописів «Народна армія» і «Військо України», за те, що воююче українське військо залишилося без газети та журналу?

Упродовж 27 років існування газети та журналу їх щоденними гаслами були: «МИ ТАМ, ДЕ НАШСОЛДАТ», «Читати – щоб знати, знати – щоб перемагати».

Напередодні нинішнього Нового року військовим журналістам і їх часописам наказали: вийти з армійського строю та розійтися хто куди бачить…

29 грудня 2018 року на 2-й сторінці Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» опубліковане редакційне звернення до читачів, в якому повідомлено, що цей номер газети – останній і віднині видання, яке було створене Постановою Верховної Ради України 11 жовтня 1991 року і стало першим підрозділом Збройних Сил України, припиняє своє існування.

Аналогічне прощальне звернення до читачів надрукував і журнал «Військо України», розмістивши востаннє (!) на другій шпальті великий портрет Верховного Головнокомандувача ЗСУ – Президента України Петра Порошенка, який дякує військовослужбовцям Збройних Сил України за сумлінне виконання військового обов’язку, за відвагу, героїзм та самопожертву у війні з російським окупантом, але при цьому так нічого не зробив, щоб зупинити потуги горе-«реформаторів» та не дати їм знищити друковані військові засоби масової інформації.

Народноармійці та військоукраїнці, і перш за все ветерани, які створювали часописи, шоковані і глибоко сумують з приводу бездумної та абсолютно невиправданої ліквідації єдиної військової газети та популярного в у війську журналу, втрати дійсно перших підрозділів ЗСУ.

Надруковані на шпальтах армійських часописів звернення до читачів - це фактично некрологи усім нам, хто віддав свій творчий журналістський професіоналізм створенню та розвитку газети та журналу, це і ганьба власнику-засновнику та іншим можновладцям, які через байдужість та бездіяльність нічого серйозного не зробили задля збереження таких необхідних воюючим Збройним Силам України друкованих видань!

Скільки перекреслено і назавжди поховано колись докладених зусиль, творчих мук через аморальну байдужість та бездіяльність стратегів-чиновників, яких Держава за обовязкове вміння правильно, по-державному мислити і діяти щедро обдаровує немислимими в недалекому минулому багатотисячними зарплатами!

Як можна було допустити подібне? Та ще в умовах війни...

Як можна було думати та чинити так примітивно, нестратегічно, не по-державному?

Хто ж випустив по своїх ті кулі, які стали смертельними і для десятків військових журналістів, і для військових періодичних видань? Хто ж, дійсно, відповість за найбільшу ідеологічну диверсію в історії сучасної Української Армії – ліквідацію головних військових часописів МОУ «Народна армія» і «Військо України», за те, що воююче українське військо залишилося без газети та журналу?

«Голос України», «Урядовий кур’єр», обласні, більшість районних газет знайшли вихід, як втриматися від «роздержавлення», і, незважаючи на фінансові труднощі, зберегли своє існування.

Прем’єр-міністр, голова парламенту залишилися з газетами, а Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, яким є Президент України, - а разом з ним і міністра оборони, і Головнокомандуючого ЗСУ, яким є начальник Генерального штабу, кожне  слово яких «Народна армія» та «Військо України» сумлінно доносили до солдат і офіцерів воюючої армії, оБЕззброїли – одним махом ліквідувавши авторитетні  військові часописи.

Багато шкіл, ліцеїв, вчителів, що вивчають з учнями проблематику по захисту Вітчизни, передплачували головні, і, на жаль – єдині(!), військові часописи країни. Хоча, якщо думати та чинити по-державному, ці друковані видання мали б доставлятися, можливо і безкоштовно, в кожний шкільний заклад, сільську чи міську бібліотеку як важливий та ефективний інструмент військово-патріотичного виховання майбутніх захисників Вітчизни, попит на яких, як засвідчує розвиток подій останніх років, збережеться ще досить довго. Але не судилося! Чиновницька байдужість та безвідповідальність перемогли, зробивши свою чорну справу…

У первістків Збройних Сил, їх єдиних друкованих інформаційних рупорів – «Народної армії» та «Війська України»на жаль, не знайшлося прибічників:

