» Зізнання – цариця доказів

10 серпень 2022, Середа, 15:05

Зізнання – цариця доказів

14 Липня 2017г.
0
96C27AF4-483A-4389-AB89-476A3B322F52_w1023_r1_s

Кримінальне провадження на підставі угод в українському праві є відносно новим інститутом, хоча у світі він застосовується вже досить давно. Наприклад, у США інститут «угоди про визнання провини» застосовується вже понад 150 років.

Нерідко суть такої угоди зводиться до того, що обвинувачений визнає себе винуватим у менш тяжкому злочині, ніж фактично вчинив, а в обмін на це особа, що підтримує обвинувачення, вимагає призначення більш м'якого покарання, ніж те, яке могло б бути за принципового підходу до розслідування та судового розгляду справи.

Правила і принципи застосування угод детально і чітко врегульовані в кримінальному процесуальному законодавстві США.

Є дуже суттєва та принципова відмінність від правил, запроваджених українським КПК – згідно Федеральних правил кримінального процесу США не може укладатися ніяких угод про те, який вирок конкретно може бути постановлений суддею.

Українські судді вже давно висловлюють крайнє невдоволення тим, що суду у кримінальному провадженні на підставі угод відведена роль статиста, що формально затверджує угоду між прокурором і обвинуваченим про визнання винуватості, в якій вже вказана узгоджена міра покарання. Але відповідальність за вирок на підставі угоді, насамперед, за дуже часто відверто поблажливе покарання, суспільством покладається саме на суд, а не на прокурора.

Основною метою впровадження інституту угод в українське кримінальне провадження було спрощення процедури розгляду певної категорії кримінальних справ, зменшення навантаження на судові та правоохоронні органи, зменшення процесуальних строків кримінального провадження, зменшення кількості осіб у СІЗО та місцях позбавлення волі, решті решт економія бюджетних коштів. Мета хороша і правильна, але практичне застосування цього інституту в нинішніх українських реаліях примушує згадати старе прислів’я юристів: «Не такий страшний сам закон, як його тлумачення».

Опоненти цього інституту вважають, що основними проблемами при практичному застосуванні укладення угод про визнання винуватості з прокурором є невиправдане посилення ролі прокурора при зменшенні ролі суду у кримінальному провадженні, обмеження права оскарження вироку. А головний аргумент, який, на жаль, дуже часто останнім часом обговорюється - посилення корупції в діяльності прокурорів та суддів.

І змушені визнати – диму без вогню не буває.

Приймаючи до уваги досвід застосування угод про визнання винуватості, в тому числі і з власної адвокатської практики, доцільно вказати ще одну підставу для доволі скептичного погляду на нинішнє застосування інституту угод – намагання угодами приховати відсутність доказів, а інколи взагалі підстав для висунення обвинувачень.

Так в одному кримінальному провадженні, відкритому за ознаками, ніби то, підробки документів посадовими особами юридичної особи при переміщенні товарів через кордон, орган слідства ще 3 роки тому провів обшук по місцю реєстрації юридичної особи та вилучив документи і товарно-матеріальні цінності на кілька сотень тисяч гривень. Четвертий рік кримінальне провадження «футболиться» між різними слідчими органами у різних регіонах України і весь цей час слідчі спочатку залякуваннями, чисельними викликами, ніби, для проведення слідчих дій у інших регіонах, психологічним тиском, а зараз повним ігноруванням і бездіяльністю, діючі просто на виснаження, намагаються примусити єдиного посадовця юридичної особи визнати себе винуватим в будь якому правопорушенні, щоб укласти угоду з прокурором.

Повідомлення про підозру нікому не вручено, доказів у слідства для складання обвинувального акту і направлення його до суду як не було, так і немає, тому основний курс, щоб не визнавати себе неуками і не повертати вилучене майно, якого, не виключається, вже не знайти, - будь яка, хоч про щось, угода з прокурором, яка прикриє їх незаконні дії.

В інше кримінальне провадження увійшов, коли воно вже розглядалось в суді. Обвинувачена розповіла, що прокурор неодноразово і наполегливо умовляв її укласти угоду, обіцяючи «умовне» покарання і припинення усіх цих неприємностей із судовими засіданнями, на яких навмисно виводив її з себе так, що кожне засідання виявлялось неабияким стресом і закінчувалось її сльозами.

