09 грудень 2024, Понеділок, 01:42

Про військовополонених і не тільки

10 Грудня 2018г.

Захоплення російськими військовими українських військових моряків біля Керченської протоки активізувало обговорення важливого питання – чи є вони військовополоненими. Україна наполягає, що захоплені українські військові повинні мати статус військовополонених, а РФ - ні, розцінюючи їх, як звичайних кримінальних злочинців.

Для більшості пересічних громадян ці юридичні тонкощі є малозрозумілими і, на їх погляд, незначними. Їх більше бентежить, коли українські військовослужбовці і судна повернуться в Україну.

Але для держави Україна визнання захоплених українських моряків військовополоненими може бути важливим доказом того, що РФ насправді є стороною озброєного міжнародного конфлікту з Україною з усіма наслідками, які передбачені міжнародними законами і звичаями війни, які ще називають міжнародним гуманітарним правом (МГП). Це робить більш вірогідним визнання багатьох дій російсько-найманських військ у Криму і на Сході України воєнними злочинами згідно норм МГП, покращує перспективи накладення на Росію передбачених МГП санкцій, в тому числі і матеріального характеру. Тому Росія запекло пручається такому розвитку подій вже п’ятий рік.

Женевська конвенція 1949 року «Про поводження з військовополоненими» визнає:

- оголошену війну між двома чи більше Сторонами, якщо навіть одна сторона не визнає стану війни;

- іншій озброєний міжнародний конфлікт, що виник між двома чи більше Сторонами;

- озброєний конфлікт, що не носить міжнародного характеру і виник на території однієї Сторони.

У залежності від характеристики конфлікту підлягають застосуванню різні статті Женевських Конвенцій, які мають різний обсяг обов’язків Сторін, відповідно, і різні дії, що визнаються військовими злочинами.

Першій пункт виключається, так як стан війни не оголошувався і, сподіваємось, до цього не дійде. Україна наполягає на другому пункті, а Росія – на третьому, стверджуючи, що вона не є Стороною конфлікту, а Стороною є так звані «ЛНР/ДНР» - створені Росією фейкові утворення. Посадовці РФ стверджували і продовжують це робити – на території України, ніби то, відбувається громадянська війна - озброєний конфлікт, що не носить міжнародного характеру. І Росія тут ні при чому.

РФ вперто бажає нав’язати світу своє тлумачення норм міжнародних законів і звичаїв війні, щоб не тільки самій уникнути відповідальності за Крим і Донбас, але ще і звинуватити Україну в порушенні міжнародних норм. На це спрямована діяльність не тільки дипломатів, слідчого комітету РФ, інших її правоохоронних та судових органів, але і усієї закордонної агентури російської розвідки, її «агентів впливу» та старих «консервів», витрачаються величезні кошти.

Статус військовополоненого також має важливе значення і для самих військовослужбовців – комбатантів, є формою захисту їх прав.

Під час бойових дій завданням обох сторін збройного конфлікту є знищення живої сили і техніки супротивника. Можливо, для когось це звучить цинічно, але за цими нейтральними словами стоїть завдання кожного військовослужбовця вбити ворога до того, як він вб’є його. На війні не тільки дозволено вбивати, але й знищення ворога є завданням військових, як би ми не хотіли уникати розмов про це.

Тому вбивство супротивника-комбатанта в бою, в бойовій обстановці згідно міжнародних законів і звичаїв війни не може бути інкримінованим військовослужбовцям навіть при наявних і очевидних доказах цього. Вчиняючи це, вони виконували свій службовий обов’язок військовослужбовця і накази командирів. Така є сутність війни і бойових дій. Кримінальна відповідальність для них може настати виключно за вчинення воєнних злочинів - свідомих грубих порушень законів та звичаїв війни.

Це збірне поняття у міжнародному праві, що об’єднує групу серйозних порушень правил ведення бойових дій («закону війни») та норм і принципів міжнародного гуманітарного права (МГП), що вчиняється умисно або через грубу необережність.

Наведені обставини є також важливим чинником юридичного захисту українських військовослужбовців. Відомо, що слідчій комітет РФ активно порушує кримінальні справи проти українських військовослужбовців. Ефективних правових заходів проти цього українська сторона, на жаль, не вживає.

