06 грудень 2024, П'ятниця, 22:23

Записки протестанта. Українські особливості масових заходів

2 Лютого 2021г.
Записки протестанта. Українські особливості масових заходів

Любомир Пелех

Знеславлена сьогодні, удостоєна сподівань мільйонів, вчорашня українська мрія, попри безмежно велику кількість безробітних вождів та героїв, тліє в серцях свободолюбивих українців. Забракло кількох миттєвостей осені до сповнення обов'язку… Все проголошине устами ораторів — брехня, все мовлене перед іконостасом — обмовство в стані афекту. Тоді, осінньою порою 2004-го, ми просили дармової благодаті, а нам було даровано відчай і страх на виплату, в довгостроковий кредит. Українська душа підпорядкувалася чужорідній плоті та її споживацькій природі. Робочі дні календаря, немов за графіком погашення кредитної заборгованості, позбавили нас права на страйкові щоденники, а накопичувальна стабільність у стані загального упокорення душ, - здолала романтику безстрокових і часто холодних пікетів. Творчо-революційний потенціал українства, на догоду “буттю, що визначає свідомість”, було успішно конвертовано корумпованим пікетувальником в еквіваленті матеріального.

1.

Набутий досвід правомірної поведінки стає дріб'язком, коли предметом оскарження мільйонів протестуючих стають не слова, превілегії чи власність, а — право. Суверенне і раціональне. Мільйони протестуючих, в окремий спосіб через спільність, в якій кохають чи ненавидять собі подібних, наповняють його сакральним змістом і надають йому національної значимості. Порушене право одного невідкладно кличе про помсту до мільйонів.

В умовах громадянської несвободи лякає не відповідальність перед законом, а безпорадність перед ним. Набута літом 1996-го конституційність в таких умовах стає фікцією, узаконеним фантомом, адже покликання законотворчості властей, історична природа і функціональність закону, зводяться за таких умов до подавлення приватної ініціативи, локалізації політичної багатоманітності, обмеження доступу до публічної служби, цензурного адміністрування ЗМІ, збільшення податкового навантаження на верстви дрібно-буржуазного промислу та оподаткування побуту опозиційно налаштованих сутяжників.

Коли зойки і плач, гнів і обурення скривджених чиновником громадян стають нестерпними, але ним не почутими, тоді людська кривда набуває особливої, протестно-історичної номінальної вартості і, слугує детонатором збуджених такою кривдою мас. Беззаконно розмежоване чиновником двозоння за обсягом покладів матеріальних благ і ресурсів країни, стає очевидним: зона урядового інтересу, як і зона неінтересу, відчуження, підлягають віданню військ Національної гвардії та міліцейському начальству, — внутрішньому, силовому прикордонню країни пригнобленого українства. І, лише ті, хто “незгідний принести свою особистість у жертву своєму тілу” (Чемерис В., Інститут “Республіка”), спроможні на вулицях своїх міст долати установлений порядок речей. Якою ціною? Байдуже. Для них ціна, як і їхній статус, не має значення, адже історія розпоряджається перемогою на їхню користь не тому, що вони ведуть боротьбу, а тому, що така боротьба триває довго, непідкупно і безоглядно. І лише ті, хто воліє ростити не безликих жертв політичних репресій, а людських дітей для нетлінного освоєння часу і простору, героїзують таку боротьбу подвигами на барикадах акцій вуличної непокори.

В часи середньовіччя вулиця була місцем публічної страти і невідворотності покарання за скоєне. Все змінилося. На початку третього тисячоліття, в епоху постмодерну, вулиця є місцем публічного оспорювання і, за необхідності, скасування постановлених владою до виконання політико-економічних, адміністративних норм чи карних приписів. В ХХІ столітті перевагу отримують суспільства, як сукупність перманентно незадоволених якістю життя особистостей, а не електоральна маса незлічимого числа покірних індивідів. Такі особистості без найменшої толерантності до уряду будуть десятки разів редагувати Конституцію, сотню разів перерозподіляти державний бюджет, позбавляти недоторканості суддів та вершити правосуддя над ними, змінювати оборонну докрину країни та, з особливим цинізмом, ігноруватимуть резолюції ООН, ОБСЄ чи вказівки євробюрократів. Належні їм міста змінять своє планування, а вулиці - своє розташування. Значно по-більшає майданів, площ та бульварів, адже саме на таких здійснюватиметься пряма демократія.

Я дозволю собі вдатися до визначення поняття масового заходу в суто політичному контексті з врахуванням українських особливостей. Масовий захід — це акт волі та політичний ентузіазм мас. Масовий захід — це протестна альтернатива правомірній поведінці.

