У зв’язку зі скандалом навколо нинішнього генерального прокурора, який 4 березня може бути відправлений у відставку Верховною Радою України (до речі, звертаю увагу: відставка генпрокурора – це виключно наслідок недовіри, висловленої йому парламентом, у всіх інших випадках генпрокурор звільняється з посади), мене вже кілька разів прохали оцінити здобутки Руслана Рябошапки в порівнянні з попередниками.
Напевно, я маю моральне право давати такі оцінки хоча б тому, що знав усіх генеральних прокурорів незалежної України за винятком, хіба, нині владарюючого (з Русланом Георгійовичем не знайомий, але підозрюю, що він обізнаний про моє існування). І тому хочу категорично заявити, що останнім генеральним прокурором був Богдан Васильович Ференц, який правив з приставкою «в.о.» з 24 квітня до 17 липня 1998 року. Тих, хто працював у кабінеті на вулиці Різницькій після Ференца, у тому числі Руслана Рябошапку, генеральним прокурором називати можна дуже й дуже умовно.
А якщо оцінювати діяльність органів прокуратури в цілому, то найкраще та найефективніше вона працювала з 24 лютого до 18 червня 2014 року, коли керівником прокуратури України вважався Олег Махніцький. Пишу «вважався керівником» тому, що Конституція прямо забороняє виконувачу обов’язків президента України призначати генерального прокурора, а відтак Указ Олександра Турчинова про покладання на Махніцького повноважень виконуючого обов’язки генерального прокурора є нікчемним (не кажучи вже про те, що в.о. генерального прокурора може бути тільки його заступник – з цього приводу є спеціальний Закон України «Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України»). Тим не менш, Генеральна прокуратура Україна за часи Махніцького не просто працювала – це був короткотривалий період, коли прокуратура виконувала покладені на неї функції на благо суспільства з максимальною ефективністю.
Я далекий від думки проголошувати святими тих, хто працював у той час в Генеральній прокуратурі України на керівних посадах. Сам Махніцький не мав досвіду адміністративної роботи (у прокуратурі наприкінці 90-х він був звичайним слідчим, потім пішов у адвокатуру), а серед його заступників були як люди, що залишились у спадок від попереднього режиму, так і молоді дарування на кшталт Віталія Каська, призначеного за квотою групи «Приват» за протекцією особистого адвоката Коломойського Андрія Богдана. Одначе суспільна потреба в справедливості була настільки потужною, а Махніцький та його заступники – настільки неординарними особистостями, що вади кожного з них не мали шансів проявитись у тому колективі, який склався. Бо рішення приймались колегіально й з огляду на барикади в центрі Києва.
Сама думка про те, що посади чи справи можна продавати тоді здавалась божевільною. Власне, я пригадую лише один випадок продажу посади при Махніцькому – це коли прокурором Одеської області за квотою все того ж Коломойського був призначений Микола Стоянов. Але й у цьому випадку гроші (кажуть, платив голова Одеської облдержадміністрації Ігор Палиця) зайшли не в ГПУ, а в Адміністрацію Президента, очолювану Сергієм Пашинським, а вже Пашинський домігся від Махніцького наказу про призначення Стоянова.
До речі, плітку про те, що Махніцький, начебто, купив готель «Хаятт», у 2014 році поширила співмешканка російського політтехнолога Ігоря Шувалова (він тоді працював на телеканалі «Інтер») Ірена Карпа, яка досі так і не вибачилась за свою брехню. Також не вибачився ще один брехунець – народний експерт з усіх питань Юрій Бутусов, який запевняв, що Махніцький отримав від Генеральної прокуратури України квартиру в Києві…
Поточною роботою органів прокуратури на той час керував перший заступник генпрокурора Микола Ярославович Голомша, а до функцій прокуратури, нагадаю, належало не тільки процесуальне керівництво, як нині. Прокуратура, перш за все, здійснювала нагляд за дотриманням законності в країні, координувала діяльність правоохоронних органів, захищала права людини в найрізноманітніших сферах (від трудових відносин до умов утримання в місцях позбавлення волі) та представляла державу в суді.
За три з половиною місяці були внесені тисячі актів прокурорського реагування, завдяки яким прокуратура домоглась скасування величезної кількості беззаконних рішень попередньої влади. Головне слідче управління ГПУ, куратором якого був інший заступник Махніцького, Олексій Васильович Баганець, зареєструвало понад 2 тисячі кримінальних проваджень, які розслідувались попри катастрофічний брак кваліфікованих слідчих і прокурорів. А тепер порівняйте цей колосальний обсяг роботи з тим, чим займається нині Рябошапка.
І знову ж таки – я далекий від думки прикрашати реальність чи переконувати когось у чеснотах тодішнього начальника ГСУ ГПУ Ігоря Щербини, який у грудні 2019 року був затриманий при одержанні хабаря для директора ДБР Романа Труби, або чеснотах того ж Труби, який у 2014 році обіймав посаду начальника Управління з розслідування особливо важливих справ ГСУ ГПУ, чи начальника 2-го відділу цього Управління Сергія Горбатюка. Але за часи Махніцького, можливо, навіть і всупереч бажанню самого Олега Ігоровича, але під тиском об’єктивних обставин і позиції заступників, так склалось, що на роботі співробітники Генпрокуратури проявляли лише свої позитивні якості. Такий тоді був час.
А що стосується Рябошапки та його чумної команди, то всю цю братію треба просто гнати туалетним віником і думати, як рятувати залишки державних інституцій після всього того, що вони начудили.
