Здавалось би, крига скресла: Кабінет міністрів подав до парламенту законопроєкт про внесення змін до закону про НАБУ. Документ передбачає певне «відсторонення» Артема Ситника з посади директора Національного антикорупційного бюро, і це – мабуть, головне. Особа, яка давно є каменем спотикання, може нарешті піти на заслужений (або ні) відпочинок, але, звісно, за умови, що парламент підтримає урядовий законопроєкт. Втім, група підтримки Ситника волає ультразвуком, закликаючи цього не робити. «Ситникоботи» вказують на те, що подібний крок розсварить Україну з нашими західними партнерами.
Пропоную розібратися в цьому детальніше і принагідно згадати, як починався «кейс Ситника».
Передусім: це не президент Зеленський незлюбив «легендарного» директора НАБУ. Змістити його намагалися ще при Порошенку. У 2017 році спільними зусиллями Блоку Порошенка та «Народного фронту» був розроблений законопроєкт, який мав спростити звільнення директору НАБУ. Однак пізніше він був знятий з розгляду. Тобто операція «я тебе породив, я тебе й вб’ю» Порошенкові не вдалася.
Пізніше, у 2019-му, на Ситника був складений адмінпротокол про правопорушення, пов'язане із корупцією за отримання подарунку у вигляді оплаченого третіми особами відпочинку на мисливській базі в Рівненській області. Так головний борець із корупцією потрапив до списку корупціонерів, що само по собі могло би бути смішно, якби не було так сумно.
Далі був 2020-ий. КСУ визнав неконституційним указ Порошенка про призначення Ситника головою НАБУ, посилаючись на те, що таке призначення не входить до компетенції президента. Також КСУ визнав неконституційними певні положення закону про НАБУ. І ось тепер уряд пропонує документ, який дозволяє усунути Ситника взагалі. Добре це чи погано?
Власне кажучи, якщо мати на меті не просто усунення одного конкретного індивіда, а вдосконалення роботи відомства як такого, то для відповіді на це питання варто вивчити й інші законопроекти. Альтернативні. А відтак мати вибір і ухвалити найкращий. Або ще раз переміксувати усі ідеї, які заслуговують на увагу, і написати ще один законопроєкт, який підсумував би найбільш прийнятні пропозиції.
І слід сказати, що на сьогодні є чимало документів, що виступають свого роду альтернативними по відношенню до урядового №5070. Це законопроєкти №№ 4025; 4025-1; 4025-2; 4437; 4437-1; 4437-2, 4437-3. От тільки їх чомусь розглядати ніхто не квапиться. В полі зору так і залишається останнє дітище Кабміну, котре пропонує забрати у президента право призначати директора НАБУ і передати його уряду. Після чого Бюро стане органом виконавчої влади «зі спеціальним статусом».
Крім цієї новації, змінюється і принцип формування конкурсної комісії для відбору нового керівника відомства. З неї виключаються представники парламенту і президента, а їхні функції переходять до РНБО та Кабміну. Але і це не все.
У перехідних положеннях законопроєкту №5070 зазначається, що з моменту вступу в силу нового закону про НАБУ повноваження Ситника почне виконувати його перший заступник. Тобто Гізо Углава. Що стосується самого Ситника, то у разі схвалення законопроєкту його статус залишається невизначеним. Судячи з усього, Ситник буде відсторонений від займаної посади на невизначений час. Аж до обрання нового керівника НАБУ на законних підставах.
А щодо порядку такого обрання, то на це існує окрема новела. Нинішній міністр юстиції Денис Малюська зауважує, що буцімто не так ім’я конкретного голови НАБУ грає роль, як принцип формування комісії, котра займатиметься відбором кандидатів. А також те, як і у якій кількості в цій самій комісії будуть представлені «делегати» від наших донорів.
Поточний проєкт закону передбачає, що посланців від міжнародних інституцій в комісії буде троє з дев'яти членів. Мало це чи багато? І чи задовольнить чи наших кредиторів, чи то пак грантодавців?
Відразу скажу, що державу Україна та її законодавчу владу момент задоволення або ні міжнародних партнерів має хвилювати в останню чергу. Чого ми так завжди боїмося? Залишитися без чергового гранту від МВФ.
Але ми і так залишилися без чергового гранту від МВФ. Позбутися міжнародної підтримки у ширшому її розумінні?
Зауважу, що згідно із порядком залучення, використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 № 153, донором може бути будь-яка іноземна держава, уряд та уповноважені урядом іноземної держави органи або організації, іноземний муніципальний орган або міжнародна організація, що надають міжнародну технічну допомогу відповідно до міжнародних договорів України.
Простіше кажучи, порядок надання нам допомоги є чітко регламентованим. І його не можна розмінювати на Ситника абощо. Хоча це, звісно, в теорії, а практика вносить свої корективи.
І все таки наголошу: участь міжнародних донорів у призначенні керівника правоохоронного органу, який має досить широкі повноваження, є неприйнятним, оскільки створює реальну загрозу суверенітету держави, її національній безпеці, а також порушує принцип невтручання у внутрішні справи. До того ж, очільник НАБУ не є процесуальною особою, він не може давати прямі вказівки детективам та впливати на здійснення досудового розслідування. Іншими словами, якщо він є чесною та законослухняною людиною, міжнародним донорам від нього мало користі.
Якщо ж директор НАБУ – яке б прізвище він не носив – готовий піти на порушення закону і втручатися на догоду будь-кому у процеси, котрі лежать поза його функціоналом, то це зовсім інша історія. В цьому випадку – аби закликати його до порядку – потрібно не формувати комісію з представників Заходу, а прописати у законі норми, які унеможливлять зловживання з боку директора НАБУ. Наприклад, передбачити можливість хоча б дисциплінарної відповідальності для таких осіб. Чому, скажімо, для керівника САП подібна відповідальність передбачена, а для керівника НАБУ – ні?
Не берусь судити, наскільки ідея з відповідальністю знайде відгук у колег по парламенту. Є кілька конспірологічних теорій того, як можуть розвиватися подальші події. Першу підкидає вище згаданий міністр Малюська: на його думку, проблема з Ситником так сильно набила всім оскому, що депутати більшості фракцій проголосують за законопроєкт №5070, аби лишень покінчити із нею. Крім фракції «Голос», звісно, яка представляє собою проситниківське лобі, котре вже зараз акцентує на політичному підґрунті цього законопроєкту та особистій помсті Ситнику за його «непідкупну» позицію.
Друга версія полягає в тому, що Ситника «розміняють» на транш від МВФ. Третя є близькою до другої і говорить про те, що долю Ситника й справді вирішуватиме колективний Захід. От тільки Захід вже не той, що раніше, а саме – без посла США Джеффрі Пайетта, при якому Ситник був призначений директором, і без Марі Йованович, яка неодноразово виступала на його захист. Нинішнім дипломатам, які стають до справ після президентської рокіровки в Білому домі, до персони Ситника буцімто цілковито байдуже.
Проте їм може бути не байдуже до того, аби зберегти і, можливо, навіть посилити свій вплив на антикорупційні органи України. І якщо законопроєкт про НАБУ буде підганятися саме під цю потребу, то успіху Бюро в своїй роботі не побачить. Втім, не будемо випереджати події, тим паче, що відкритих питань наразі більше, аніж відповідей на них.
Але найголовніше питання, як і раніше, звучить так: чи спроможні ми відстояти свій суверенітет, не спокусившись черговою подачкою, якою б вона не була і чого би не торкалася?
Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram
