09 грудень 2024, Понеділок, 02:10

Репортаж із будинку адміністративної розпусти (у складі Верховного Суду)

16 Січня 2020г.

Був я вчора в адміністративній «вишці». Себто в Касаційному адміністративному суді в складі Верховного Суду, який очолює Михайло Іванович Смокович. Був не просто так – на Михайла Івановича подивитись, а у справах, точніше – справі, в якій я представляю позивача, колишнього офіцера Служби безпеки України.

Ну, про саму справу я якось розповім окремо. Вона, їй богу, того варта: в Антитерористичному центрі при СБУ тривалий час розкрадають грошове забезпечення, що призначено для виплати офіцерам. Причому, роблять це за домовленістю з військовою прокуратурою Київського гарнізону та Шостим апеляційним адміністративним судом. Бо коли офіцери СБУ, яким роками (!) не виплачують гроші, звертаються до суду, то військові прокуратури погрожують їм арештом, якщо ті не відкличуть позов.

Щоправда, у випадку з моїм довірителем військові прокурори де сіли, там і встали, себто були послані у пішу еротичну подорож, де перебувають донині. Окружний адміністративний суд Києва позов задовольнив і зобов’язав СБУ виплатити своєму співробітнику зарплатню за два роки попри те, що представник СБУ подав до суду фальшиві документи про те, що гроші, начебто, були виплачені (суд перевіряючи фальшивку, зробив запит у банк). Але Шостий апеляційний суд не тільки скасував рішення суду першої інстанції, мотивуючи це «пропуском строку позовної давності», але ще й заборонив оприлюднювати свою постанову в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Тож тепер мені було цікаво довідатись, чи знають підлеглі Смоковича, що на спори з виплати заборгованості з зарплатні позовна давність взагалі не поширюється.

Так ось, приходжу я в адміністративну «вишку», а там черга аж на вулицю. Охоронці на другий поверх відвідувачів взагалі не пускають, усіх тримають на першому, кожному, хто бажає завітати в храм незрячої богині, у портфелі заглядають, ретельно записують паспортні дані.

- Що трапилось, - питаю я в бравого прапорщика Управління державної охорони, коли, нарешті, дійшла моя черга пройти через рамку металошукача, - Смоковича упіймали на хабарі й тепер у вашій богадільні проводяться невідкладні слідчі дії?

- Як Ви таке можете говорити, - обурюється служивий, - це ж Верховний Суд. Розкрийте Ваш портфель, кожну секцію, і покажіть.

- Вас, - питаю, - сюди поставили, щоби суддям хабарі готівкою не носили, а зразу переказували на картку?

У охоронця ледь не істерика:

- Що Ви собі дозволяєте, почитайте закони, ми маємо право обшукувати…

- Сюди, - кажу, - ходять переважно люди, які знають закони. Ну, хіба за винятком окремих суддів…

Касаційну скаргу, до речі, колегія суддів на чолі з Наталією Шевцовою мені частково задовольнила, погодилась, що позовну давність у спорах такої категорії судді Шостого апеляційного адміністративного суду висмоктали з того пальця, яким президент зазвичай грає на роялі, і повернула справу в апеляційну інстанцію для повторного розгляду. А в якості бонусу я мав можливість поближче подивитись на Шевцову, якій лихі язики приписують особливо близькі відносини зі Смоковичем. Ще б пак: Михайло Іванович навіть довірив їй на виховання свого племінника – коли Наталія Володимирівна відправляла, так би мовити, правосуддя в Харківському апеляційному адміністративному суді, племінник Смоковича, також Смокович і також Михайло, був її помічником.

Нині Михайло Іванович просуває Наталію Володимирівну в члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України і, одночасно, намагається забезпечити їй проходження повторного конкурсу на посаду судді Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду, оголошеного через скорочення кількості суддів ВС з 200 до 100.

Смокович точно так лобіює призначення на ці дві посади ще й Ігоря Володимировича Дашутіна, що, до речі, спростовує плітки про те, що Шевцова, начебто, є коханкою Смоковича. Бо, у такому разі, Дашутін мав би бути його коханцем. Насправді ж голова Касаційного адміністративного суду намагається вирішити більш меркантильні завдання: по-перше, мати й надалі своїх людей у складі адміністративної «вишки» а, по-друге, забезпечити голоси у ВККСУ для своєї переатестації. Бо Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, як відомо розформували й старі її члени, наприклад друг і соратник Смоковича Козьяков, вже не можуть увійти до її складу.

Між тим, питання переатестації для Смоковича є вкрай хворобливим, оскільки нинішню свою посаду він посів з чималим скандалом. Як пам’ятає прогресивна громадськість, у перший половині 2017 року була проведена «судова реформа» ім. Порошенка разом з конкурсом на заняття посад суддів у новоствореному Верховному Суді (без слова «Україна»). Під час проведення одного з етапів конкурсу Смокович набрав 54,5 бали при мінімально необхідних 67 для проходження до наступного етапу конкурсу. І тут трапилось чудо: ВККСУ, щоби не втратити для українського правосуддя такого цінного фахівця, негайно внесла зміни в Положення про проведення конкурсу й знизила планку до рівня, необхідного Михайлу Івановичу.