БЕЗЗАХИСНІ ОФІЦЕРИ

Випадок захоплення українських військовослужбовців і військових суден збройними силами РФ є очевидним і неспростовним. Росія не могла не визнати того, що поблизу Керченської протоки з обох сторін брали участь військовослужбовці і при цьому з боку російських збройних сил була застосована зброя, що призвело до поранення українських військовослужбовців. Проте, вона знову намагається нівелювати цей конфлікт, переводячи усе на звичайний кримінал, стверджуючи, що українські судна і військовослужбовці…незаконно перетнули державний кордон РФ, тобто вчинили кримінальний злочин і тому були затримані.

Позиція України на цей раз виявилась жорсткою і юридично правильною. Органи СБУ і прокуратури зробили усе можливе, щоб процесуально закріпити факт збройного нападу російських збройних сил на українських військовослужбовців і судна. Привернуло увагу те, що про необхідність надання захопленим українським військовим статусу військовополонених першим заговорив… цивільний прокурор АРК Гюндуз Мамедов.

Військова прокуратура жодним словом не обмовилась про цю юридичну форму захисту українських військовослужбовців і, одночасно, юридичну фіксацію того, що Росія є стороною збройного міжнародного конфлікту з Україною.

ВІЙСЬКОВА ПРОКУРАТУРА УТОЧНИЛА КВАЛІФІКАЦІЮ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО АГРЕСИВНОЇ ВІЙНИ РОСІЇ

Одним з основних принципів міжнародного права є паритетність. Якщо ти вимагаєш певної дії чи оцінки з боку іншої сторони, ти повинен в аналогічних ситуаціях діяти або оцінювати так само. Давайте згадаємо, а як Україна діяла до цього в аналогічних ситуаціях.

Захоплення військовими однієї сторони військовослужбовців іншої поблизу Керченської протоки є не першим випадком. Найбільш резонансні факти затримань в минулому, про які повідомлялось у ЗМІ:

- 26.08.2014 року під Амвросієвкою Донецької області було затримано 10 військовослужбовців 331 полку 98 дивізії ВДВ РФ.

- 16.05.2015 року поблизу м. Щастя Луганської області під час боєзіткнення з російською диверсійно-розвідувальною групою військовослужбовцями 92-ї бригади ЗСУ були захоплені російські військові 3-ї бригади спецпризначення ГРУ ГШ РФ капітан Єрофеєв і сержант Александров.

- 25.07.2015 року в Донецькій області українськими прикордонниками був затриманий майор РФ Старков, якій помилково заїхав на КАМАЗІ, завантаженому боєприпасами, з території, тимчасово окупованої супротивником, на підконтрольну Україні територію.

- 24.06.2017 року в районі села Жолобок Луганській області при ліквідації диверсійної групи військовиками 93-ї бригади ЗСУ був захоплений єфрейтор 22-ї бригади спецпризначення ГРУ ГШ РФ Агеєв.

Це лише 14 військовослужбовців РФ. А у відкритому доступі знайти можна інформацію про затримання щонайменше 25 російських військовослужбовців. На жаль, про інших 11 відкритої інформації обмаль.

Чи визнавала Україна затриманих на її території військовослужбовців РФ військовополоненими, щоб ще у 2015-2017 роках по крупинках збирати докази для міжнародних судів про те, що Росія є агресором і стороною озброєного міжнародного конфлікту між РФ и Україною? Перелічені випадки надавали усі юридичні можливості для цього.

10 «заблукавших» російських десантників підтвердили свою належність до регулярних російських збройних сил, мали при собі відповідні документи. Тоді навіть, о диво, російське військове командування визнало це. Щоправда, лише отримавши від української влади запевнення, що вона офіційно визнає те, що ці військовослужбовці, які мали при собі бойову зброю і повний боєкомплект, ніби то, «заблукали».

Слід нагадати, що вони були затримані за 2 дні до початку Іловайської трагедії, яка призвела до сотень загиблих і тих, що зникли без вісті, українських військовослужбовців. А повернуті російській стороні вже після завершення боїв під Іловайськом – 31 серпня 2014 року, коли вже усім було відомо, що розстріл українських військових під Іловайськом був результатом безпосередньої участі в цьому російських регулярних збройних сил. Ці 10 російських десантників внаслідок затримання просто не встигли прийняти участі у боях.

Що ще було потрібно українськім правоохоронцям - фіксуйте, визначайте затриманих російських десантників, як військовополонених, і використовуйте, як доказ агресії! Тим більше, тоді це було просто і легко зробити, десантники навіть не встигли вступити в бій, нікому не завдали шкоди, хоча мали при собі бойову зброю і повний боєкомплект, безперечно визнали себе військовослужбовцями РФ, це зробила і російська сторона. Випадок саме з ними ще не був обтяжений інформацією, що вони причетні до загибелі українських громадян.

