» В очікуванні вироків. Які суди у справах Майдану наближаються до завершення

18 сентябрь 2020, Пятница, 22:41

В очікуванні вироків. Які суди у справах Майдану наближаються до завершення

14 августа 2020г.
Майдан

Справи Майдану розслідують уже близько шести років. Ідеться, зокрема, про перші спроби зачисток центру Києва та побиття активістів.

Згідно з інформацією Офісу генерального прокурора (ОГП), за період Революції гідності скоєно понад 4 тис. злочинів: побиття, незаконні затримання й арешти, втручання в роботу судової системи, викрадення, катування й убивства людей. Загалом від початку було відкрито кілька великих кримінальних проваджень за фактами скоєних злочинів. Наприклад, розслідування розгону Майдану 30 листопада, події біля Адміністрації президента 1 грудня, сутички на вул. Грушевського 19 січня, зачистка урядового кварталу й спроба «антитерористичної операції» 18 лютого, розстріли 20 лютого… Коли ж слідчим вистачало доказів, щоб оголосити підозру конкретним людям, виділялося окреме кримінальне провадження. Частина таких розслідувань уже в судах, однак поки що прокуратура не може похвалитися високою результативністю. З низки причин.

Перша й основна причина — суди й судді. Співрозмовники Тижня в прокуратурі не раз скаржилися на небажання працівників судової системи розглядати майданівські справи. Підстави так вважати дають люди в мантіях. Приміром, у справі про напад на Автомайдан 23 січня 2014-го підготовче засідання в справі, під час якого суд має вирішити, чи брати в роботу обвинувальний акт, не могли провести понад рік (зазвичай для цього потрібно одне судове засідання). Аналогічні проблеми були й у справі щодо працівників Державної автомобільної інспекції (ДАІ), які фальсифікували протоколи про порушення правил дорожнього руху учасниками автопробігу до Межигір’я. В окремих випадках судові засідання призначають раз на кілька місяців, що затягує розгляди на роки. Водночас представники Феміди мають цілком об’єктивне виправдання: перевантаженість судової системи й нестача суддів. Друга причина в тому, як відбувається саме слідство. Варто зауважити, що від початку розслідуванням справ Майдану займалися різні структури — прокуратура Києва й Київської області, міліція Києва, Служба безпеки, Генеральна проку­ратура. Фактично найважливішими для слідства є саме перші отримані докази й слідчі дії. Однак у майданівських справах із цим виникла купа проблем.

Наприклад, у справі про розстріли на вул. Інститутській неякісно розслідували зникнення зброї, з якої могла стріляти по протестувальниках так звана чорна рота «Беркуту». Як свого часу повідомляли в коментарях Тижню представники Адвокатської дорадчої групи, об’єднання адвокатів, які представляють родини Небесної сотні та постраждалих на Майдані, внутрішнє «розслідування» міліції зводилося до того, щоби беркутівці дали приблизно таке пояснення: «Зброю не здавали до зброярні, віддали її командирові, подальшу її долю не знаємо». Також відомий приклад справи Юрія Крисіна — людини, яка причетна до організації тітушок на Майдані та вбивства журналіста В’ячеслава Веремія. Завдяки «роботі» одного з прокурорів справу перекваліфікували з умисного вбивства на хуліганські дії. А завдяки Шевченківському районному суду Крисін отримав умовний термін покарання (див. «Юрій Крисін. Безкінечна історія»). Уже в апеляції це рішення переглянули й тітушка отримав 5 років позбавлення волі. Чи не найбільш кричущим було «розслідування» справи про розстріл хмельницького Майдану, яким займалася військова прокуратура. Вона дійшла висновків, що по протестувальниках стріляли не представники СБУ, а… самі активісти. Коли ж справа потрапила до Управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури (УСР, займалося розслідуванням справ Майдану, нині розформоване), то виявилося, що попередні слідчі «загубили» головний доказ у справі — непошкоджену гільзу, яку можна було ідентифікувати. Тож слідчим довелося починати роботу із самого початку.

«Першочергово справами займалися люди, які не надто відповідально ставилися до розслідування. Ми маємо приклади хмельницького Майдану, де втратили докази. Були справи, у яких слідство створювало виправдальну позицію для підозрюваних. Також є приклад справи викрадення Ігоря Луценка та Юрія Вербицького, катування Владислава Іваненка. 2017-го матеріали розслідування надійшли до генпрокуратури. Однак частина доказів там просто зникла невідомо куди», — говорить прокурорка ОГП Юлія Малашич.

Причина третя — недосконалість законодавства. Скажімо, упродовж кількох років і адвокати Небесної сотні, і слідчі прокуратури говорили про проблеми, які виникають через запуск Державного бюро розслідувань (ДБР). Ішлося про те, що прокуратура втрачає свої повноваження для розслідування 20 листопада 2019 року, і справи Майдану переходять до нових слідчих у ДБР. Безболісно проблему могли вирішити й народні депутати, ухваливши окремий закон, який дозволив би слідчим перевестися в Держбюро розслідувань і продовжувати роботу. Саме Держбюро могло заздалегідь сформувати окремий підрозділ у справах Майдану й почати приймати провадження від прокуратури поступово, не перериваючи слідства. Утім, жоден із цих варіантів до дедлайну так і не реалізували. Тож у листопаді минулого року адвокатка родин Небесної сотні Євгенія Закревська оголосила голодування з вимогою перевести слідчих ГПУ, які займаються справами Майдану, до ДБР за спрощеною процедурою (див. «Справи Майдану. Що з’ясували слідчі за п’ять років»). Урешті слідчих перевели, однак не всіх.

