Вже не вперше і, звісно, не востаннє прибічники Петра Порошенка вдаються до одного й того самого трюку: нинішнього президента Зеленського звинувачують у процесах, коріння яких росте з правління його попередника.
Минулого тижня під державною дачею глави держави зібралися мітингувальники, які вимагали відставки діючого глави держави. «Імпічмент!» – написали вони на його паркані, звинувачуючи Зеленського у зраді держави. Конкретніше йшлося про спільне інспектування району розмежування представниками України з одного боку та представниками ОБСЄ з іншого.
Ще раз: в інспектуванні мали брати участь представники України та ОБСЄ. І це все. Більше – ніхто. Але в національно-патріотичному середовищі новина була подана як намір залучити до інспекцій посланців від самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Насправді – ні. Цього ніхто не навіть і планував. І щоб переконати в цьому читача, пропоную відмотати плівку на п’ять років назад.
У 2015 році, як це відомо всім, мало місце підписання Мінських угод. Особисто Петро Порошенко не ставив під ними свій підпис, але все, що відбувалося у Мінську, відбувалося з його благословення та схвалення. Отже, Мінські угоди Україна підписала і тим самим взяла на себе зобов’язання дотримуватися їхнього духу і букви. А частиною цих угод було створення СЦКК – Спільного центру координації та контролю. Він формувався з представників тристоронньої контактної групи (ТКГ), яка складалася з делегатів України, Росії та ОБСЄ.
Власне, група тому і називалася тристоронньою, що до її складу входили три вище перераховані суб’єкти. (Зазначу в дужках, що все це я розжовую для особливо затятих націонал-патріотів, хоча підозрюю, що навіть така деталізація тут не допоможе). Отже, ніяких бойовиків і ніяких колаборантів, про яких кричали протестувальники, до складу ТКГ та СЦКК не входило. Щоправда, Росія відмовилася брати участь у роботі СЦКК, а відтак у Спільному центрі лишилося тільки двоє учасників – Україна та ОБСЄ.
Саме на виконання домовленостей про функціонування СЦКК українська влада і виступила з ініціативою інспектування. Про що і було заявлено напередодні. «З метою спростування фейків та недопущення нових провокацій сьогодні досягнута домовленість у межах Тристоронньої контактної групи про спільне інспектування в районі населеного пункту Шуми за участю представника координатора від ОБСЄ. Юридично інспекцію проводять не сторони воєнного конфлікту, а посередник – ОБСЄ у супроводі представників сторін», – йшлося в повідомленні від офісу президента.
Що було далі – відомо. Інспектування було зірвано. Але лише тому, що в процес втрутилися представники ОРДЛО з вимогами до цього інспектування, які українська сторона визначила для себе як неприйнятні. А не тому, що кілька сотень молодиків скандували під вікнами Зеленського «Імпічмент!». І, до речі, влада зазначила, що запропонований нею процес верифікації мав бути одноразовим. І що в подальшому подібних пропозицій від неї не надходитиме. Але в середовищі «порохоботів» перекрутили і цю заяву – мовляв, Зеленський злякався, але це тимчасово – невдовзі він оговтається і знову вдаватиметься до «зради», тому його варто тримати на гачку і пресингувати й надалі.
Які висновки зі всього сказано можна і треба зробити? Ці висновки багатопланові, і частина їх торкається безпосередньо Зеленського. Його прес-служба, його команда піарників та радників спрацювала просто жахливо. На тверду «одиницю». Вони не зуміли відбити атаку «патріотичного» середовища, не зуміли або не захотіли вдатися до превентивних кроків, аби унеможливити масовий злив безпідставних обвинувачень. Не вдалися вони і до контрпропаганди, аби нагадати, що все, з чим має Зеленський справу зараз, дісталося йому у спадок від Порошенка.
Вони не зазначили, що якщо у маніфестантів є причини бути незадоволеними ТКГ та СЦКК, то, волаючи про це, вони самі себе луплять по потилиці. Бо біля витоків мінського процесу стояв неформальний лідер всього нинішнього націонал-патріотичного «двіжу» – ніхто інший, як Петро Олексійович Порошенко.
Повторюся, що всі ці речі апаратом президента чи, як це називають зараз, його «офісом» так і не були проартикульовані. Що досить сильно вдарило по його й без того розхитаному рейтингу. Бо зі сторони ситуація дійсно виглядала так, що президент «нашкодив», але прийшли розумні та свідомі люди, взяли його як сліпе цуценя за карк і ткнули фізіономією у зроблену «шкоду».
Ні, так насправді не було. Президент Зеленський діяв у відповідності до Мінських домовленостей. І якщо він і програв, то програв не дипломатію, а свій піар. Це я констатую свідомо, хоча і не є його прихильницею.
Але, зрештою, рейтингові втрати Зеленського – це його проблеми. Бо пікетування президентської дачі матиме й значно важливіші наслідки. Всередині країни такими наслідками буде зростаючий градус агресії. Адже «сивочолий гетьман» поведе своїх симпатиків на штурм умовної Банкової ще не раз. Особливо після того, як чинна влада показала свою слабкість, невміння комунікувати і небажання захищатися на медійному полі. Зеленського будуть провокувати на ту чи іншу реакцію, і чим більш нервовою буде ця реакція, тим краще для тих, хто зараз намагається його роздражнити.
І це не просто брудні методи політичної боротьби. Коли такі ігри транслюються на соціум, який і без того пригнічений через вірус та карантин, через поступово зростаючі тарифи, податки та валютний курс; який знаходиться на стадії розчарування у владі, обраній рік тому – коли, повторюся, до всіх вже наявних «траблів» додається нова велика псевдо-«зрада» – населення може вибухнути від іще одного негативу. Навіть не розбираючись, звідки ростуть його ноги.
І це дуже погано і дуже небезпечно, але навіть і це неголовне. Бо, крім того, що останні події міняють профіль країни зсередини, вони ще й відлунюють назовні. І відлунюють не найкращим чином. У нас сьомий рік іде війна, а обіцянки покласти їй край, озвучені вже двома президентами, так і залишаються порожнім звуком. І хоча ОБСЄ хвалить позицію та зусилля України, останнє зірване інспектування залишає по собі гіркий осад.
Замість того, щоб бути стороною, яка бере участь у вирішенні проблеми, Україна сама стає частиною проблеми. Зі своєю непослідовністю та «нарваною» (даруйте на такий жаргонізм!) внутрішньою опозицією, що складається з яструбів війни, чия непримиримість посилюється по мірі того, як влада упливає з їхніх рук. Бо коли «яструби» й самі були владою, то чомусь не довели, що здатні на справжні вчинки чи на блискучі стратегічні рішення. Як казав ще один президент, «не словом, а ділом!», але у нинішнього патріотичного прошарку все пішло у слова. Як тепер, так і раніше – в період з 2014-го по 2019-тий.
Так що загалом справи невеселі. «Вулиця» посилюватиме тиск на чинну владу, а та навряд чи знайде м’яку демократичну, але рішучу відповідь. Цілком ймовірно, що президент Зеленський просто зриватиметься на істерику, що інколи йому притаманно. Ну а те, задля чого, власне, ламаються всі ці списи – встановлення миру в Україні – взагалі відійде на другий план. Бо коли вітчизняний істеблішмент веде війну за владу, всі інші війни стають для нього неважливими.
Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram.