У квітні 2019 року за цим кричущим фактом зловживання Державне бюро розслідувань розпочало кримінальне провадження, але ж ми не настільки наївні, щоби не розуміти, що матеріали цього провадження в ДБР вже давно скурили на самокрутки. Тим не менш, для Смоковича подібні скандали вкрай не бажані, бо адміністративна юрисдикція – це гроші, а гроші, як відомо, люблять тишу.

До того ж, лихі язики брешуть, що з проханням внести зміни в Положення про проведення конкурсу й зменшити заради Смоковича прохідний бал до тодішнього президента Порошенка звернулось керівництво Служби безпеки України. І тому Смоковичу довелось відробляти добре ставлення до себе з боку Головного управління «К» СБУ.

Втім, і тут не обійшлось без скандалу.

10 травня 2018 року під час одержання неправомірної вигоди в розмірі 2000 доларів США співробітниками Головного управління «К» СБУ була викрита суддя Окружного адміністративного суду Києва Олена Власенкова. Гроші їй передавав якийсь пан Остапенко, який і виступив заявником, заявивши в СБУ, що Власенкова, начебто, вимагає з нього гроші за винесення рішення. Але невдовзі виявився цікавий нюанс – цей пан Остапенко є заявником ще в чотирьох (!) аналогічних справах, де він під контролем Головного управління «К» СБУ передавав суддям гроші. А це означає, що мала місце провокація хабаря, а всі докази, зібрані проти Власенкової є нікчемними.

Але справжній скандал вибухнув трохи пізніше, коли Вища рада правосуддя тимчасово відсторонила Власенкову від виконання суддівських обов’язків і це рішення Власенкова оскаржила до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Позов Власенкової розглядала колегія суддів, до складу якої входив Смокович. І позивачка заявила йому відвід, мотивуючи тим, що це саме він направив до неї провокатора Остапенка.

Зі слів Власенкової, до 13 березня 2018 року вона не знала Смоковича особисто й ніколи з ним не спілкувалась. Як раптом цього дня їй зателефонувала особа, яка назвалась Михайлом Івановичем Смоковичем і яка попрохала її прийняти пана Остапенка та надати йому консультацію на умовах, які він запропонує. Власенкова зустрілась з Остапенком, отримала він нього пропозицію ухвалити за гроші певне рішення, але засумнівалась, чи, дійсно, їй телефонував голова Касаційного адміністративного суду. Вона зателефонувала людині, яка назвала себе Смоковичем, і домовились про зустріч. О 19:05 їй знову зателефонував Смокович (тепер вже не було сумнівів, що це він), повідомив, що Власенковій замовлена перепустка, після чого відбулась очна зустріч у кабінеті голови Касаційного адміністративного суду, у ході якої Смокович, як каже Власенкова, повторив своє прохання.

Свої слова Власенкова підтвердила даними мобільного оператора, а також листом Касаційного адміністративного суду про те, що в цей день вона, дійсно, була на прийомі в Смоковича. Втім, заява про відвід Смоковича задоволена не була. Але й тут Державному бюро розслідувань довелось реєструвати кримінальне провадження за фактом провокації хабаря. А коли слідчий ДБР спробував справу закрити, Шевченківський районний суд Києва ухвалою від 29 листопада 2019 року скасував постанову про закриття кримінального провадження, зобов’язавши ДБР продовжити слідчі дії.

А, між тим, хмари над головою Михайла Івановича продовжують згущуватись. 11 жовтня 2019 року Національне агентство з питань запобігання корупції дійшло висновку, що в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави, за 2017 рік Смокович відобразив недостовірні дані. Зокрема, різниця між грошовими коштами, які Михайло Іванович зазначив у декларації і які йому належать у дійсності склала, за результатами перевірки, 365 тис. 470 грн.

Ухваливши таке рішення, НАЗК було зобов’язано скласти щодо Смоковича протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 172 КУпАП, і направити його до суду. Але цього зроблено так і не було. На цей раз – завдяки виконувачці обов’язків голови НАЗК Наталії Новак. Наталія Василівна – професійний «громадський активіст» і народний депутат України 8-го скликання, що була обрана до Верховної Ради за списком «Блоку Петра Порошенка». Після поразки свого кумира на президентських виборах 2019 року Новак очолила НАЗК завдяки тому, що всю свою парламентську каденцію просиділа в сесійному залі Верховної Ради поруч з народним депутатом Віктором Чумаком – також знаним «громадським активістом», який нині є заступником генерального прокурора. Власне, Віктор Васильович і пропихнув Наталію Василівну на посаду в.о. голови НАЗК, де вона успішно чи то продала, чи то пропила, чи то подарувала Смоковичу рішення про скоєння ним правопорушення, пов’язаного з корупцією.

Тож є надія, що, маючи таких покровителів, Михайло Іванович і сам ще довгі роки залишатиметься при владі, вміло обслуговуючи і СБУ, і прокуратуру, і Офіс президента – на радість бізнесменам від правосуддя й на горе нам, пересічним відвідувачам Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.

Володимир Бойко Журналіст