Для багатьох ухвалення «антиколомойського» закону – це історія про те, як одному нахабному олігарху дали по загребущих руках. Але у мене є інше трактування. Я бачу продовження несправедливості та безчесної гри, котра триває з 2014 року. А також неймовірний симбіоз вчорашніх недругів – Порошенка та Зеленського, які об’єднали зусилля, коли їхні інтереси співпали.
Що значить – громадська рада розглядатиме кримінальну справу? Як? У який спосіб? Проведе слідство, допитає свідків, огляне речові докази? Але ж у неї на це немає ані прав, ані можливостей. А якщо не це, то що вона тоді робитиме? Просто сформує ставлення до пані Чорновол та її діянь і закине це ставлення в маси? І все це – під егідою президента?
28 квітня парламентський комітет з правоохоронної діяльності ухвалив рекомендувати Верховній Раді прийняти за основу законопроект № 3133, де я виступаю одним зі співавторів. Не скажу, що це був історичний день (аби не переборщити з пафосом), але певною мірою цей день був значимим. Хоча б тому, що, по-перше, цей законопроект відкриває шлях до звільнення директора НАБУ Артема Ситника за вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією.
А если серьезно, то зачем Зеленскому Саакашвили? (Тем более, что последнего заждались в Грузии – там великого реформатора собираются судить – в том числе, и за коррупцию). Есть несколько версий относительно того, с чем связано подобное «воскрешение». Одна из них – угодить Америке, и это тоже стоит принять во внимание. А другая заключается в том, что президент пошел на такой шаг от отчаяния.
Справа Єрмака тепер стане черговим предметом торгу за збереження посади Ситника, бо якщо той поведеться «розумно» і не стане кусати близьку до Зеленського персону, в нього з’являється шанс зберегти за собою крісло. Отож, найближчими днями влада замість долання наслідків коронавірусу займатиметься нейтралізацією цього скандалу. Бо в кожного своя корона, і декому вона дуже тисне, проте скидати її добровільно ніхто не збирається.
Свого часу під впровадження електронного декларування надавалися гранти у розмірі річного заробітку директора Укрпошти, а, можливо, й більші. Звичайно, було б добре, якби такі гранти надійшли на розробку ще одного питання. А саме того, як державі забезпечити громадянину альтернативу – при виконанні ним вимоги про обов’язкове декларування доходів? І як убезпечити його від переслідувань, особливо коли суд стає на його бік?
Це не ідеологія лібертаріанства, це ідеологія такої собі «ліквідаційної комісії», котра займається зачисткою всього соціального кластера – від субсидіювання малозабезпечених до захисту майнових (і земельних в тому числі) інтересів. Якщо так триватиме й надалі, то нам не допоможе жоден кредит і жоден МВФ.