Все в житті підлягає дослідженню і структуризації. Масові заходи у цьому не є винятком. Провідний науковець Інституту ім. Альберта Ейнштейна у Бостоні (штат Массачусетс, США), доктор філософії Джін Шарп, який майже тридцять років займався науковими дослідженнями у Центрі міжнародних відносин Гарвардського університету, аналізує концептуальні засади здобуття свободи у своїй книзі “Від диктатури до демократії”, яка вперше опублікована у Бангкоці 1993 року Комітетом з відновлення демократії спільно з Хітом П'яінгом (Khit Pyaing, The New Era Journal). Науковий резонанс і політична значимість такої книги у тому, що здійснення права на проведення масових заходів в ній розглядається, як механізм ненасильницької боротьби, а масові заходи у різних формах пікетувань, демонстрацій, парадів та маршів — метод і зброя “ненасильницького” протесту. Значимість такої праці Джіна Шарпа у тому, що для масового заходу нею відведено особливе (тактичне) місце в структурі ведення політичної компанії (боротьби) та здійснення суспільних перетворень.

2.

В Україні не витримує жодної критики існуюча адміністративна практика щодо встановлення в судовому порядку обмежень у реалізації права на проведення масових заходів. Особливості провадження у таких справах за позовами чиновників та їх контор (органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання, є передбачені Кодексом адміністративного судочинства України. Однак, зазвичай, через недостатню об'єктивність при розгляді обставин таких справ та вирішення їх по-суті, адміністративне суддівство дає хибну оцінку нормам права, що призводить до помилкового задоволення інколи вкрай безпідставних позовних вимог чиновника.

3.

Світ звужує свободу держави. Людина автономнішає у соціальному бутті, у виборі своєї поведінки, у манері накопичення власності, у способах продукування ідей та, пред'являє цілком розумні претензії на право самостійно визначати хід історії. “В межах держави вона (людина) набуває автономної вартості, причому право держави щодо людини значно звужують рамками Загальної декларації прав людини ООН 1948 року та низкою інших міжнародно-правових документів... Людство дозріло до тої стадії, коли кожна нація може дозволити собі надати свободу дій кожному своєму громадянину без риску для свого суспільного національного блага” - Левко Лук'яненко, засновник Української Гельсінської Спілки (УГС). Але Україна не поспішає визнавати поразку над своїм громадянином і позбавлятися “права впливу”, приховуючи таке право в частинах других статтей законів.

Правопорядок в Україні оснований на обмеженні свободи держави, відповідно до принципу, за яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом, при одночасному визнанні презумції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо не заборонено законом. 17 липня 1997 року Україною ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини. Ратифікацією цього євродокумента держава зобов'язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією. Свобода мирних зібрань, як і право на проведення масових заходів, займає обсяг 11-тої з 18-ти статтей цієї Конвенції. Однак, більшої ваги для учасників вуличних акцій протесту набули не державні гарантії свободи мирних зібрань в Україні, а те, що ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає державі право вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, або на їх обмеження в більшому обсязі. Така норма цього євродокумента є важливою для оцінки дій влади за сучасних обставин, адже теперішня адміністративна практика українських судів щодо встановлення заборони на право проведення вуличних акцій протесту, вступає у суперечність міжнародному праву, радикалізує скривдженого пікетувальника і, в обабіч тих же судів, кличе про помсту до нації.

4.

Ми прийшли з минулого, з поразок кількох соціальних і національних революцій. Наша демократичність керована доцільністю. Ми відчайдушні настільки, наскільки брутальними є чиновники. За цією формулою ми на свій лад хоронили Патріарха Володимира (липень 1995-го, Софіївська площа), опротестовували вбиство журналіста Гонгадзе (березень 2001-го, УБК), легітимізували президентство Ющенка (листопад 2004-го, “Помаранчева революція”), на свою користь редагували Податковий кодекс (грудень 2010-го, “Податковий майдан”), зруйнували режим Януковича. І жодний уряд не здолав волю мільйонів до кращих умов життя, до свободи без податкового гноблення, до проектування історії у політичній багатоманітності. Так, нами освоєний метод ненасильницького протесту, ще очікує на своє застосування, а ідея перманентної, вуличної революції — на порядку денному, в черзі на здійснення.

Українство поверне собі контроль над країною, над кожною державною адміністрацією, над кожним державним високопосадовцем. Це і буде перемогою нашої давньої української мрії.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram

Любомир Пелех
Любомир Пелех засновник ГО «Партнерство миру», правозахисник