– ані серед власника-засновника, якому в умовах війни Держава з року в рік дає багатомільярдні бюджети – у т.ч. на морально-психологічне, патріотичне та інформаційне забезпечення і гартування вояків, якому єдина військова газета та єдиний військовий журнал виявилися зайвими в окопах та бліндажах війни і який, навіть не розглянувши на колегії Міноборони питання ліквідації своїх центральних друкованих органів (одному з яких – «Народній армії» статус центрального друкованого органу МОУ надала Верховна Рада України буквально в перші місяці незалежності Держави), виявився абсолютно байдужим та БЕЗПОРАДНИМ до долі військової преси у війську,

–  ані серед поважних Верховно- та ГоловноКомандувачів Збройними Силами, головною та щоденною функцією яких є забезпечення безпеки Держави. Тоді як питання збереження єдиної військової газети в контексті інформаційної безпеки та протидії агресорові мало б бути розглянуте на Раді національної безпеки та оборони України, особисто Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України-Президентом України,

–  ані серед урядовців, які нерідко полюбляють покрасуватися у військових одностроях і безпосередньо відповідають за ІНФРМАЦІЙНУ ПОЛІТИКУ ТА БЕЗПЕКУ Держави і навіть ухвалюють, як нещодавно, Стратегії інформаційної реінтеграції окупованих територій,

–  ані серед багатьох політичних та громадських «патріотів», які щоденно змагаються перед телеглядачами в любові до неньки-України та проливають з телевізійних екранів сльози за Армію, Мир, Державу та Народ.

Чи цікавить когось на керівних пагорбах Української Держави, як при визначенні подальшої долі «Народної армії» «реформаторами» були виконані вимоги статті 4 Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», що визначає порядок ухвалення рішення про реформування друкованих засобів масової інформації та редакцій, зокрема:

«1. Рішення про реформування друкованого засобу масової інформації та редакції приймається їх засновниками (співзасновниками) за участю трудового колективу.

Трудовий колектив редакції має пріоритетне право у визначенні способу реформування.

5. Рішення засновників (співзасновників) про реформування друкованих засобів масової інформації та редакцій у місячний строк з дня його прийняття публікується у відповідному друкованому засобі масової інформації».

А правда така, що із чотирьох передбачених статтею 3 Закону про реформування способів роздержавлення колективу редакції Міноборони настійливо запропонувало лише два – або перетворенням редакції у суб’єкт господарювання, що означало звільнення зі ЗС усіх військових журналістів (адже господарською та підприємницькою діяльністю установам, у штатах яких особи в пагонах, законодавство забороняє займатися), або ліквідація газети. Тобто Міноборони завело журналістський колектив і газету в глухий кут, безвихідь та призвело до знищення, що, врешті-решт, і сталося. Хоча, заради справедливості, військові медичні установи, у т.ч. стоматологічні, хірургічні, постійно та безперешкодно надають послуги на підприємницьких засадах і ніхто не ставить вимоги знімати з лікарів пагони. Подібних прикладів в системі МОУ чимало.

Можливість перетворення друкованих засобів масової інформації, заснованих МОУ як центральним органом виконавчої влади, в офіційні друковані видання Міністерства оборони України, передбачену пунктом 4 статті Закону про реформування ЗМІ, засновником чомусь не пропонувалася.

Односторонньо прийняте рішення щодо способу реформування газети, журналу та їх редакцій, на порушення вимог п. 5 ст. 4 Закону про реформування ЗМІ, не було опубліковане в часописах. Права та інтереси десятків тисяч читачів, якими в переважній більшості є військовослужбовці Збройних Сил, також залишилися брутально проігнорованими.

Залишилася нереалізованою і ще одна абсолютно реальна можливість збереження друкованих часописів воюючого Українського Війська. У зв’язку з цим викликає величезний подив і бездіяльність державних органів, і перш за все законодавчого, проявлену при внесенні змін до правових актів у зв’язку із закінченням антитерористичної операції: ЧОМУ при трансформації АТО в ООС та внесення відповідних змін до чинного законодавства не була пролонгована чи продовжена дія пункту 4 статті 14 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який встановлював, що «На час проведення антитерористичної операції, період якої визначено Законом України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", право на створення друкованого засобу масової інформації за рахунок коштів державного бюджету має Міністерство оборони України»?

