В оточенні володимира путіна панує атмосфера одностайної підтримки, де критичні погляди практично не звучать, а будь-які альтернативні думки щодо війни проти України або внутрішньої політики стають рідкістю. Генерали запевняють у неминучості досягнення військових цілей, економісти стверджують про стійкість економіки, а окремі західні політики публічно визнають перевагу росії – усе це підсилює впевненість кремля у власній правоті та відсутності необхідності в поступках.
Про це розповідає Резонанс
Звуження спектра думок у кремлі
Протягом чверті століття правління путіна кількість різних точок зору, що доходять до нього, невпинно зменшується. Як зазначає колишній російський дипломат Борис Бондарєв, який залишив дипломатичну службу через повномасштабне вторгнення в Україну, пропаганда поступово проникла в усі державні інститути, де навіть депеші від іноземних представництв згодом перетворилися на звіти про уявну перемогу кремлівського наративу.
«Один із головних уроків вторгнення полягав у тому, що я спостерігав протягом попередніх двох десятиліть: що відбувається, коли держава поступово спотворюється власною пропагандою», — написав Бондарєв. — «Війна стала яскравою демонстрацією того, як рішення, ухвалені в ехокамерах, можуть обернутися катастрофою».
Архівні матеріали свідчать, що на початку 2000-х років у російському суспільному дискурсі ще були присутні різні точки зору. Наприклад, у 2005 році сенатор Володимир Мединський відкрито виступав проти реабілітації Сталіна, застерігаючи від прославлення тоталітаризму. Проте нині Мединський став одним з головних переговорників кремля щодо України та прихильником повернення радянських практик, а в Москві знову встановлюють бюсти Сталіна.
Цікаво, що і сам путін на початку своєї політичної кар’єри виступав за необхідність вільної преси та громадянських свобод, наголошуючи, що вони мають захистити росію від скочування у тоталітаризм. Однак за два десятиліття він повністю відмовився від цієї риторики, зосередивши владу у власних руках та поступово усуваючи незалежні медіа.
Трансформації соратників і атмосфера одностайності
Зміни торкнулися не лише самого путіна, а й його найближчого оточення. Дмитро Медведєв, який у 2008–2012 роках намагався лібералізувати політику та демонстрував відкритість до Заходу, нині став одним із найзапекліших «яструбів», відомим своїми агресивними заявами та погрозами на адресу Заходу. За оцінками експертів, такі ідеологічні розвороти пояснюються прагненням зберегти вплив та бути лояльним до поточної лінії кремля.
Дослідники відзначають різні етапи згортання плюралізму: одні вважають переломним моментом повернення путіна у 2012 році після «відлиги» Медведєва, інші — анексію Криму у 2014 році. Журналісти-розслідувачі Андрій Солдатов та Ірина Бороган стверджують, що цей процес розпочався ще у перших каденціях путіна, коли навіть спілкування між журналістами й посадовцями поступово набувало одноманітного «кремлівського» характеру.
Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну у лютому 2022 року будь-яка публічна опозиція серед вищих посадовців стала неможливою. Показове засідання Ради безпеки росії, на якому путін вимагав у кожного підтримати його рішення, стало символом повної відсутності альтернативних поглядів. Водночас відомо, що Дмитро Козак, один із головних переговорників щодо України, намагався заперечити проти воєнних дій, але його позиція не була відображена публічно, і згодом він залишив кремль.
Бондарєв зазначає, що з часом цільовою аудиторією кремлівської пропаганди стали не лише іноземці, а й власне керівництво, яке дедалі більше вірить у власні міфи. Навіть міністр закордонних справ Сергій Лавров, якого путін цінує за лояльність, завжди говорить главі держави те, що він хоче почути.
Ідеологічна гнучкість не є унікальною рисою російської політики, проте її наслідки стають особливо небезпечними в умовах концентрації влади. Саме це впливає на перебіг війни в Україні й визначає позицію кремля на переговорах.
Подібні процеси спостерігаються і в політиці США. Зокрема, у найближчому оточенні Дональда Трампа також відзначають зникнення дисидентських голосів та майже повну підтримку його лінії. Російські аналітики порівнюють це з прес-конференціями путіна, на яких журналісти ставлять лише підлабузницькі запитання.
Росіян вражає, з якою швидкістю американські політики змінюють свою риторику; наприклад, Марко Рубіо, який нині став державним секретарем, раніше був переконаним прихильником підтримки України, а тепер дотримується протилежної позиції. Спецпредставник Трампа Стів Віткофф критикується за те, що ніби підказує росії, як вибороти вигідні умови на переговорах, натомість сам лише виконує політику адміністрації Трампа.
Перший рік другого терміну Трампа іронічно називають серед росіян «швидким проходженням» етапів власної політичної історії, коли адаптивність до системи стає ознакою співучасті у її діях.