12 липня 2019 року італійський суд засудив військовослужбовця Національної гвардії України до 24 років позбавлення волі, визнавши його причетним до загибелі у 2014 році під час бойових дій на горі Карачун італійського фотографа Андреа Рокеллі.
Цей вирок довів усю нікчемність і безсилість української правоохоронної системи щодо захисту не лише інтересів держави від злочинних посягань, але й щодо захисту українських військовослужбовців від необґрунтованих звинувачень у вчиненні воєнних та інших злочинів під час бойових дій.
Інкриміновані Марківу події відбулись у травні 2014 року. Тоді АТО вже тривала понад місяць, але вітчизняна правоохоронна система так і не спромоглася провести законодавчі, організаційні та інші заходи для організації фіксації і розслідування подій, що відбувались в зоні антитерористичної операці.
На той час органом, що мав займатись цими питаннями, була прокуратура по нагляду за додержанням вимог законодавства у воєнній сфері. Це була цивільна спеціалізована прокуратура, створена з уламків колишньої військової прокуратури, так своєчасно для агресора ліквідованої з подачі Андрія Портнова та Олександра Лавриновича у 2012 році.
Серед інших факторів, що негативно позначились на організації роботи із розслідуванню подій в зоні АТО був і перехід від суб’єктної підслідності до предметної.
До 2007 року слідчі військової прокуратури розслідували усі злочини, вчинені спеціальним суб’єктом - військовослужбовцями, і загальнокримінальні, і військові, що було логічним.
А потім генеральна прокуратура, за ініціативи тодішнього керівництва військової прокуратури, яке думало більше не про державні інтереси, а про те, як полегшити собі життя зменшенням обсягів роботи, залишило в підслідності військової прокуратури лише військові злочини(17 % від усіх злочинів Кримінального кодексу), а усі інші, де би вони не були вчинені, були передані до підслідності міліції.
Це також надавало чимало можливостей перекласти розслідування найбільш тяжких військових злочинів на міліцію дуже простим способом - реєстрацією первинної кваліфікації подій за спорідненим з військовим загальнокримінальним складом злочину. Так відбулось і щодо подій, інкримінованих Віталію Марківу.
Зверніть увагу на те, що згідно повідомлення керівництва ГПУ «міліцією зареєстровано кримінальне провадження за ст.115, ч.2 ( вбивство з обтяжуючими обставинами )». Людина загинула під час бойового зіткнення двох військових формувань, тобто, наявні ознаки або воєнного гуманітарного, або військового злочину, а кримінальне провадження відкрите по загальнокримінальному злочину і тому його розслідування доручене міліції.
Саме тим тоді вже було закладено передумови, що насправді належного розслідування обставин загибелі громадянина Італії не буде. Навіть далекі від правової системи люди розуміють, що ніяка міліція не буде розслідувати події у розпал бойових дій. Її слідчі ніколи не навчались цьому і не володіють методикою розслідування наслідків бойового застосування військ.
Українська влада законодавчо відновила у серпні 2014 року діяльність військової прокуратури. Проте, законодавчого повернення відновленій військовій прокуратурі суб’єктної підслідності не відбулось.
Цим, а також призначенням на посаду головного військового прокурора Анатолія Матіоса, якій не був фахівцем у галузі військової юстиції, усю позитивність цього відновлення було фактично зведено нанівець.
Як можна було доручати відновлювати військову прокуратуру (ще й у час збройної агресії) особі, яка не має жодного уявлення ані про завдання, ані про функції, які має виконувати цей спеціальний правоохоронний орган?!
Відтак, був створений орган, якій тільки називався «військовою» прокуратурою, а по суті і функціях це була створена на сугубо цивільних принципах і правилах звичайна прокуратура, яка мало чім відрізнялась від інших прокуратур в Україні. Відмінність виявилась суто зовнішня – наявністю статусу військовослужбовців і створенням іміджу своєї виключності, що, нібито, надавало їй право ще більш нахабно перекручувати під себе українське законодавство, ніж територіальним прокуратурам.
Одним з основних завдань військової прокуратури в бойових умовах є фіксація і розслідування правопорушень, вчинених військовослужбовцями в зоні бойових дій, в тому числі і проти мирного населення. Проте, в самі гарячі і напружені часи, протягом 2014-2015 років, орган, якій в силу свого специфічного призначення був зобов’язаний виконувати цю роботу в зоні АТО, цього не робив. Події під Зеленопіллям, Славянськом, Савур-Могилою, Дебальцево та багатьма іншими місцями масової загибелі українських військовослужбовців та цивільних осіб під час бойового застосування військ належним чином процесуально не фіксувались і не розслідувались.
ЩЕ РАЗ ПРО РОЗСЛІДУВАННЯ НЕБОЙОВИХ ВТРАТ ЗСУ
То ж не дивно, що головний військовий прокурор і не подумав вилучити від міліції зареєстроване у травні 2014 року кримінальне провадження щодо обставин загибелі Андреа Рокеллі, і доручити його розслідування слідчим військової прокуратури, хоча за законом він мав для цього усі повноваження.