На жаль, не була реалізована ще одна можливість зберегти газету «Народна армія» та журнал «Військо України: 2 жовтня 2018 року, коли парламент ухвалював зміни до законодавства, у т.ч. до абзацу другого частини другої статті 1 Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», що дозволяють не роздержавлювати газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр», які здійснюють офіційне опублікування законів України та інших нормативно-правових актів, – варто було б додати і назви центральних військових видань, які здійснюють офіційне опублікування  нормативних актів (які є різновидом в класифікації нормативно-правових актів) Міністерства оборони України.

Яка непереборна сила чи обставини завадили це зробити? Тим більше, що з переходом від АТО до ООС повноваження та функції Збройних Сил України на окупованому Сході Україні лише значно розширилися.

Нам, військовим, гірко і соромно: рідне Міноборони на диво проявило себе чужим та байдужим щодо своїх центральних друкованих видань.

Але якщо Міністерство оборони вчинило не  далекоглядно, не по-державному – не проявило ініціативи, щоб внести достатньо прості зміни до законодавства та зберегти свої центральні друковані органи, то ЧОМУ тоді залишилася осторонь цієї важливої в умовах війни проблеми Верховна Рада України, її профільні інформполітичний та держбезпековий Комітети, які наділені Конституцією правом здійснювати парламентський контроль, у тому числі і за діяльністю Міністерства оборони?

Хто, як, перш за все, не парламентський Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики з Вікторією Петрівною Сюмар на чолі, а паралельно і Міністерство інформаційної політики України під керівництвом Юрія Ярославовича Стеця (які керують та законодавчо забезпечують інформаційну політику Держави), мали б оголосити в даному випадку тривогу і негайно винести це важливе, державної ваги питання на обговорення та невідкладне вирішення? Тим більше, що про смертельну небезпеку, яка нависла над військовими ЗМІ, пані Сюмар інформувалася не раз. Але …

Тому запитання особисто до них: хіба нічим не обґрунтована ліквідація двох центральних друкованих часописів Збройних Сил в умовах війни не є складовою інформаційної безпеки Держави, не є тривожним сигналом, що хтось свідомо вчиняє ідеологічну диверсію?

Чому голова Комітету, яка знаходить час для багато чого непарламентського, залишилася недоступною для військових журналістів, які неодноразово безуспішно намагалися прорватися до вічно заклопотаної головихи зі своїми пропозиціями щодо врятування видань?

Останнім часом ситуація з цього приводу почала прояснятися: як «поважно» голова Комітету налаштована до людей в пагонах, стало зрозумілим з її інтерв’ю, що було надруковане в один із перших похмільних днів Нового 2019 року. Прочитайте її «базову позицію» у відповіді на шосте запитання у розділі «СТАВКИ ОЛИГАРХОВ И НАРОДНЫЙ ФРОНТ» – заради дешевого піару своєї партії, рейтинг якої вже давно нижче плінтуса, заради піара своїх однопартійців Сюмар готова бездумно топтати авторитет військового керівника найвищої ланки, який цілодобово керує фронтом і за яким багатотисячне українське військо, яке щоденно виконує розроблені ним особисто та його штабом бойові оперативно-тактичні завдання.

Безпідставно ганьбити в очах підлеглих начальника Генерального штабу (який може й «сопе в дві ніздрі» – бо за час війни мало коли й чотири години на ніч зміг подрімати), дешево попіарити своїх політичних зверхників то час і розум пані Сюмар знаходить, а от захистити і зберегти військові друковані ЗМІ, яких щодня чекають в окопах та блок-постах війни – ця державницька справа виявилася для неї, як і для решти членів Комітету, не вартою уваги й не є «базовою мотивацією». Почитайте звіт-реліз про підсумки натхненної роботи цього парламентського Комітету за друге півріччя 2018 року – як там все інформаційно-стратегічно, а так необхідних на війні друкованих видань не захистили.

Не менша «вдячність» і нардепам Березі Ю.М., Білецькому А.Є., Вітку А.Л., Кишкару П.М., Лапіну І.О., Мамчуру Ю.В., Матківському Б.М., Мельничуку С.П., Мосійчуку І.В., Савці І.І., Семенченку С.І., Тетеруку А.А. та іншим учасникам АТО, які краще інших знають ціну газетного слова на фронті, але підтримки від яких «Народна армія» та «Військо України», на жаль, не отримали. Складається враження, що під розкішним парламентським куполом фронтовики якось дуже швидко забули про війну та її інформаційну складову…

Тож, шановні парламентарі! Що ж то за Закон такий ви бездумно ухвалили, який поклав в домовину всю друковану пресу воюючої української армії? Зазвичай під час війни в домовини кладуть убієнних агресором-ворогом. І як же військовим журналістам тепер вас називати?...

