Служба судової охорони (ССО) створювалася буквально на порожньому місці. Метою її створення була охорона судів та суддів, адже за роки незалежності саме вони стали об'єктами та суб'єктами перманентних погроз і нападів. Тому 4 квітня 2019 р. Вища рада правосуддя (ВРП) прийняла рішення щодо затвердження Положення про Службу судової охорони, чим, власне, і розпочала створення цього органу з правоохоронними функціями. Про нинішній стан ССО, її проблеми та перспективи в інтерв'ю «Юридичній газеті» розповів голова Служби генерал-майор Валерій Бондар.
— «Грифон» – Нацполіція – Нацгвардія – ССО. Що концептуально змінилося в цьому ланцюжку охорони судової гілки влади? Що ексклюзивного запропонували ви?
— «Грифон» був штатним підрозділом тодішньої міліції, він брав під охорону не більше 30% судів, до того ж, як правило, у великих містах. Були ідеї щодо розвитку «Грифона», але відбулася реформа, яка призвела до розформування цього спецпідрозділу (як і інших). Кабмін ухвалив постанову №902, якою визнав, що судів багато, їх треба охороняти, але саме тоді жодний правоохоронний орган таких спеціальних завдань не мав. Нацполіція, а згодом і Нацгвардія головним своїм завданням мали й мають охорону громадського порядку. А вузько спрямована охорона (зокрема, фізична) судів та суддів була для них додатковим навантаженням, та ще й непрофільним.
Тому з'явилися три додатки до постанови, відповідно до яких одні суди стали охороняти поліцейські, другі — нацгвардійці, треті — співробітники Державної служби охорони. Остання виконувала свої функції без фізичної охорони, у межах загального нагляду, так би мовити, «тривожною кнопкою на загальному пульті». Звичайно, за це треба було платити, адже бюджетні кошти не були закладені. Ще низка судів охоронялися приватною охороною, яка взагалі не увійшла до цієї постанови. І таке розгалуження, перевантажене підпорядкованістю, звичайно, ні до чого хорошого не призводило.
Згодом законодавці вирішили, що така служба має бути єдиною та окремою, мати відповідні сили й засоби для розв'язання чіткого завдання, а саме підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорони приміщень суду, органів та установ системи правосуддя, виконання функцій щодо державного забезпечення особистої безпеки суддів та членів їхніх сімей, працівників суду, забезпечення в суді безпеки учасників судового процесу. 4 квітня минулого року ВРП прийняла рішення щодо затвердження Положення про Службу судової охорони, чим, власне, і розпочала створення цього органу. На той момент я був єдиним співробітником Служби. Першим склав присягу.
— Як відомо, Служба створювалася буквально «на коліні», спочатку навіть на волонтерських засадах….
— Не буду приховувати, що великої допомоги, коли починали, ми фактично не отримували. Навіть більше, було таке відчуття, що всі чекали: виживемо ми чи ні. Вижили. Рівно через 7 місяців, 4 листопада 2019 р. наша Служба взяла під охорону перший суд в Україні — у Вінницькій області. Сьогодні таких судів та інших установ системи правосуддя вже 420, вони розташовані в усіх 24 областях України.
До кінця наступного року плануємо взяти під охорону майже 800 судів та установ системи правосуддя. Саме ця цифра зафіксована у Стратегії розвитку Служби судової охорони на період до 2022 р., яка погоджена ВРП та Державною судовою адміністрацією України. Зараз ми повністю екіпіровані, забезпечені усім необхідним: формою, спеціальними автомобілями, зброєю, спецзасобами, радіостанціями тощо. Щодо особового складу, то наведу лише одну цифру: конкурс у нас зараз у деяких регіонах — до 20 осіб на місце. Всього за штатним розкладом у нас має бути 14 тис. співробітників, але комплектуватися такою кількістю людей поки не плануємо.
— Чи внесла пандемія корективи у плани розвитку Служби?
— Так, звичайно. Треба було розвивати підрозділи швидкого реагування (спецназ) та особистої безпеки суддів. І в березні ц. р., коли ми фактично підійшли до їх створення, на всіх нас обвалилася пандемія. Я розумів: якщо вона протримається щонайменше рік, наша Служба буде фактично законсервована. Але з травня (з дотриманням усіх заходів безпеки) ми почали проводити конкурси на спецпризначенців (групи швидкого реагування) та бодігардів.
