Збільшення обсягів імпорту електроенергії з Євросоюзу не обов’язково вирішить проблему блекаутів, спричинених ракетно-дроновими ударами зс рф у січні 2026 року. На перший погляд така міра виглядає як технічне рішення для виходу енергосистеми з кризи, проте на практиці вона супроводжується низкою обмежень, фінансових ризиків і політичних наслідків.
Про це розповідає Резонанс
Фізичні обмеження та добовий розподіл імпорту
За оцінками експертів, граничний обсяг імпорту зараз близький до 2,45 ГВт. Водночас реальні поставки значно залежні від часу доби: основні обсяги приходять у нічні години, коли європейські ціни нижчі й технічно простіше підхопити навантаження. Денний імпорт зазвичай втричі менший — приблизно 30% від нічних показників, через що можливості вирівнювати дефіцит у пікові години обмежені.
Є потужність, яка ми можемо максимум імпортувати. Але вночі ми вибираємо до тисячі мгВт з боку Словаччини, наприклад. Тобто, 30 мільйонів кВт на добу. Удень, як навіть офіційно казали, (йдеться про, — ред.) приблизно 30 відсотків, тобто, 10 мільйонів кВт беремо – каже Юрій Корольчук.
Це означає, що навіть значне нарощення імпортних контрактів не дозволить миттєво покрити пікові дефіцити вдень, коли потреба в електроенергії найвища. Фізична “стеля” передачі і добовий профіль споживання зберігають значну частину ризиків у національній системі.
Фінансові ризики, прозорість і роль держкомпаній
Імпорт завжди пов’язаний із грошима, перерозподілом ризиків і політичною відповідальністю. Важливий аспект — відсутність прозорості: держава не розкриває повної вартості закупівель та умов контрактів. Закупівлі можуть здійснюватися через різні канали: комерційні процедури, біржу, механізми аварійної допомоги, і без деталізованої інформації ринок і суспільство бачать наслідки лише постфактум — у фінрезультатах компаній, компенсаціях, боргах чи тарифних рішеннях.
Орієнтир середньої ціни імпорту, про яку йдеться в експертних оцінках, становить приблизно 160–170 євро за МВт·год. Ця середня враховує і комерційні закупівлі, і аварійну допомогу, і покупки в різні періоди доби; отже вона не гарантує, що імпорт завжди буде дешевшим за внутрішні довгострокові контракти. У окремі періоди ціни можуть бути помітно нижчими — умовно взимку близько 110 євро за МВт·год, влітку 70–90 євро за МВт·год — але це можливо лише за наявності відповідних продуктів, правильної структури контрактів та сприятливого ринкового середовища.
Значна частка імпортних закупівель лягає на державні компанії: якщо Укрзалізниця, Нафтогаз і Укроборонпром отримали доручення забезпечити імпорт не менше ніж 50% від їхнього споживання, це має дві наслідкові дії:
- вони фактично зменшують або відмовляються від частини внутрішніх контрактів,
- вони можуть купувати дорожче, якщо ціна імпорту у відповідні години перевищує їхню середню внутрішню вартість закупівель.
Через це фінансовий тягар швидше за все частково ляже на держкомпанії як основних покупців великих обсягів, а не на населення безпосередньо. Приватний сектор імпортує у межах своєї економіки і часто перепродає на ринку, тому кінцевий споживач усе одно платить ринкову ціну.
Насамкінець, формула “дешева електроенергія з Європи” не працює як універсальний рецепт. Імпорт може бути економічно вигідним у конкретні години й з конкретних країн, але не забезпечує стабільної дешевизни для всієї системи. Отже збільшення постачань з ЄС — це інструмент для стабілізації в періоди дефіциту, але з високою вартістю в пікові години й обмеженими можливостями нарощування через фізичні й ринкові фактори. Прямий ефект на бюджет може бути неочевидним через непрозорість закупівель, а ризики — частково сконцентровані в держкомпаніях, які виконують роль основних покупців.