Може тому Матіос, який жваво коментує будь-які питання, включно з "торгівлею дітьми", після арешту Марківа в Італії намагався не висловлюватись публічно з цього приводу. Щоб ніхто не згадав про фактичну бездіяльність його та його підлеглих у справі нацгвардійця?! І не запитав, а що було б якби 2014-2015 рр військова прокуратура провела якісне і кваліфіковане розслідування обставин загибелі італійського громадянами, можливої причетності до злочину українських військових та особисто нацгвардійця Марківа?! Може ми б не мали зараз такого сорому в італійському суді???
Більше того, до Матіоса лише за рік перебування у посаді, та й то під тиском громадських фахівців, дійшло, що військова прокуратура повинна все ж таки займатись фіксуванням і розслідуванням правопорушень, вчинених військовослужбовцями в зоні бойових дій, в тому числі і проти мирного населення.
Лише у вересні 2015 року, коли бойові дії вже перейшли до позиційної війни, було офіційно створено в складі Головної військової прокуратури Управління по розслідуванню злочинів проти миру, людяності та міжнародної безпеки.
Але і після цього Матіос, користуючись дірками у правилах підслідності, основні зусилля військової прокуратури спрямовував не на розслідування правопорушень в зоні АТО, потім ООС, а на затримання дрібних цивільних хабарників – голів сільрад, рибінспекторів, викладачів, митників та інших.
Від третини до половини усіх обвинувальних актів, що направлялись військовими прокурорами до суду, стосувались саме сторонніх для військової сфери осіб. Проте, ці справи були простенькими, не потребували роботи в зоні бойових дій і надавали багато можливостей для шаленого особистого піару самого А.Матіоса, якій просто літав з одного ефіру до другого, всіляко рекламуючи себе коханого.
На жаль, Україна ганебно провалила захист свого громадянина, військовослужбовця, який добровільно став на захист її територіальної цілісності та інтересів. Важко уявити, як негативно вплине цей вирок на тисячі інших військовослужбовців, які приймали і приймають участь в АТО, зараз в ООС. Наочно продемонстрована правова беззахисність українських військовослужбовців перед світовою судовою системою. Лише у РФ слідчим комітетом порушено більше 200 кримінальних справ відносно українських військовослужбовців за, ніби то, вчинення ними воєнних гуманітарних злочинів...
Тому змушений констатувати, що існуюча в Україні система органів військової юстиції як не була готова до нових викликів п‘ять років тому, так не готова і досі.
Проблема ще й у тому, що орган, уповноважений розслідувати військові злочини – підрозділ Державного бюро розслідувань, ані за кадровим складом, ані за організаційною структурою, ані за визначеними законодавством функціями і повноваженнями не здатний організувати належну правоохоронну роботу у військах.
ЧИ ВИРІШИТЬ ДБР ПРОБЛЕМУ ІЗ ЗЛОЧИНАМИ У ВІЙСЬКАХ?
Потребує докорінних змін і робота такого правоохоронного органу у військовій структурі, як Військова служба правопорядку, котра повинна відійти від обслуговування інтересів керівництва МОУ до більшої самостійності. Та ефективної співпраці з ДБР і військовою прокуратурою.
Назрілі зміни і функціоналу представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у справах захисту прав військовослужбовців.
І головне. Якщо ми направду готуємося до посилення агресії проти України, то на часі реорганізувати існуючу систему органів військової юстиції відповідно до завдань в умовах військового конфлікту. І робити це потрібно з урахуванням помилок, допущених за попередні роки. Організаційних та кадрових. Колапс правоохоронної системи в зоні бойових дій, що мав місце у 2014 році, більше не має повторитися!
Україна має надати своїм воїнам впевненості в тому, що за необхідності зможе надати їм правовий захист. Але й суворо спитає, у разі порушення Закону.
ЧИМ МОЖЕ ЗАКІНЧИТИСЯ ГРА У НАПЕРСТКИ ВЛАДИ З АРМІЄЮ
АПД від редакції Резонансу: Екс-заступник українського Генпрокуратура Євген Єнін заявив у соцмережі Facebook, що "України протягом трьох останніх років робила все можливе, щоб сприяти об’єктивному розслідуванню обставин громадянина Італії Андреа Рокеллі в Україні та неодноразово пропонувала свою допомогу італійському правосуддю". Єнін констатував, що італійська сторона "проігнорувала всі наші усні та письмові пропозиції: створити спільну слідчу групу для розслідування обставин загибелі Рокеллі; організувати приїзд італійських правоохоронців на місце трагедії для проведення слідчого експерименту тощо". За даними колишнього заступника Генпрокурора за останні 3 роки до України не надійшло жодного запиту про правову допомогу щодо справи Рокеллі.
- Хочу щиро вірити, що апеляційний суд в Італії дасть відповідь на елементарні питання: яким чином Марків, озброєний лише автоматом, може бути причетний до смерті Рокеллі, який загинув від вибуху міни; яким чином Марків міг навіть гіпотетично стріляти в бік знаходження Рокеллі, якщо зі своєї позиції взагалі не міг бачити місця загибелі італійця; куди з кримінального провадження поділись свідчення очевидців, що міна прилетіла взагалі з боку проросійських терористів, - написав у соцмережі Єнін. І додав, що не може "повірити версіям про політичну змову окремих італійських політиків та держави-агресора, яка може пояснити повне небажання до співпраці італійських прокурорів з Україною у справі Рокеллі".