Слід нагадати, що тоді вже була законодавчо відновлена українська військова прокуратура і навіть призначений головний військовий прокурор. Під час бойових дій правова оцінка дій та рішень обох сторін збройного конфлікту, юридичний захист своїх військовослужбовців є одними з основних завдань цього спеціального військового правоохоронного органу. Як же він спрацював?

Російські військовослужбовці були передані російському командуванню без будь якого офіційного визначення їх юридичного статусу. Українська влада зробила вигляд, що повірила поясненням російського командування, що військовослужбовці «заблукали».

Головний військовий прокурор тоді просто промовчав, хоча не в його правилах пропускати навіть менш значний привід, щоб не попіаритись. Лише більше, ніж через рік українська військова прокуратура прокинулась і зробила вигляд, що притягнула їх до відповідальності за вчинення КРИМІНАЛЬНИХ, но не воєнних злочинів.

Про надання їм статусу військовополонених – а ні слова. Про юридичне підтвердження на їх прикладі того, що РФ є стороною міжнародного військового конфлікту з Україною і застосовує при цьому свої регулярні збройні сили, повна тиша. Військова прокуратура сама перевела цей випадок з-під врегульованих МГП правовідносин у звичайний кримінал. Рішення уявляється дуже дивним.

Ерофеєв, Александров і Старков засуджені в Україні до 14 років кожний за вчинення також КРИМІНАЛЬНИХ, а не воєнних злочинів. Під час бою, в якому були затримані Єрофеєв і Александров, загинув український військовослужбовець. Військова прокуратура намагалась додати Єрофеєву ще і обвинувачення у цьому вбивстві. Але ж це війна і тут насильницька загибель у більшості випадків не може мірятись тим же кримінальним аршином, як в цивільному житті. Визнання їх військовополоненими звільняло би їх від відповідальності за вбивство в бою українського військовослужбовця. Проте, надавало би багато козирів державі Україна у сенсі доказів агресії РФ проти України в міжнародних інституціях, в тому числі і судових.

Захист Єрофеєва і Александрова наполягав на визнанні їх не звичайними кримінальними злочинцями, а військовополоненими. Проте, військова прокуратура, а потім і суд проігнорували ці клопотання, посилаючись перед суспільством в тому числі і на те, що під час бою був вбитий український військовослужбовець. Моральним аспектом біло вміло відсунутий на другий план міжнародно-правовий аспект, вигідний Україні.

Більше того, адвокату О. Соколовській, яка наполягала на визнанні Єрофеєва і Александрова, військовополоненими, військова прокуратура ще довго не давала спокою, натякаючи на те, що вона є хіба не «агентом Кремля і ФСБ».

Навколо загибелі на побутовому підґрунті другого адвоката росіян – Ю. Грабовського, військові прокурори роздули цілу конспирологічно-шпигунську істерію, яка врешті решт закінчилась пшиком.

Мотив вбивства виявився звичайним побутовим, як ні намагались військові прокурори притягнути за вуха до цього шпигунів-диверсантів.

Захисників Єрофеєва і Александрова військова прокуратура звинувачувала в тому, що своїми клопотаннями вони підігрують Росії і намагаються увести від відповідальності злочинців наданням їм статусу військовополонених.

Проте, Москві насправді було важливим, щоб Єрофеєва і Александрова навпаки не було визнано військовослужбовцями РФ, тим більше, військовополоненими. Тому вона заявила, що обидва були звільнені і лише потім самі якимось чином опинились в Україні. Чому українських військових прокурорів так нервували клопотання захисту про визнання їх підзахисних військовополоненими, незрозуміло.

Випадок з майором Старковим взагалі унікальний. Він першій детально розповів про механізм протиправного маскування участі військовослужбовців РФ у збройному конфлікті у Донбасі легендуванням їх під придуманими іменами та заміною документів. Це є форма надмірного віроломства під час міжнародного збройного конфлікту, яка заборонена МГП. Старков фактично викрив механізм системного вчинення воєнних злочинів військовослужбовцями РФ, в якому і сам приймав участь.

Уявляється, саме за це надмірне віроломство шляхом приховування своїх справжніх особистих даних і приналежності до регулярних збройних сил слід було його засудити, як військовополоненого комбатанта за воєнний злочин, а не за те, що накрутили в його обвинуваченні військові прокурори. Користі для держави Україна від цього, уявляється, було би значно більше, якщо би його навіть засудили до незначного покарання, враховуючи, що відомостей про спричинення особисто ним значної шкоди Україні не було здобуто.

