Юрій Сандул, для Резонансу
Скільки не перебирай озвучених версій вбивства журналіста Павла Шеремета, всі вони, врешті-решт, зведуться до трьох базових:
1) спроба дестабілізації політичної ситуації в Україні, а отже це – робота російських спецслужб;
2) завадити публікації викривальних матеріалів, котрі поставлять хрест на чиїсь політичній чи бізнесовій (в Україні це майже завжди одне й те саме) кар’єрі;
3) усунути політичного (бізнесового) конкурента, і в цьому випадку таким конкурентом може бути як сам Шеремет, так і якийсь інший політик чи політична сила, на які розраховують «повісити» злочин.
Перш ніж розмірковувати над ймовірністю цих базових варіантів, зауважимо одне загальне правило. Свідоме вбивство завжди є крайнім заходом, до якого вдаються дуже рідко. Звісно, тут маємо виключити так звану «битовуху» (коли, приміром, якийсь алкоголік під час чергової пиятики ріже ножем такого як він сам нещасного), серійних вбивць та різних психічно хворих людей. Навіть у кримінальному середовищі вбивства вчиняють не так легко, як це може здатися обивателю після переглядів «бандитських» телесеріалів. А у політиці – й поготів такий злочин є крайнім і дуже нечастим випадком, оскільки у політиці, навіть українській, нема, на щастя, серійних вбивць, психопатів й напівбомжів-алкоголіків.
Наші (і не наші теж) політики неохоче вдаються до вбивств, звісно, не тому, що у них якась надвисока мораль (хотілося б, щоб була), а з цілком прагматичних міркувань. Просто ніхто й ніколи не зможе надійно спрогнозувати, які наслідки матиме такий брутальний кримінальний злочин, як вбивство. Тим більше – відомого журналіста. Надто багато можливих несподіваних варіантів. Як відреагує суспільство? Як спрацює слідство? Чи вдасться виконавцю злочину не залишити слідів? Чи не скористаються вбивством твої політичні опоненти, які будуть особливо зацікавлені у розкритті злочину? Тобто, ризики дуже великі і прорахувати їх усі неможливо. До речі, вбивство Георгія Гонгадзе, хоча його замовники й досі не постали перед судом, спричинило такі несподівані й для багатьох катастрофічні наслідки, що можна впевнено стверджувати: організатори цього злочину відмовилися б від нього, аби знали, чим все це закінчиться. Тому у політиці на вбивство йдуть у крайніх випадках, коли інших варіантів (без убивства) не бачать, по суті – з відчаю, хоча сам злочин може бути ретельно і холоднокровно підготовлений.
Убивство Шеремета – політичне, це практично не викликає сумнівів. Тож, пам’ятаючи згадане загальне правило, поставимо питання: яку політичну проблему могла вирішити тільки нагла смерть журналіста Павла Шеремета?
Найперше глянемо на «російський слід». Він зараз обговорюється найбільше, і слідство розглядає його, судячи із заяв керівників правоохоронних органів, серед основних. Безумовно, Кремль хоче дестабілізувати політичну ситуацію в Україні.
Однак це занадто загальна теза, потрібна конкретизація. Далеко не будь-яка дестабілізація України вигідна Путіну. Утім, головне не в цьому, а в тому, чи справді вбивство журналіста, навіть дуже відомого, може спричинити в нинішній Україні політичну кризу (про соціальну чи економічну годі й говорити)? Має рацію Віталій Портников, коли каже, що Шеремет та інший український журналіст Олесь Бузина, який теж став жертвою вбивці, мають те спільне, що обох знали в Росії. Можливо, це пояснює, чому в Москві вирішили їх убити (якщо справді вирішили), але не пояснює, як ці убивства могли спричинити якісь серйозні політичні наслідки, не кажучи вже про якусь кризу, дестабілізацію, тощо. Шеремет був відомою і авторитетною людиною лише у вузькому журналістському та політичному середовищі, навіть Бузина був більш відомий у суспільстві. Що мало викликати вбивство Шеремета? Масові демонстрації, страйки, Майдан? Компрометацію Порошенка в очах Заходу – мовляв, при поганому Кучмі вбили Гонгадзе, а при цьому – Шеремета? Так на Заході політику справляють не емоційні дівчатка та хлопчики, а дорослі люди, які керуються не примітивними емоціями, а холодними геополітичними розрахунками. Чи, може, вбивство має викликати смертельну ворожнечу між українськими політичними силами? Та вони й так один на одного вовком дивляться. Це по-перше. А по-друге – що, Шеремет був такого рівня політичним лідером, за якого соратники можуть так помститися, що запалає вся Україна?
Інша справа, що Кремль, звісно ж, уважно відслідковує українські справи і не пропустить жодної нагоди використати ті чи ті надзвичайні події з нашого життя, тим більше – убивство журналіста, для негайної пропагандистської атаки на Україну. Оця кремлівська пропагандистська активність і породжує помилкове переконання, що всі ці надзвичайні події - їхня робота.
Можна, зрештою, припустити, що у Кремлі міркують приблизно так: а давайте збуримо ситуацію в Україні якимось убивством. Ось, приміром, журналіста Бузини, його дуже не люблять українські націоналісти, і на них обов’язково подумають. Хай там між собою чубляться. Вбили. Жаль, збурення не вийшло. Щось ми не додумали. Нічого страшного. Давайте ще, може цього разу вдасться. Кого виберемо? Кого ми там знаємо? Шеремета? Давайте, відомий журналіст, за нього українську владу нещадно критикуватимуть українські колеги, ось вам і дестабілізація.
