Антоніна Славицька
Нарешті деякі пазли сходяться: принаймні, стає зрозумілим, навіщо в Україні з’явився Саакашвілі, чому Вакарчук розчарувався в парламентаризмі, а Томаш Фіала – в інвестиціях. Що пов’язує ці три імені? Це не така проста історія, вона – туга й переплетена, як клубок ниток. Але з іншого боку, варто потягти за один його кінчик, і клубок легко розплутується. Цей кінчик зветься коротко, але звучно – Джордж Сорос.
Але про все по порядку. Щойно прибувши до України, Міхеїл Саакашвілі одну з перших своїх зустрічей провів в американському посольстві. Там він переговорив з дипломатами на предмет однієї посади, котра вже рік як залишалася вакантною. Мова про посла Сполучених Штатів в України – після відставки Марі Йованович це крісло так і стояло порожнім.
Після складення повноважень Йованович її тимчасово змінив Вільям Тейлор, а пізніше – Крістіна Квін. З нею також бесідував Саакашвілі, і невдовзі після цього американський президент Дональд Трамп визначився з вибором амбасадора. Ним став Кіт Дейтон – досвідчений управлінець, котрий мав досвід роботи у військовій галузі, в розвідці та в дипломатії. Призначення Дейтона дивовижним чином співпало із початком роботи Саакашвілі – тільки не тієї роботи в Національній раді реформ, котра мала бути явною та публічною, а тієї роботи, що була покликана лишитися за лаштунками.
Бо не задля реформ Саакашвілі «виписали» з вигнання. Його місія полягала зовсім в іншому. В посиленні зовнішнього впливу на Україну. Звідси і його скандальна заява про те, що в українських судах мають судити іноземні судді. Звідси й видобування з кулуарів влади Дейтона. Власне, те, що Саакашвілі та Дейтон знайомі ще з 2008 року, є секретом Полішинеля. Отримавши синекуру з рук Зеленського, Міхо подбав і про призначення Дейтона. Але мова тут не про те, аби підсадити приятеля у високе крісло. Ставки у цій грі значно вищі за традиційне українське кумівство. А щоб розібратися у цих ставках, треба відмотати плівку назад.
Марі Йованович, підігруючи американським демократам, створила неабияку турбулентність у стосунках між Україною та Америкою. Однією з похідних цієї турбулентності була спроба імпічменту Дональда Трампа. Спроба, яка завершилася провалом для його ініціаторів та тріумфом для головного фігуранта. Після того, як Трамп відбув цю неприємну для себе процедуру, він, як не складно здогадатися, прагне передусім лише двох речей – сатисфакції та зачистки всього спадку демократів.
Та якщо з моральною сатисфакцією простіше, то із відновленням україно-американських відносин і правильним позиціонуванням українських органів влади доведеться попрацювати. Завдання Кіта Дейтона – привести до тями деяких відірваних від реальності особистостей, які вирішили, що знайомство з Йованович та зв’язки з демократами означають корону на голові та знак вищої касти на лобі. Із такими Дейтон працюватиме окремо.
Але, щоб не ходити околяса, розкриємо карти. Передусім із приходом Дейтона під загрозою звільнення опиняється глава НАБУ Артем Ситник. Знамените «соросятко», яке так необачно поділилося з публікою своїми одкровеннями щодо його роботи на Хіларі Клінтон. Тепер на Ситника чекають – не дочекаються слідчі ФБР, аби провести більш предметну розмову щодо українського втручання в американські вибори на боці Демократичної партії США.
Місія Дейтона в даному випадку – тонко і дипломатично, але водночас наполегливо та рішуче донести до відома українського керівництва вимогу щодо відсторонення від посади корумпованого антикорупціонера.
Як він із цим впорається – побачимо незабаром. Можливо, Дейтон тому і не прибув досі до Києва і не привіз свої вірчі грамоти, бо певні деталі цієї операції ще проробляються.