Ерофеєв, Александров і Старков після засудження були негайно помилувані і обміняні. Про такий варіант розвитку подій говорилось ще задовго до їх засудження. Якщо призначені ним строки покарання мали метою налякати інших військовослужбовців РФ і стримати їх цим від участі у військовому конфлікті в Україні, усі ці намагання були нівельовані помилуванням і обміном. Проте, одночасно була перекреслена і більш важлива для України мета – збирати належні юридичні докази того, що Росія є стороною озброєного міжнародного конфлікту з Україною.

Агеєва, який розповів, що є військовослужбовцем-контрактником РФ, притягли до відповідальності теж за кримінальний злочин – тероризм, і засудили до 10 років. Причому, військовій прокурор сам відмовився від того, щоб Агеєв був визнаний російським військовослужбовцем.

Які були рішення про визначення правового статусу інших затриманих в Україні військовослужбовців РФ, достеменно невідомо, як невідомо і те, як була вирішена в подальшому їх доля. Скоріш за все, їх просто тихо обміняли.

Росія в усіх перелічених випадках, крім щодо 10 десантників, які «заблукали», відмовлялась визнати затриманих в Україні своїми військовослужбовцями. Це заперечувалось офіційними особами, надавались документи, що ці особи звільнені із збройних сил РФ. Позиція зрозуміла.

Але що заважало Україні визнавати їх військовополоненими, ставитись до них, як до військовополонених російських військових і розумними та виваженими юридичними рішеннями українських уповноважених правоохоронних і судових органів фіксувати це для міжнародної спільноти?

Риторичні питання – військова прокуратура чи адвокати російських військовослужбовців займали у цих кримінальних провадженнях більш державницьку і проукраїнську позицію? І хто з них насправді працював не на спростування, а на користь позиції РФ у міжнародному збройному конфлікті? Чому лише на 5-му році військового конфлікту Україна в особі навіть не головного військового прокурора, а цивільного прокурора Криму, почала робити юридично вивірені кроки для належної фіксації доказів агресії Росії проти України?

То саме стосується і українських військовослужбовців, які попадали в полон. За минулі 4 роки бойових дій із сотнями полонених українських військовослужбовців жодного разу не було чути, щоб посадові особи СБУ, військової прокуратури чи інші представники влади України намагались офіційно закріпити, в тому числі із залученням органів Міжнародного Червоного Хреста, за нашими полоненими військовослужбовцями статус військовополонених.

Російська сторона навмисно знижувала статус переговорників щодо полонених і уникала відкритої участі в цьому процесі своїх представників. Полонені демонстративно передавались під охорону російським найманцям з місцевих, хоча усі рішення по них приймались виключно росіянами. Але неофіційно. Будь-яка їх офіційна участь в цьому процесі робила би Росію стороною міжнародного збройного конфлікту.

Саме тому російська сторона нав’язала Україні визначених нею переговорників щодо полонених – В. Медведчука і досить сумнівного В. Рубана, старшого лейтенанта, що представлявся генерал-полковником і який зараз притягається Україною до кримінальної відповідальності. Ними росіянам було легко прикриватись. Жоден з них офіційно не підтвердить, що саме росіяни і хто саме вирішували з ними усі питання щодо полонених українців. В цьому росіяни, на жаль, повністю переграли Україну.

ЧОМУ ЗМІНИЛИ ЕКСПЕРТІВ У ТРИСТОРОННІЙ КОНТАКТНІЙ ГРУПІ 2014 РОКУ

Головний військовий прокурор, саме який за посадою і призначенням очолюваного ним спеціального військового правоохоронного органу мав би грати одну з головних ролей у вирішенні юридичних питань щодо полонених українських військовослужбовців, проявив просто дивну скромність. А ні пари з вуст, жодної заяви, в тому числі і для міжнародної спільноти та міжнародних органів, повноважних вирішувати питання щодо військовополонених, жодного юридичного рішення, яке визначало би правовий статус українських військовослужбовців, як військовополонених. З його жагою до самопіару це виглядає дійсно дивним. Він просто самоусунувся від процесу і робив вигляд, що військової прокуратури питання полонених не стосується. Хоча військова прокуратура за своїм призначенням мала би юридично їх захищати правовими засобами, в тому числі і відстоюванням для них статусу військовополонених.

Головний військовий прокурор А. Матіос постійно рекламує себе, як свідомого і запеклого патріота України. Але одна справа - слова, друга – дії. Він та інші набрані ним керівники військової прокуратури не були і не є фахівцями в галузі військової юстиції. Проте, прикриватись, що вони не були обізнаними у функціях і повноваженнях військової прокуратури, особливо під час бойових дії, не можна.