Цікаво також, яку насолоду від цієї ідеологічної диверсії отримують «патрійот» Микола Томенко та його колега із «Батьківщини» Олександр Абдуллін – як автори сумнозвісно-недодуманого законопроекту про роздержавлення ЗМІ та сотні інших нардепів, які бездумно проголосували за цей Закон і, таким чином, інформаційно роззброїли наше військо в умовах війни, створили для військових інформаційний голодомор?

А ще, до речі, дуже цікаво – чи міг «хоробрий інтернаціоналіст» Микола Томенко обійтися в Афгані без центральної есересерівської «Красной звезды» чи газет, які були у кожній воюючій дивізії і які оспівували і його подвиги на тій чужій землі, чи не замислювався він тоді про їх роздержавлення?

Прикро здивували й урядовці. Хоча в початковий період російської агресії на Сході України на урядовому порталі було опубліковане повідомлення про започаткування «Народною армією» додаткового спеціального випуску для мешканців зони АТО, – тоді це сприймалося військовими журналістами як потужна підтримка з боку Уряду їх творчої ініціативи, їхнього внеску в нашу неминучу перемогу над сепаратизмом та агресією.

Це варто процитувати та прочитати якомога уважніше (Урядовий портал): Газета Міноборони "Народна армія" розпочала новий проект – випуск газети для мирних мешканців зони АТО і військових - опубліковано 04 грудня 2014 року.

Центральний друкований орган Міністерства оборони України «Народна армія» розпочав новий проект – випуск газети для мирних мешканців зони АТО та військових. Відтепер на гарячому Сході України видається спеціальний випуск військового видання. На його шпальтах висвітлюються найактуальніші події світового та загальноукраїнського масштабу, військові журналісти інформують про рішення Президента та Уряду, реакцію світової спільноти щодо подій на Донбасі, розповідають про важку і мужню роботу наших військових з відновлення миру в регіоні, порушують насущні проблеми місцевих мешканців. Для інформування населення на звільненій території Донбасу видається російськомовний номер газети. Основа увага на шпальтах спецвипуску «Народної армії» приділяється допомозі постраждалим під час конфлікту, відновленню інфраструктури населених пунктів, взаємодії українських військових і місцевого населення.

Нині мешканці гарячого регіону відчувають дефіцит об’єктивної інформації, тому за словами колективу газети «Народна армія», їх першочергове завдання – поширювати правду про ситуацію на Сході країни, розповідати про зусилля української влади та світової спільноти щодо відновлення миру та стабільності в регіоні.Цим самим підтверджуючи слова великого Авраама Лінкольна: «Скажіть людям правду, і країна буде в безпеці».

Що тут ще додати просто готове подання для нагородження газети орденом!

Такого державницького проекту не реалізувало жодне інше друковане видання!

Але минуло не так вже й багато часу, як від цієї справді потужної одноразової моральної підтримки й сліду не залишилося. І це дуже прикро, адже Уряд має право законодавчої ініціативи, заслуховує на своїх щотижневих засіданнях міністрів, може потужно підтримати вирішення важливого питання організаційно і фінансово.

На жаль, нічого з цього переліку не було застосовано і, як наслідок, не стало вже спецвипусків, як і не стало самої газети. В Уряді й не помітили, що Збройні Сили залишилися без двох центральних друкованих видань, а мирні мешканці гарячого Сходу України – без так розрекламованих газетних спецвипусків…

Не так давно «Народна армія» відзначала своє 25-річчя і слова, виголошені на адресу центральної газети Збройних Сил та її творців-журналістів одним із заступників міністра Полторака, сприймалися нами як абсолютна правда і цілком заслужена нагорода: "Багато друкованих видань програли конкуренцію електронним ЗМІ, Інтернету, радіо, телебаченню. Ви — ні. Навпаки, ви здобули ще більшу читацьку аудиторію. Адже вас читають не лише бійці на передовій, а й ті цивільні, які живуть у зоні АТО, в тому числі і за лінією зіткнення. Ваше слово для них є вкрай важливим".

