Черговий раз саме на плечі суддів покладається тягар вирішення питання щодо співвідношення прав, адже з одного боку необхідно справу розглянути у законодавчо визначенні строки, бо це загрожує судді дисциплінарною відповідальністю, з іншого – судді мають забезпечити ефективний захист, щоб судове рішення не було декларативним, а допущене порушення з представництва не стало формальною підставою для скасування рішення, межа – тонка, але як ніколи важлива для дійсної перевірки доброчесності судді: на скільки вони спрямовані на захист громадян, а не на захист органів від громадян.
Не так давно в Україні з’явився інститут конституційної скарги і так сталося, що громадяни активно почали користуватися цією опцією, але очевидно не усім це до вподоби. Найбільш неочікуваним каменем спотикання в ефективній реалізації прав за конституційної скаргою став Верховний Суд, зокрема його Велика Палата, яка фактично прийшла до висновку, що провадження у справі не може бути зупинено з підстав розгляду конституційного провадження, хоч це й прямо передбачено процесуальним законом, в даному випадку мова йтиме про адміністративне судочинство.
Велика Палата, не зважаючи на те, що висновки ЄСПЛ стосувалися правил здійснення люстрації, вказала, що дані висновки ЄСПЛ не можуть бути застосовані, бо справи є суттєво відмінними, а саме – справи ЄСПЛ стосувалися комуністичних тоталітарних систем… Ще раз наголошуємо на тому, що Велика Палата відмовила в застосуванні висновків ЄСПЛ у справах Матиєк проти Польщі, Турек проти Словаччини, Адамсонс проти Латвії, бо обставини справи були іншими. Так, справа «Фернандес Мартінес проти Іспанії», яку Велика Палата вважала більш схожою з обставинами справи, стосувалася священика, який подав до Ватикану клопотання про звільнення від обов’язку целібату.