Ще у 2015 році я особисто спілкувався із найбільш довіреним заступником головного військового прокурора Д. Борзих, саме якій тоді керував усім слідством військової прокуратури, щодо практики застосування військовою прокуратурою міжнародного гуманітарного права. Точніше, його повного ігнорування.

На думку багатьох працівників військової прокуратури спілкуватись з Д. Борзих – те ж саме, що спілкуватись з А. Матіосом. Це його «сірий кардинал» у військовій прокуратурі. Зустрічі заступника зі мною не могли відбуватись без височайшого дозволу керівника. Тому впевнений, що зміст наших розмов детально доповідався А. Матіосу. А спілкування в кабінеті Д. Борзих, не виключаю, могло записуватись.

Думки, висловлені в руслі цієї статті, Д. Борзих тоді відверто не сподобались і він без будь-якої аргументації відразу переводив розмову на інше. В подальшому і він, і його підлеглі уникали обговорення позиції військової прокуратури України у кримінальних провадженнях щодо Ерофеєва, Александрова і Старкова, сумніви в якій висловлювались ще тоді. Побачивши, що керівництво військової прокуратури слухає, але не чує, через півроку такого однобічного «діалогу» спілкування припинив. Зі глухою стіною спілкуватись не цікаво..

Результатом малозрозумілої позиції керівництва української військової прокуратури щодо статусу військовополонених з обох сторін у збройному конфлікті Росії і України стала втрата Україною можливості ще у 2014-2016 роках продемонструвати світу чітку, юридично вивірену позицію щодо правового статусу сторін військового конфлікту Росії та України, як міжнародного збройного конфлікту. Може саме тому лише у грудні 2018 року, через 4 роки, прокурор Міжнародного кримінального суду у щорічному звіті вперше офіційно висловив обережну думку, що у Донбасі «паралельно з неміжнародним збройним конфліктом має місце і міжнародний збройний конфлікт».

Саме українська військова прокуратура апріорі мали би бути флагманом у якнайшвидшому збиранні юридичних доказів агресії Росії та визнанні її стороною міжнародного збройного конфлікту з Україною згідно норм міжнародного права. Проте, своїми не зовсім, на наш погляд, юридично правильними і недалекоглядними діями та рішеннями, як викладено вище, вона фактично гальмувала цей процес.

Чому так? Поволі згадуються повідомлення у ЗМІ, що головний військовий прокурор підібрав собі дивну команду.

Він чомусь набрав собі заступників, які переважно є вихідцями з окупованих територій Донбасу. Один з них має неприпустимі, як для працівників військового правоохоронного органу, родинні зв’язки із зрадником України, якій є «головою військового трибуналу ДНР».

Ще в одному повідомленні говориться, що військова прокуратура також надала притулок сину ще одного зрадника України – начальника слідчого відділу «військової прокуратури ДНР». Певний час батько і син служили у Донбасі поряд, були розділені лише лінією розмежування військ, а зараз сина переведено з підвищенням ближче до іншої гарячої точки за участі росіян – Придністров’я.

Можливо, ці повідомлення є неправдивими і мають на меті опорочити чесних і відданих Україні військових прокурорів? Але тоді вони, враховуючи усю серйозність викладених фактів, мали би бути офіційно спростовані керівниками генеральної прокуратури. Мала би бути якась офіційна заява, що ці факти перевірені і не відповідають дійсності. Врешті решт інформація виходить від конкретних осіб або інформаційних ресурсів, до яких цим особам можна було би подати позов до суду про захист діловій репутації. Знову повна тиша, яка наштовхує на невеселі роздуми.

Тоді може причина буксування України в міжнародних установах в тому, що військовою прокуратурою в Україні керують не ті і не так?

ФСБ БУЛИ ПОТРІБНІ НЕ УКРАЇНСЬКІ КАТЕРИ Й МОРЯКИ, А ОФІЦЕРИ СБУ

Анатолій Маркевич Закінчив із відзнакою у 1982 році військово-юридичний факультет Військового Інституту. У 1982-1991 роках працював на різних посадах у військових прокуратурах Збройних Сил СРСР. У 1992-2005 роках - в системі військових прокуратур Генеральної прокуратури України. Пройшов службові сходинки від слідчого військової прокуратури гарнізону (армії) до заступника військового прокурора Центрального регіону України, полковник юстиції запасу, почесний працівник прокуратури України, ветеран прокуратури України. З 2006 року адвокат в м. Києві.