Проте подейкують, що призначення Кіта Дейтона може обернутися звільненням не лише одного Ситника. Оскільки «під Ситником» працювали ще як мінімум кілька чи то активістів, чи то журналістів. Серед них – Денис Бігус, відомий в Україні «розслідувач», та Віталій Шабунін, очільник грантового «Центру протидії корупції». Зрозуміло, що Бігусом та Шабуніним не обмежувалося коло тих, хто намагався заробити бали в очах американського посольства. У їхньому розпорядженні також була ціла піраміда. Але в ній вже були журналісти «ноу-нейм» з копійчаними зарплатами та невпізнаваними обличчями.
Між тим всі лаври діставалися Бігусу, Шабуніну та Ситнику – ці троє відпрацьовували інтереси демократів і, серед іншого, розкручували тему Пола Манафорта, його консультацій для Януковича тощо. Ганьба з Манафортом, який не сплачував податки, непрямо зачепила його шефа Трампа, а самому Манафорту вартувала тюремного ув’язнення.
Такого фіналу Ситник і компанія передбачити, звісно, не могли. Але тепер у Ситника з’явиться можливість на власній шкурі відчути долю Манафорта – принаймні, теоретично таке не виключено.
Звісно, подібні речі, як і місію Дейтона розворушити та прорідити український демократичний «соросятник», можна вважати надуманими. Але те, що інвестиціям Демпартії та Джорджа Сороса в Україні загрожує небезпека, підтверджують й інші події.
Передусім – несподіване та наполегливе бажання Святослава Вакарчука скласти головування в «Голосі» (а разом із ним – і депутатський мандат) та піти з політики.
Ні, справа тут не у капризах творчої особистості. Справа – у банальному: закінчилися гроші. Точніше, не так. Гроші у Сороса не закінчуються ніколи, але, буває, що вичахає бажання витрачати їх на ті чи інші проекти.
Партія «Голос» разом з її номінальним лідером якраз і опинилася в числі таких проектів. Це не означає, що Сорос зовсім йде з України, але конкретно Вакарчука з його партійкою він більше не вважає для себе привабливим. А щодо самого фронтмена «Океану Ельзи», то не буде ж він розплачуватися з однопартійцями з власної кишені, чи не так?
Мені можуть зауважити, що «Голос» – це проект Віктора Пінчука, проте річ у тім, що тут у спільному казані успішно варяться кошти Пінчука, Сороса та американських демократів, і де чий «пай», розібратися непросто. Але це, зрештою, не так і важливо.
Важливо, що слідом за «Голосом» згортається ще один проект – вже не партійний, а медійний. Ходять наполегливі чутки про те, що ще один партнер Сороса – гендиректор інвесткомпанії Dragon Capital Томаш Фіала – закриває холдинг «Новое время». І це, в принципі, є логічним. Бо без партійної складової немає сенсу утримувати подібну медіа-махіну.
Прямих підтверджень намірів Фіали закрити «НВ» поки що нема, але з перших вуст відомо про його рішення припинити інвестиції в Україну. Формально це пов’язано з відставкою Якова Смолія з посади глави НБУ, але це не єдиний чинник, котрий призвів до згортання капіталовкладень.
Таким чином, ера Сороса в Україні помалу ставиться на паузу. А Кіт Дейтон стає початком нового часового обчислення. Під його приїзд вже підведено певний фундамент. При цьому хтось сидить на валізах, а хтось (як Саакашвілі) лише входить у смак влади. І якщо республіканці перемогли демократів у Сполучених Штатах у 2016 році, то в Україні вони перемогли (або перемагають) в 2020-му.
Але найсмішніше (ні, найтрагічніше) насправді почнеться в тому випадку, якщо наступним лідером США стане демократ. Мабуть, це означатиме і зміну посла, і зміну всієї команди американських лобістів.
Незмінним в цьому разі залишиться тільки одне: Україна як іграшка у чужих руках, маріонетка, яку смикають за нитки то з Вашингтону, то з Брюсселю. Серед усіх важелів, які змушують її танцювати на догоду глядачам, немає тільки одного набору інструментів.
Суто київського.