За короткий час неначе світ перевернувся в українському Мінобороні, а на воєнному Сході неначе остаточно запанував мир. І вмить нібито перестало бути вкрай важливим друковане слово, непотрібною стала газета і бійцям на передовій, і цивільним, які живуть у зоні АТО/ООС, в тому числі і за лінією зіткнення, – газета, якою, як щойно було процитовано, не безпідставно гордилося Міністерство-засновник. Справжня клоунада!

Отже, як наслідок – журналістські колективи «Народної армії» та «Війська України» – справді українських часописів, з 27-річною історією та щоденним досвідом довірливого спілкування з читачами, із сумарним майже 33-тисячним накладом – розгромлені, більша частина  журналістів звільнена, решта зависла в невизначеності. Військова журналістика як творче явище і професія на теренах воюючої України віднині припинила своє існування.

Журналісти «Народної армії» добре пам’ятають, як у перші півроку після створення газети (коли Україна згідно з Ташкентськими домовленостями в рамках СНД ще не мала права керувати військовими підрозділами), з боку московського-есенденського генералітету на колектив редакції навалом здійснювалися шалений тиск та кадрові тортури, нав’язувалися вигідні їм редактори. Але колектив українського військового часопису витримав всі ці тортури та вистояв. Розгромили редакцію і газету вже свої «реформатори»!

Незрозуміло ЦИНІЧНО, НЕЛОГІЧНО, НЕ ПО-ВІЙСЬКОВОМУ, НЕПРОФЕСІЙНО, НЕ ПО-ЛЮДСЬКИ, НЕ ЦИВІЛІЗОВАНО, НЕ ДАЛЕКОГЛЯДНО, НЕ ПО-ДЕРЖАВНИЦЬКИ зроблено все це в умовах війни, в період, коли все частіше і гучніше з високих трибун лунають застереження про можливість широкомасштабного наступу російського агресора, який вже зосередив біля кордону з Україною 53-тисячну військову армаду, а Україна залишається головним об’єктом інформаційної війни РФ!!!

За волею політично-необачних зверхників, які мабуть шапкозакиданням збираються здійснювати контрпропагандистську, інформаційну та роз’яснювальну роботу серед військовослужбовців, з цієї роботи викинуті на смітник провідні друковані часописи Збройних Сил.

Цинічна непрофесійність, безпорадність продовжуються вже і в Новому році, після траурної панахиди над «Народною армією»: на офіційному веб сайті Міністерства оборони за  посиланнями «мультімедіа» - «військові ЗМІ» й надалі залишаються логотипи «Народної армії» та «Війська України». І навіть більше, коли активуєш картинку, наприклад, логотипу газети, то добірку новин і надалі прикрашає кольорове рекламно-модульне оголошення про передплату газети. Від його змісту просто серце до болі щемить: «Народна армія» Ми там – де наш солдат Головна газета про ВІЙСЬКО Триває передплатна кампанія газети…» і т.д.. Сьогодні, після поховання часопису, це сприймається, як наруга над авторитетною державною інституцією, якою упродовж усіх  27 років незалежності України була військова газета та військова журналістика, це сприймається не інакше, як після поховання людини її запрошують на роботу …

Може пан міністр сам поведеться на цю цинічну вже сьогодні рекламу і першим передплатить розгромлену газету?

Чи доповідав міністр оборони Верховному Головнокомандувачу ЗС – Президенту України, що у зв’язку зі своєю байдужістю до військової преси підписує смертельний наказ-вирок друкованим часописам Збройних Сил, топче вже декілька поколіннями напрацьований досвід та створену історію військової журналістики, викидає на вулицю кваліфіковані журналістські кадри, злочинно оголює та спустошує інформаційне середовище в керованій ним армії, порушуючи право солдат, офіцерів, призовників та ветеранів отримувати друковану інформацію про військо, в якому служать, служили і будуть служити, створюючи при цьому сприятливі умови лише для вульгарних анекдотів та ворожої пропаганди?

