З нагоди Дня журналіста, що традиційно наступив на представників другої найдавнішої професії 6 червня, Остап Дроздов запросив у студію телеканалу ZIK голову Національної спілки журналістів Сергія Томіленка, журналістів Тетяну Даниленко, Сергія Щербіну та автора цих рядків, якого також поздоровляють на День журналіста з огляду на те, що в Україні доки не встановлений День пасквілянта.
Попри чималу тривалість передачі – понад одну годину – рекомендую її для перегляду тим, хто цікавиться внутрішньою журналістською «кухнею», тобто питаннями, які практично ніколи не виносяться за межі професійного середовища. Лише вкрай наївні люди думають, що журналісти – це «ланцюгові собаки демократії», які стоять на сторожі громадських інтересів. Насправді, у всьому світі журналістика – це бізнес, у якому люди, не обтяжені зайвими моральними комплексами, заробляють гроші на поширенні інформації та роздмухуванні скандалів. «Четвертою владою» журналістику роблять не журналісти, а виключно суспільство, якщо воно здатне використовувати журналістський продукт для свого самоочищення.
З огляду на це можна стверджувати, що в Україні є журналісти, але немає журналістики – феодальному суспільству така інституція просто не потрібна. Я це зрозумів давненько й тому ніколи навіть не розглядаю пропозиції очолити якийсь інформаційний проект. Бо через відсутність в Україні медійного ринку видання можуть виживати виключно шляхом розміщення «заказухи». І при тому, що в цьому я не бачу нічого крамольного (урешті-решт, Верді написав на замовлення «Аїду», а Моцарт – «Реквієм»), я не хочу займатись нічим, окрім творчого самовираження. Тому я готовий продавати виданням свої тексти, але не готовий продаватись як особистість.
Втім, у мене немає ніякого морального права засуджувати тих, хто сповідує інші погляди на професію. Урешті-решт, з армії українських журналістів лише одиниці здатні складати слова в речення, а виживати якось треба всім. Тож сміятись з графоманів я дозволяю собі лише в одному випадку – якщо вони оголошують себе експертами з журналістської етики й починають вчити працювати інших.
Ну і, до речі, можливо з цієї передачі вузьким народним верствам стане зрозумілим, чому мені досі не відбили голову (а люди з таким язиком як у мене, як правило, якщо й доживають до пенсії, то хіба лише до пенсії по інвалідності) і чому мене люто ненавидить так звана журналістська спільнота.