Такий варіант виглядає маячнею, але, на жаль, він можливий. Можливий, бо, по-перше, у нинішній Росії вбивство як метод досягнення політичних цілей не є винятком, що пояснюється перебуванням при верховній владі вихідців з «чекістського» середовища, а ці кадри мають багатющу практику вирішувати подібним чином різні проблеми. Не будемо перелічувати випадки, коли радянські (російські) спецслужби вчиняли політичні вбивства. Дуже багато часу і місця це займе. Ні, і у діяльності спецслужб, навіть російських, вбивство є крайнім заходом, однак сама специфіка роботи цих структур така, що крайні випадки трапляються частіше. Звідси і практика, і нульовий рівень морального сприйняття вбивства як неприпустимої дії. По-друге, і для нас це особливо важливо і неприємно, Україна, на жаль, вже давно стала територією, де «чекісти» почуваються абсолютно безкарно. Теж не будемо наводити приклади. Якби «чекісти» всерйоз боялися протидії СБУ чи українського МВС, ми б сміливо називали згадане припущення про мотиви вбивств Бузини і Шеремета маячнею.
Що ж, наші спецслужби мають добру нагоду «поставити на місце» московських зайд, швидко знайшовши убивць Шеремета, а також розкривши до кінця інші резонансні убивства минулих років, приміром тих же Гонгадзе, Бузини чи Александрова. І навіть якщо «чекісти» до цих конкретних злочині непричетні, їх розкриття відіб’є у них охоту саме в Україні поповнювати свій багатющий досвід політичних вбивств.
Замовників убивства Шеремета слід шукати в Україні – таке припущення виглядає ймовірнішим, ніж «російський слід». А з другої та третьої базових версій, про які йшлося, ймовірнішою є, як не дивно, третя – про усунення політичного конкурента, а не друга – завадити публікації викривальних матеріалів. Так, друга швидше спаде на думку, адже йдеться про журналіста видання, відомого, особливо останнім часом, гострими антикорупційними матеріалами, причому йшлося про корупцію найвищого рівня. Однак вбивство журналіста не вирішує проблему компромату, яким він, можливо, володів. Шеремет – не хлопчак, він людина досвідчена в професії, за ним колектив, і він просто не міг мати такого компромату, який може зникнути разом з ним. Принаймні, замовник вбивства не міг мати жодної гарантії, що так станеться. Навпаки, вбивство може тільки прискорити публікацію компромату, хоча б тому, що колеги Павла вважатимуть це за свій обов’язок перед його пам’яттю.
Якщо друга базова версія поки що не має конкретних підтверджень, то які у третьої, щоб вважати її ймовірнішою?
Конкретних, звісно, теж нема, однак є те, чого немає у другої версії – логіка. Цілком очевидно, що «Українська правда», в якій Павло Шеремет був далеко не останньою людиною, вже давно стала не просто засобом масової інформації, хоч і дуже популярним і тому успішним, а яким-не-яким, але суб’єктом української політики. А після Майдану ця суб’єктність стала зростати просто шаленими темпами.
Журналісти «УП» стали народними депутатами, ядром неформальної парламентської групи «Єврооптимісти», а щойно – і лідерами політичної партії «Демократичний альянс», цілком конкурентоздатної на майбутніх виборах. Крім того, саме через «УП» йшли останні найгучніші матеріали про корупцію у найвищих колах української політичної еліти, що теж об’єктивно підвищувало політичну значимість і самої «УП», і її фактичних представників-депутатів у політиці. Тобто, «УП» стала своєрідним «інкубатором» нових політиків і «каральним мечем» політиків старих.
Звісно, що це ще не означає, що до показового (щоб залякати інших) вбивства впливового члена журналістсько-політичної команди «УП» прямо причетні ті політики, з якими Сергій Лещенко, Мустафа Найєм чи Світлана Заліщук вели публічні політичні суперечки, зокрема з БПП чи «Батьківщиною». Дуже ймовірно, що якраз навпаки: злочин вчинили для того, щоб скомпрометувати опонентів «УП». Це класична ситуація, відома будь-якому любителю детективних романів, і називається вона по-народному – «підстава».
Звісно, якби ми не вибудовували тут ймовірність версій на основі логіки, завжди бувають якісь винятки, інколи зовсім несподівані, поза всякою логікою. А тому залишається сказати банальне «слідство має все з’ясувати».
І, нарешті, варто закінчити згадкою про можливість одного з таких винятків. В Україні, на жаль, вже звикли, що резонансні злочини, особливо у сфері політики, залишаються нерозкритими, а ті, хто їх вчинив – непокараними. Але ж мусить ця «традиція» колись перерватися, хоча б як виняток.
Хоч би яким політичним було підґрунтя вбивства Шеремета, але – парадокс! – його розкриття залежить насамперед не від політичної волі керівництва держави, не від зацікавленості в цьому політиків і журналістів – колег загиблого, не від тиску міжнародних організацій чи лідерів закордонних держав, а від професійної майстерності та професійної чесності конкретних слідчих та оперативників силових структур. Якщо вони зуміють надійно «зачепитися» за правильну версію, зможуть «по гарячих слідах» (як показує практика – це кілька днів) знайти матеріальні докази того, хто вчинив злочин, чи хоча б напевне знатимуть, в якому конкретному напрямі (особи, організації) слід зосередити пошук злочинців, то навіть у випадку якогось політичного тиску на слідство, аби воно припинило розшук, залишиться надія довести справу до кінця, коли згаданий тиск зникне (він не може бути вічний).
Недарма ж кажуть, що все таємне раніше чи пізніше стає явним.
Якщо ж слідчі чи прокурори видадуть «халтуру», то ми вже напевно матимемо ще одне резонансне вбивство без надії його розкриття.