До речі, багато хто вважає, що в нас їх ціла армія. Насправді ж лише 400 спецпризначенців і близько 300 тілоохоронців. Тобто на всю Україну — 700 осіб. Ось і вся «армія». Але на мій погляд, цього цілком досить, щоб чітко виконувати всі профільні завдання. У нас спецпризначенці є навіть не у кожній області. Усі вони, так би мовити, «кущові». З травня по липень ми їх набирали. Зізнаюся, дуже важко все йшло. Вимоги до них жорсткі.
— Але ж специфіка вашої Служби відрізняється навіть від споріднених структур, таких як НГУ, Нацполіція, СБУ. Де берете кадри?
— Досвід служби в інших силових структурах, участь у бойових діях для нас дуже важливі. Але треба готувати власні кадри з власною специфікою. Тому у Вінниці запрацював наш навчальний центр. До речі, він не зовсім типовий, адже в ньому немає великого штату викладачів та інструкторів. Заняття проводять кращі співробітники нашої Служби з територіальних управлінь, які діляться зі слухачами винятково своїм практичним досвідом. Цей принцип ми перейняли в навчальному центрі італійських карабінерів у місті Ліворно, де штатна адміністрація читає тільки вступні лекції та затверджує розклад занять. Аналогів такому навчанню в Україні зараз немає. І я впевнений, що цей принцип точний.
За рік наш навчальний заклад може випускати трохи більше 700 осіб. І все це робиться силами лише 4 штатних офіцерів і 2 сержантів-інструкторів. Решту занять, повторюся, проводять співробітники з практичним досвідом. Окрім того, ми регулярно почали проводити навчання, на яких бачимо як позитивні моменти, так і ті, над якими треба ще працювати. Наприклад, досі не визначена тактика дій саме фахівців судової охорони. Наразі вона складається з набору тактик інших силових структур. Наступні навчання будуть уже за нашою тактикою, впровадження якої завершимо до кінця року.
— Ніхто з великих «гравців» не намагався підім'яти Службу під себе? Я навіть чув, що ви й генерал-майор якийсь несправжній….
— Не те щоб намагалися, але посипалися звинувачення щодо мого спеціального звання, щодо закупівель (які ми здійснюємо винятково через ProZorro), зокрема радіостанцій (навіть до Антимонопольного комітету подавали скаргу) щодо мого спеціального звання тощо.
До речі, про звання. Моє військове звання — генерал-майор. До призначення ВРП мене головою Служби судової охорони я був заступником командувача Національної гвардії України з громадської безпеки (до кінця березня 2019 р.). Відтоді я 6 разів подавався на переатестацію на спеціальне звання генерала Служби судової охорони. За цей час присвоїв спеціальні звання понад 4 тис. її співробітників. Поки що через технологічні причини сам переатестацію пройти не можу. І цим скористалися люди, які, можливо, бажаючи, як ви висловилися, «підім'яти під себе Службу», говорять, що її очолює якийсь самозваний генерал. Я ніяк і ніде не представлявся як генерал Служби судової охорони. Але цю винятково технологічну ситуацію почали використовувати, щоб вибити з‑під мене стілець.
Насправді все просто. Я керівник державного органу, який формується тільки зі співробітників та обслуговуючого персоналу (наприклад, комірник). Хтось вважає, що я не співробітник. Добре. Пенсії я як генерал-майор, прослуживши 33 роки, не отримую, адже призначений на штатну посаду. Тоді хто я? Комірник? Виходить, Службу судової охорони з її спецназом тощо створив комірник? І цей комірник вніс зміни до понад 20 постанов КМУ?! Тому й виникла така дивна колізія. З 1991 р. жодна силова структура в Україні не була в такій ситуації. Хто мене може переатестувати? ВРП таких повноважень не має, Державна судова адміністрація також. Рішучий крок до врегулювання цього питання ВРП зробила 24 вересня, коли внесла зміни до Положення про проходження служби співробітниками Служби судової охорони і визнала мене співробітником Служби. Тому я вважаю це питання не дискусійним, а суто технологічним, його необхідно розв'язати шляхом внесення змін до Указу Президента. Ось і все. І спекулювати на цю тему не варто.
