Павло Богуцький, Українське право
Історія прокуратури України віддзеркалює історію держави. Від перших паростків незалежності до конституційного оформлення у системі правосуддя і далі – у невідомість, яка породжена сучасними змінами до закону, такими далекими від закладених в основу прагнень бути демократичним, європейським інститутом законності.
Хтось із невідомих причин вирішив, що прокуратура може формуватися з випадкових і далеких від особливостей прокурорської діяльності осіб. Хтось і чомусь вирішив, що прокуратуру можуть очолювати ті, хто має віддалене уявлення про прокурорську діяльність, хто не розуміє особливостей формування цього державного органу, який має завдання забезпечити дотримання законів під час досудового розслідування, здійснення оперативно-розшукової діяльності, обмеження свободи людини, кваліфіковано підтримувати державне обвинувачення.
Більш того – у певний період розвитку прокуратури і держави чомусь було вирішено, що очолювати прокуратуру може людина, яка не має юридичної освіти та уявлення про прокуратуру якої походить від викривленого ставлення до цього органу, як особи, яка притягувалася до кримінальної відповідальності та була позбавлена волі. Відтак, унаслідок експериментів, що проводяться насамперед над керівним складом, прокуратуру упродовж нетривалого часу перетворили у відверто політичний інститут, і ця тенденція продовжується, незважаючи на декларації про зворотне.
Останні зміни до законодавства про прокуратуру, окрім знищення демократичних засад прокурорського самоврядування, попрання норм трудового законодавства, утворили усі підстави для розбалансованості системи прокуратури за рахунок суттєвого посилення залежності кадрового складу прокуратури від адміністративного тиску керівництва.
Ситуація, що склалася, сприймається у суспільстві виключно через призму результатів діяльності прокуратури. Розуміння організаційних та функціональних особливостей діяльності прокуратури залишається справою фахівців, до думки яких дослухаються лише у випадку проблем, про які сьогодні засвідчують саме результати роботи.
Повернемося до часів «реформування» прокуратури у 2015-2018 р.р.
Гучні заяви про злам прокуратури часів НКВД – це для суспільства, для виправдання бездіяльності та неприхованих схем політичної корупції. Насправді відбувалося заповнення органів прокуратури справами і провадженнями, де вирішувалися далеко не питання поновлення і дотримання законності, а питання політики та економіки, питання власного збагачення через визначення вартості «квитків» на відпущення протиправної поведінки. Більш шкідливої діяльності для інституту забезпечення законності важко віднайти за винятком повної політичної замовленої прокурорської діяльності, де визначаються винні особи ще до відкриття кримінальних проваджень і здійснюється неприкритий тиск з метою отримання необхідного судового рішення.
Чи потрібна така прокуратура суспільству? Відповідь очевидна.
Залишається чи не найважливішим питання якості прокурорського складу. Тут виявляється важливим не лише знання законодавства та уміння його застосовувати на практиці. Відомо чимало випадків відсутності і знань, і досвіду прокурорських працівників, у зв’язку з чим виникає закономірно питання щодо широко розрекламованих конкурсів.
Важливим є прокурорське сумління. Коли і до якої міри втрачено таке сумління сьогодні важко встановити. Проте саме відсутність прокурорського сумління залишається вразливим для ефективності прокурорської діяльності та стає приводом для будь-яких реформаторських дій, у тому числі і до призначення керівників без освіти і досвіду, до наповнення прокуратури юристами, практикою яких було вирішення тих чи інших схем у бізнесі, в отриманні за будь-яку ціну необхідних рішень у правоохоронних органах, у судах тощо.
Стан і особливості національної юридичної практики відомі, а тому твердження про те, що в органи прокуратури прийдуть нові обличчя, які відразу відновлять законність, упровадять у практику доброчесність і непідкупність, – це для тих, хто не розуміє сутності проблеми.
Зміни у прокуратурі можливі, і такі зміни мають походити перш за все від керівників вищої та середньої ланок. Лише так – відхід від замовленої діяльності, від політизованості, від підбору кадрів за командним принципом, де визначальним є особиста відданість і готовність виконати будь-яку вказівку.
Прокуратура – важливий та унікальний інститут держави, який прокладає місток від людини, від правоохоронних органів до суду, до винесення судом рішень, на які сподівається як окрема людина, так і суспільство. Нерозуміння цього, ігнорування соціального призначення прокуратури, привнесення у прокурорську діяльність не лише інших підходів, але й навіть окремих ознак таких підходів – призводить до знищення системи прокурорської діяльності, що є вірною ознакою знищення усього державного механізму.
Саме тому таким тривожним є руйнування під час нинішньої реформаторської діяльності системи військової прокуратури, коли – за словами про бажання удосконалити – вчиняються дії, які напряму спричиняють шкоду національній безпеці у воєнній сфері.
Чи таким шляхом і чи у такому напрямі необхідно рухатися?
Відповідь на це питання має своє обґрунтування, яке полягає саме у тому, що без ефективної прокуратури втрачається можливість забезпечити найважливіші національні інтереси, досягти стану національної безпеки. Ось у цьому напрямі і маємо рухатись – до безпеки людини, до національної безпеки, де воєнна безпека постає однією з основних проблем, яку не розуміють – чи не бажають розуміти – неофіти прокурорських реформ.
ОЛЕКСІЙ БАГАНЕЦЬ: ЧИ ЗМОЖЕ НИНІШНІЙ ОЧІЛЬНИК ГПУ СТАТИ НАЙУСПІШНІШИМ ГЕНЕРАЛЬНИМ ПРОКУРОРОМ?