Напевно і з позиції елементарної етики, не кажучи вже про достатньо вагому політичну складову – чергові президентські вибори, враховуючи, що не він та не його посіпаки засновували центральний друкований орган МО «Народна армія», а Верховна Рада на зорі проголошення Незалежності України – на максимальному політичному піднесенні, більше як 400-стами голосами «за» проголосувала за надання газеті такого високого статусу, міністр Полторак мав би доповісти Верховному Головнокомандувачу, що з таких-то переконливих мотивів та підстав він змушений знищити газету і журнал заодно, розігнати провідних військових журналістів на всі чотири боки – словом, збирається підкласти йому свиню перед майбутніми президентськими виборами.

Чи доповідав, чи отримав благословення і як відреагував або відреагує Президент на цю авантюрну «реформаторську» витівку Міноборони?

Подробиці правди ми, сподіваємось, дізнаємось. Але, якою б не була ця правда, нинішня міліцейсько-конвойна орда піар-«реформаторів», якою оточив себе міністр оборони, його ж руками поховала газету та журнал, поховала не по-християнськи, навіть без панахиди – як якихось безбатченків.

Чи є хоч хтось в МО, хто здатний розуміти, до яких наслідків призведе ось такий бездумно створений інформаційний вакуум у Збройних Силах – в ротах, батареях, блок-постах?

Хто-хто, а особисто міністр Полторак, як науковець, доцент, кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти мав би усвідомлювати весь можливий негатив цих наслідків.

Журналісти «Народної армії» та «Війська України» не раз намагалися достукатися до свого міністра оборони Полторака С.Т. Але щоразу їх потуги наштовхувалися на амбразуру прес-служби, в якій головними скрипалями-«реформаторами» є персони без досвіду армійської служби – прибульці з нацгвардії, внутрішніх військ та зі старого, ще беркутівського періоду, МВС, де декілька із них працювали в прес-службах катів Мандану Захарченка і Шуляка...

... прорватися до міністра вдалося лише найбільш наполегливим військовим журналістам із «Народної армії» Дмитру Тимчуку і Юрію Каріну, які з початком російської агресії в Криму та Донбасі створили, тепер вже відомий на всю Україну, позаурядовий проект «Інформаційний спротив» і сотні разів продемонстрували і міноборонівським інформаційним бездарникам, і ще більш високим «фахівцям», як треба працювати та протидіяти зовнішнім загрозам на інформаційному полі.

Тоді в особистому спілкуванні міністр оборони пообіцяв обов’язково врахувати пропозиції військових журналістів при прийнятті реформаторського рішення по ЗМІ. Але коли ті через декілька днів, згідно з домовленістю з Полтораком, принесли напрацьовані пропозиції, то знову наштовхнулися на звично-непереборний пресслужбівський редут і почули: нічого міністру від вас не потрібно, реформа вже готова. Зміст цього безрезультатного спілкування став темою для чисельних інтернет-публікацій про неперевершену халтурність цієї «реформи», яка врешті-решт завершилася ліквідацією друкованих військових ЗМІ.

Не зайвим буде додати, що за такі смертельні для військових ЗМІ «реформи» рішеннями та за поданнями міністра, який, як виходить, схвалює такий інформаційний погром,  ці «рехворматори» отримали високі військові звання, яких й на полі бою важко заслужити, і навіть стали (ви не повірите!) Заслуженими журналістами України.

Не викличе здивування, коли хтось із них і за ліквідацію газети «Народної армії» та журналу «Військо України» замість ганьби орден відхопить! Чомусь здається, що таких кандидатів і бажаючих в оточенні міністра, як мовиться, хоч Дніпро гати…

Зігріті теплими міністерськими кабінетами, випестувані та щедро обдаровані посадами, званнями, орденами та іншими увагами, вони напевно і не пам’ятають, коли бували (якщо й бували) в казармі, блідажі чи на блок-посту. Знали б вони, чим живе солдат чи курсант у вільний від служби час, чим цікавиться, що читає – то неодмінно знайшли б аргументи, щоб і себе вберегти від рокової «реформаторської» помилки, і переконати міністра захистити та зберегти друковані часописи, яких з нетерпінням чекають у військах. Сподіватися, що якщо не сьогодні, то обов’язково завтра кожен ліцеїст, солдат, курсант, офіцер і в тилу, і на фронтовому передку отримають підключені до інтернету смартфон чи планшет і зможуть оперативно знайомитися з новинами із життя війська, країни та світу, - це, панове «реформатори», із області нездійсненної фантастики!!!

ЯК У МІНОБОРОНИ КОРУПЦІЮ ЗДОЛАЛИ