— Річний бюджет Служби становить 1,7 млрд грн. Куди йдуть ці кошти? Багато хто вважає, що це розкіш: витрачати таку суму на утримання охорони судів в умовах, по‑перше, нестачі суддів, а по‑друге, їхнього недостатнього фінансування…
— Насправді це не такі й великі гроші на утримання силової структури. За цю суму судді та члени їхніх сімей у разі потреби беруться під цілодобову охорону. У нас є відділ моніторингу, який постійно проводить відповідну роботу. Наразі таких суддів 4. Був приклад із суддею Богородчанського суду Івано-Франківської області, якому на гараж повісили «розтяжку». Була історія з суддею міського суду в Рівному, якому кинули гранату, проїжджаючи повз його дім. Був випадок із суддею Шостого апеляційного суду, на мобільний телефон якої надходили погрози. Суддя Вищого антикорупційного суду був узятий під особисту фізичну охорону після того, як ми побачили ризики, пов'язані з гучною справою, яку він вів. Одну з суддів, на адресу якої йшли погрози із соцмереж, також взяли під особисту охорону. Нещодавно іншому судді з Рівного були нанесені тілесні ушкодження, і протягом 20 хвилин прибув наш підрозділ… Принагідно нагадаю, що судді беруться під охорону винятково через виконання ними своїх професійних обов'язків та за рішенням голови суду (крім Вищого антикорупційного суду — там за прямою нормою Закону). Також ці кошти йдуть на убезпечення приміщень судів від пронесення до них заборонених предметів. У сфері нашого спостереження — і прилегла територія до будівель судів. Були випадки, коли знаходили «закладки» в машинах, що стояли біля них.
А стосовно суми, що витрачається на ці та багато інших завдань, які розв'язує наша Служба, то в деяких установах, повірте, 1,7 млрд грн витрачають тільки на канцелярію. Також треба розуміти, що такі кошти виділяються тільки в перші роки становлення нової структури, коли все потрібно закупити, поставити на рейки, щоб воно далі їхало вже саме. Ми ж, коли починали, нічого не мали. Навіть приміщень. Адже не є таємницею той факт, що ми й досі орендуємо їх. Бюджет, як кажуть, «проїдання» (зарплата та поточні витрати) буде у наступні роки. Зараз бюджет Служби судової охорони — це бюджет розвитку. А в розвиток треба вкладатися.
— Чого ССО зараз не вистачає для повного щастя?
— Доповнень до Закону України «Про судоустрій і статус судів»: у ті 6–7 статей, які б стосувалися нас. Потрібний Дисциплінарний статут. Сьогодні завдяки підтримці Комітету ВР з питань правової політики ми внесли у ВР наші пропозиції стосовно доповнень до Закону. Щодо окремого закону про Службу (кожна силова структура його має) важко сказати. Гадаю, поки що він не на часі. Адже ми — своєрідна силова структура і фінансуємось з однієї бюджетної програми — суддівської. Тож думаю, ми повинні бути в одному законі з суддями. Вони — незалежна гілка влади, вони — правосуддя, а ми їх захищаємо.
— Наприкінці минулого місяця в Малиновському райсуді Одеси під час засідання завдали собі поранення гострими предметами 7 обвинувачених у справі про організацію бунту в Південній виправній колонії. Хто винен? Де зараз закінчується конвойна й починається ваша юрисдикція в суді?
— Згаданий випадок у Малиновському райсуді — не перший. У червні в тій самій Одесі підсудний, доставлений конвоєм до суду, з пакета з документами дістав… гранату Ф‑1 (розліт скалок — 300 м) і погрожував усім учасникам судового процесу. Ми передивилися записи камер відеоспостереження і з'ясували: пакет, який постійно був у руках підсудного, так і залишався. Ніхто до нього не наближався. Річ у тім, що сьогодні судові охоронці, які охороняють судову установу, не є єдиними господарями в ній. Конвой, що доставляє до суду осіб, узятих під варту, або засуджених, має й окремий вхід, і окремі приміщення, доступу до яких ми не маємо. До того ж, у моїх підлеглих немає повноважень здійснювати перевірку або огляд осіб, які прибули до суду під конвоєм. Тому й трапляються такі випадки. А була б у суді одна служба, як відповідає за безпеку від А до Я, подібні ситуації можна було б унеможливити.
У 2022 р., коли ми завершимо реалізацію заходів Стратегії розвитку Служби судової охорони, ми готові перейти до наступного етапу — взяти судове конвоювання на себе. Відповідати за безпеку судів має хтось один! У двох няньок дитя без ока…
Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram