Для багатьох ухвалення «антиколомойського» закону – це історія про те, як одному нахабному олігарху дали по загребущих руках. Але у мене є інше трактування. Я бачу продовження несправедливості та безчесної гри, котра триває з 2014 року. А також неймовірний симбіоз вчорашніх недругів – Порошенка та Зеленського, які об’єднали зусилля, коли їхні інтереси співпали.
Але почнемо з самого початку. Тобто з 2014 року.
У цей рік тодішня глава Нацбанку Валерія Гонтарева під патронатом тодішнього ж президента України Петра Порошенка почала операцію, яку згодом назвали «банкопадом». 104 фінансові установи протягом 2014-2018 років були виведені нею з банківського сектору. Одні говорили, що це – звичайні «прокладки», через які відмиваються кошти. Інші – що йде планомірне знищення банківської системи України. Для мене є очевидним, що серед цієї сотні були банки із різними фінансовими історіями, але мова зараз навіть не про це.
Коли банк проголошується банкрутом, а Фонд гарантування вкладів береться компенсувати збитки вкладникам, заставне майно банку розпродують, аби повернути Фонду витрачені кошти. Не є секретом те, що протягом майже всієї каденції Порошенка таке майно присвоювалося причетними до цього процесу особами. Не в останню чергу – згадуваною Гонтаревою, котра нині пише у Лондоні книги, але навряд чи згадує у них про цей свій досвід.
Але до чого тут «антиколомойський» закон?
У ньому є, зокрема, новація, котра визнає нечинними угоди по обтяженню грошових зобов'язань банку перед пов'язаними з ним особами, якщо вони були укладені протягом одного місяця до дати прийняття рішення про участь держави в виведенні банку з ринку.
У перекладі на людську мову це означає, наприклад, що якщо Ігор Коломойський (або пов'язані з ним структури) за один місяць до націоналізації взяв кредити в Приваті, йому нічого не повернуть. Оскільки ця вимога – одна з основних в судових позовах олігарха, новація досить відчутно б’є по ньому. Але не по ньому одному!
Бо фактично вводиться певного роду зворотна дія закону, що суперечить 58-мій статті Конституції України.
Але і це не все.
Для демократичної країни такий стан речей є нечуваним, але ми знаходимося буквально у кроці від нього. Бо якщо президент України підпише закон №2571-д, жоден банк більше не зможе:
- заперечувати рішення Нацбанку про правомочність визнання його неплатоспроможним, а також рішення Фонду гарантування вкладів фізосіб про введення тимчасової адміністрації та ліквідації;
- зупиняти судовими позовами роботу тимчасових адміністрацій і ліквідаторів;
- зупиняти дію нормативних актів Мінфіну, постанов Кабміну і Нацкомісії з цінних паперів та фондового ринку, спрямовані на націоналізацію банку або перепродаж його згодом.
Тобто де-факто це означатиме те, що державні структури зможуть ухвалювати рішення на власний розсуд, а незгодні з такими рішеннями (навіть неправомірними) власники банків не зможуть відстояти свою позицію у судах. А це вже порушення 21-шої статті Конституції, котра декларує рівність громадян у їхніх правах, а також статті 55-тої, котра говорить про те, що «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади».
Тому коли зараз говорять про те, що головним економічним наслідком ухвалення «антиколомойського» закону є ймовірне надання Україні чергового кредиту МВФ, я не погоджуюсь із цим твердженням. Для мене головний економічний наслідок (та й політичний також, бо тут все взаємопов’язане) полягає у залишанні напризволяще колишніх власників розорених Гонтаревою банків. І колишніх вкладників, звісно, також.
Зобов’язання по компенсуванню їм їхніх внесків покладені на державу, а мали б бути – на винуватців «банкопаду». Проте у законі немає ані слова про їхню відповідальність.
Але дехто знаходить в «антиколомойському» законі і позитивні моменти. До них зараховують те, що колишні власники Привату не зможуть отримати назад свій банк. А лише – і це максимум! – грошову компенсацію за нього. Проте я погоджуюся з тими чисельними експертами, які в унісон твердять: Коломойському взагалі не потрібен цей банк, бо він вже давно накопичує не активи, а проблеми. Єдиний інтерес олігарха полягає в тому, щоб відкликати у міжнародних судах позови щодо повернення колишніми акціонерами ПриватБанку коштів вкладникам.
І якраз норма про те, що не лише Коломойський заборгував вкладникам, але і держава заборгувала Коломойському, грає олігарху на руку. За цими мутними «взаємозаліками» його відповідальність буде нівельована і загублена десь в аналах історії. А весь фінансовий тягар, як я вже зазначала, нестиме держава. Тобто – ми з вами.
За цими, так би мовити, економічними наслідками ухвалення закону бліднуть наслідки політичні. Бо, наприклад, мені вже абсолютно нецікаво, чи викличе ухвалення закону війну між Зеленським та Коломойським. Для мене чинний президент вже ніколи не стане потужним самодостатнім гравцем, як би він не повівся зі своїм недавнім партнером.
Ба навіть більше: я радше розгляну версію про те, що між цими двома персонажами існує певна домовленість – команда влади буцімто проштовхує крізь парламент потрібний Міжнародному валютному фонду закон, а її опоненти (в особі Коломойського та афільованих з ним депутатів) розігрує гнів та обурення. Тоді як за лаштунками цієї комедії обидва її учасники тиснуть один одному руки. Адже закон насправді містить чимало підстав для його оскарження в Конституційному суді.
Те, які купони стригтиме на цій ситуації Зеленський, Коломойський, фракція «Голос» чи фракція «Батьківщина», є другорядним та малозначимим. Для мене як для юриста важить те, про що йшлося вище: винні залишаться непокараними, а постраждалі від їхніх дій – позбавленими як моральної сатисфакції, так і матеріальної компенсації. До того ж, тепер з ринку може бути виведений будь-який банк, якщо цього забажає ліва нога члена правління НБУ, і таке брутальне попрання принципів рівності перед судом та законом теж не може не хвилювати.
Принаймні, подібний наслідок в рази важливіший за те, як довго Ігор Валерійович буде дутися на Володимира Олександровича і яку каверзу з цього приводу випустять в ефір «Плюси».
А найсмішнішим в усьому цьому є те, що морквина у вигляді кредиту МВФ, за яку відчайдушно бореться наш колективний владний віслюк, все так само підвішена на лозині перед його носом. Тому що хоч вірогідність отримання траншу і зросла, але недостатньо.
Бо, по-перше, МВФ поміняв програму співпраці з Україною – з розширеного фінансування на стенд-бай. Тож домовлятися потрібно буде заново.
А по-друге, на Заході вкрай незадоволені замахом президента Зеленського на український «соросятник» – ряд гучних відставок останнього часу декому дуже сильно не подобався. А відтак на додачу до «антиколомойського» закону глава держави має вдатися до ще кількох кроків. Наприклад, повернути у крісло міністра охорони здоров’я Уляну Супрун. Скажете – абсурд? Відповідна петиція на сайті президента зібрала понад 27 тисяч підписів, а на додачу – аплодисменти у високих заокеанських кабінетах.
Якщо мета Зеленського – за всяку ціну догоджати Заходу, то одним «антиколомойським» законом обмежуватися не варто. Більше хардкору і більше абсурду – хіба не цим гаслом освячується все, що відбувається нині з благословення української влади?
«АНТИКОЛОМОЙСЬКИЙ ЗАКОН»: ЯК ПРИБОРКАТИ ОДНЕ ЗЛО, АЛЕ СТВОРИТЕ ІНШЕ