«Перевели слідчих, які лишилися в УСР. В епізодах, де працюють старі слідчі, темпи роботи не знизилися. Наприклад, щодо викрадення Луценка й Вербицького маємо двох нових підозрюваних. Загалом прокуратура й ДБР взаємодіють між собою. Цього ми й домагалися: щоб справи не «злили». Також у нас є приклад того, що було б із розслідуваннями, якби слідчих не перевели. Така ситуація щодо подій, які відбувалися вдень 18 лютого — там просто немає слідчого! А там треба розбиратися в подіях у Маріїнському парку, тисняві на Сніжній барикаді, розгоні мирної ходи, смертях людей через тяжкі тілесні ушкодження. Матеріали не передані повністю з УСР до ДБР, бо не було кому їх передавати. Немає людини, яка знає, які версії й докази перевірені, а які ні. Фактично, новому слідчому треба розслідувати справу з нуля, починаючи з вивчення томів справи. І така ситуація цілком могла бути з усіма без виключення справами Майдану. Фактично, з подій 18 лютого передали лише один епізод, який стосується Тетяни Чорновол (див. Тиждень, 16/2020)», — коментує Тижню ситуацію Євгенія Закревська.

Найімовірніше, восени можна буде почути вироки у справах щодо тітушок Юрія Крисіна та Олександра Волкова. Першого звинувачують у причетності до викрадення й катування людей. Справу розглядає Дарницький районний суд, а максимальне покарання за інкриміновані злочини — до 10 років колонії. Волкова ж звинувачують в організації викрадення Ігоря Луценка та Юрія Вербицького. Справу розглядає Бориспільський міськрайонний суд. Максимальне покарання за інкриміновані злочини — довічне позбавлення волі. Гірша ситуація в ключового суду щодо подій Революції гідності — розстрілів на Інститутській. Нагадаємо, що цю справу слухає Святошинський районний суд Києва з 2015 року: тоді там фігурували лише двоє ексберкутівців — Сергій Зінченко та Павло Аброськін. Їх звинуватили в причетності до вбивства 39 мітингувальників. Наприкінці 2015-го прокуратура завершила слідство щодо ще трьох колишніх беркутівців: Олександра Маринченка, Олега Янішевського та Сергія Тамтури. На початку 2016-го їхню справу об’єднали зі справою Зінченка — Аброськіна. Тепер ідеться про вбивство 48 мітингарів. Фактично цей суд став чи не найбільш показовим із погляду організації роботи: засідання відбувалися раз чи двічі на тиждень, і тривали вони зазвичай з одинадцятої ранку до шостої вечора. Так суд упродовж років працював до грудня минулого року. За цей час устигли допитати 130 потерпілих, проаналізували години відеозаписів й гігабайти фотографій, допитали десятки свідків та експертів. Суду лишалося заслухати уточнення від прокуратури й адвокатів ексспецпризначенців, показання самих беркутівців і дебати. За оцінками учасників процесу, вже влітку цього року суд мав піти в нарадчу кімнату. А до кінця року мав бути вирок.

Однак наприкінці грудня минулого року генеральний прокурор Руслан Рябошапка фактично відпустив обвинувачених у масових розстрілах на свободу, адже колишні спецпризначенці потрапили до списків на обмін із «ДНР». Наступного разу суд має зібратися вже у вересні. Однак досі невідомо, як саме відбуватиметься подальший розгляд (див. Тиждень, № 3/2020). «Потрібно вирішувати, як розглядати далі справу. Це буде заочний процес (без присутності обвинувачених. — Ред.). І для того, щоб нівелювати ризики скасування вироку, порушення прав обвинувачених, відкату до розгляду справи з початку (якщо під час заочного суду підозрюваний з’являється в залі судових засідань — справу потрібно розглядати спочатку), якщо з’явиться хтось із обвинувачених, потрібні зміни до процедури заочного судового розгляду. Про цю проблему говорять із січня. Спочатку Рябошапка, потім Ірина Венедіктова, Володимир Зеленський обіцяли розібратися з цим питанням. Але все, що ми бачимо, — цілковите ігнорування проблеми як з боку депутатів, так і з боку прокуратури. Крім потерпілих, про проблему ні­хто не говорить. І якщо до вересня все лишиться, як є, то це буде свідоме мінування справи», — переконана Закревська.

І наразі виникають обґрунтовані сумніви, що народні депутати за неповний місяць, який лишається до наступного засідання, зможуть вирішити це питання. Оскільки точно не відомо, чи існує бодай якийсь законопроект щодо зміни процедури заочного суду, який можна внести до Верховної Ради. І якщо активна частина суспільства впродовж років питає — «Чому ніхто не покараний за Майдан?» — то коли справа таки розвалиться в суді, громадськість отримає відповідь. Разом з іменами винних у цій ситуації — колишнім і нинішнім керівництвом прокуратури вкупі з народними депутатами.

Станіслав Козлюк, Тиждень.ua