7 лютого Верховна Рада України ухвалила, як багато-хто погоджується, історичні зміни до КУ. Йдеться про закріплення стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.
Законопроект ініціював президент України Петро Порошенко. Однак парламентарі вирішили не зупинятись і додатково ухвалили ще й звернення до НАТО щодо плану дій з набуття Україною членства в Північноатлантичному альянсі. Так би мовити, якщо вже інтегруємось, то на повну.
Все це чудово, якби подібні кроки мали практичне втілення. Наразі вони швидше нагадують черговий елемент передвиборчих перегонів. Хоч до цього ні українцям, ні західному істеблішменту не звикати.
Особисто у мене у всій цій ситуації виникає дуже просте питання - що не на словах, а на ділі може наблизити Україну до західного клубу держав? І що більш важливо - хто має право обирати відповідний стратегічний курс держави?
Привіт з Македонії
Варто зауважити, що українські знакові голосування збіглись в часі з не менш історичною подією – вступом Македонії до НАТО, яка стала 30 членом Альянсу.
Загалом історія входження до НАТО цієї країни є доволі показовою та корисною для України.
Нагадаю, в 1991 році в результаті розпаду Югославії утворилася окрема держава – Македонія. Греція висунула їй свої претензії на виключне використання назви «Македонія» - саме таку назву історично має регіон на півночі Греції. Через це тривалий час Македонія офіційно називалася «Колишня Югославська Республіка Македонія».
У квітні 2008 року на саміті у Бухаресті ухвалили рішення про залучення Македонії, Хорватії та Албанії до НАТО. Кожна з цих держав отримала План дій щодо членства (ПДЧ). Тирана та Белград отримали членство вже у 2009 році, а от приєднання Македонії заблокувала Греція. Адже за приєднання країни до Альянсу повинні проголосувати усі без винятку члени організації.
Навесні 2011 року Македонія подала позов до Міжнародного суду ООН, звинувативши Грецію у перешкоджанні вступу держави в ЄС і НАТО. У грудні того ж року Суд ухвалив рішення на користь Македонії. Це авторитетне рішення поклало край юридичним суперечкам між державами та змусило Грецію йти на прямі переговори для врегулювання питання найменувань.
У червні 2018 року Афіни та Скоп’є дійшли остаточної згоди, і Македонія розпочала процедуру зміни назви на «Республіка Північна Македонія».
Власне, процес переговорів активно саботувався з боку РФ, представники якої вдавалися до тиску і навіть підкупу грецьких посадовців для зриву переговорів з македонською стороною.
РФ давно розглядає Балканський півострів як свою зону впливу та відкрито виступає проти приєднання Македонії до НАТО.
Як бачимо, жодні дії Кремля не обходяться без «гібридних атак» на усіх можливих рівнях.
У січні цього року македонський парламент вніс зміни щодо нової назви у Конституцію, а два тижні потому угоду про зміну назви Македонії ратифікував парламент Греції.
Офіційна зміна назви відбудеться після обміну ратифікаційними грамотами, і це стане крапкою у суперечці між сусідніми державами.
Таким чином після понад 10 років очікування, попри всі намагання Москви посилити свою зону впливу в регіоні, 6 лютого цього року Македонія стала повноправним членом НАТО.
Можемо лише повчитися послідовності та непохитності македонців у відстоюванні своїх національних інтересів на найвищому міжнародному рівні.
Ефективна зовнішня політика та дипломатичні зусилля Скоп’є, а також усвідомлення членами НАТО і ЄС стратегічного значення вступу Македонії для гарантування безпеки на Балканському півострові, дозволили македонцям досягти поставленої мети. Це якраз той практичний план дій, якого наразі бракує Україні - послідовна якісна робота як всередині країни ( її реформування) так і на міжнародному рівні (підтримка ключових гравців).
Право бути почутим
Вносячи відповідні зміни до КУ, українська влада тим самим декларує відданість західноєвропейським принципам та ідеалам. Хоча один з ключових принципів - це повага до громадян та їхніх прав. Зокрема, щодо волевиявлення з таких стратегічних питань, як вступ в той чи інший військово-політичний блок.
Переконаний, українці мають законне право висловитись щодо підтримки чи не підтримки вступу до НАТО. І один з найдемократичніших механізмів - це право реалізувати є проведення референдуму.
Питання лиш у тім, що у нас наразі немає відповідної законодавчої бази, яка б це регулювала та унеможливлювала спекуляції.
Хоча сам механізм референдуму себе виправдав у низці країн.
Для прикладу, у тій же Македонії у вересні 2018 з питанням про підтримку членства в НАТО до народу звернувся уряд Македонії. Не дивлячись на те, що майже 95% голосів було віддано за вступ до Альянсу, через низьку явку (менше 37%) результати референдуму було визнано недійсними. Цікаво, що і опозиція, і уряд заявили про свою перемогу. Опозиція раділа успішному бойкоту плебісциту і низькій явці. Водночас, уряд Македонії стверджував, що оскільки референдум був консультативним і його результати мали все одно затверджуватися двома третинами парламенту, то питання явки взагалі не має значення, основне - надзвичайно висока підтримка євроатлантичного вектору серед значної частини населення – тих, хто проголосував. Зрештою, як відомо, Македонія успішно подолала свій шлях до членства в Альянсі.
Загалом, починаючи з 2000 року референдуми щодо вступу в НАТО відбулися ще у двох державах.
Так, у 2003 році референдум організувала Словенія – явка склала понад 60%, і дві третини голосів було віддано за вступ до Альянсу.
В 2008 році Грузія також провела консультативний референдум щодо членства в НАТО. На дільниці прийшло більше 56% виборців, з яких три чверті висловилися за приєднання до Північно-Атлантичного Договору.
Українські реалії
Варто зауважити, що Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» став одним із перших законодавчих актів незалежної України – його ухвалили 3 липня 1991 року. На підставі цього закону було проведено, зокрема, референдум, що підтвердив Акт проголошення незалежності України.
У 2012 році ухвалили закон на заміну старого – тепер закон «Про всеукраїнський референдум» передбачав лише імперативний референдум та можливість внесення змін до Конституції України шляхом «всеукраїнського референдуму за народною ініціативою».
Оскільки новий закон мав ознаки невідповідності вимогам статей 154-159 розділу XIII Конституції, в 2014 році група депутатів звернулася з відповідним зверненням до Конституційного Суду з вимогою визнати його неконституційним.
Навесні минулого року Конституційний Суд України задовольнив вимогу народних обранців, обґрунтувавши своє рішення порушеннями процедури розгляду та ухвалення закону «Про всеукраїнський референдум» від 12 листопада 2012 року.
Зазначений закон визнали таким, що повністю суперечить Основному Закону країни, що утворило цілковиту правову невизначеність в частині реалізації чітко передбаченої в Конституції можливості проведення всеукраїнських і місцевих референдумів.
Процесуальне законодавство щодо референдумів наразі в Україні відсутнє.
Крім того, у 2015 році до парламенту внесли новий проект про всеукраїнський референдум (№2145а), який, хоч і не позбавлений недоліків (наприклад, проект не передбачає консультативного референдуму), все ж міг би стати основою для розробки ефективного законодавчого акту на підставі рекомендацій Венеційської комісії та кращих практик ЄС.
Таким чином, на сьогодні законодавство України не передбачає можливості проведення референдумів, а тому питання про членство в НАТО може бути винесено на всенародне обговорення винятково у разі прийняття нового закону про референдуми.
Власне, це той крок, який було б доцільніше зробити перед тим, як ухвалювати «історичні» зміни до КУ задля здобуття додаткових електоральних балів. Впевнений, українцям є що сказати владі, зокрема і щодо нашого стратегічного євроатлантичного вибору.