Вивчення матеріалів показало, що справа повністю сфальсифікована ще на стадії досудового розслідування, належних і допустимих доказів немає, особа притягнута до кримінальної відповідальності незаконно. Після декількох клопотань з детальним аналізом матеріалів справи суддя несподівано став тягнути час, потім вибув у відпустку, після закінчення якої подав заяву про відставку, у зв’язку з чим справа була передана іншому судді. Другий суддя з ходу повернув обвинувальний акт прокурору, після чого справа вмерла.

На жаль, ці випадки не поодинокі, з розповідей колег-адвокатів багато хто з них також неодноразово стикався з подібними явищами.

Як уявляється, ідея кримінального провадження на підставі угод, що запроваджена в українському законодавстві, сама по собі хороша і позитивна, здатна при правильному застосуванні спростити, прискорити і здешевити процедуру притягнення до кримінальної відповідальності та відбуття покарання. Але, перш за все, цей законодавчий інститут потребує більш детального наукового вивчення міжнародного досвіду, обговорення практики його застосування і більш детального законодавчого врегулювання.

Насамперед вважається доцільним вже зараз позбавити прокурора при укладенні угод права визначати покарання обвинуваченому. Таке поєднання прокурором функцій публічного обвинувачення і суду є дуже сумнівним з точки зору конституційності і принципу чіткого розподілу влади в державі. Та й може це виправило би досить сумну дійсність призначення покарань, насамперед, за корупційні злочини.

Досить часто недостатність або сумнівність доказів для засудження особи приховується узгодженням під час укладання угоди про визнання винуватості просто сміхотворних покарань за досить серйозні правопорушення.

Покарання за висунутим прокуратурою звинуваченням має визначати виключно суд, пов'язаний виключно законом. Це буде сприяти і зменшенню корупційної складової угод з прокурором про визнання винуватості.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зробив спробу хоч трохи нівелювати недостатнє законодавче врегулювання процедури і правил кримінального провадження на підставі угод постановою пленуму від 11.12.2015 № 13 «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод», але цього явно недостатньо. Ця постанова пленуму видана фактично на межі повноважень суду щодо тлумачення і деталізації кримінальної процедури, що фактично мав би робити законодавець.

Внаслідок певної правової невизначеності виникають різні, інколи на досить примітивному рівні, тлумачення тих чи інших положень глави 35 кримінального процесуального Кодексу України «Кримінальне провадження на підставі угод».

Дуже часто органи слідства ставлять собі за мету не встановлення істини у кримінальному процесі, не здобуття доказів вини, а першочергове досягнення будь якими шляхами згоди підозрюваного на укладення угоди про визнання винуватості, після чого, на думку слідства, потреба у здобутті хоча би мінімальних доказів вини відпадає. Знову звучить старий лозунг: «Зізнання – цариця доказів!» А це досить небезпечне гасло, як вчить нас наша не така далека історія.

Шляхи досягнення такої згоди досить різноманітні: взяття під варту з багатомільйонними заставами; «пресування» у СІЗО, для чого органи слідства мають дуже великі можливості; тиск на бізнес членів родини або на самих родичів; розповсюдження негативної інформації у ЗМІ та багато іншого. Якщо законна мета слідства – здобуття доказів вини підозрюваних, переформовується у надломлення особистостей самих підозрюваних, примушення їх до укладання угоди з прокурором про визнання винуватості – це вже не слідство, а репресія, що вже також було в нашій історії.

Яскравий приклад – справа податківців, яка досить детально описується у ЗМІ. За повідомленнями захисників підозрюваних усі зусилля слідчих спрямовані не на здобуття доказів, а на «ламання» підозрюваних на укладення угод про визнання винуватості з показами на колишнього головного фіскала, який відсутній в Україні. Якщо слідству не вдасться усіма тими яскравими шоу з вертольотами, затриманнями, арештами, розповсюдженням «смаженої» інформації про фігурантів та їх статки, маєтки, дотиснути їх на угоди про визнання винуватості – це буде грандіозне фіаско керівників цієї операції.

Нагадаю, що метою введення інституту кримінального провадження на підставі угод є також здешевлення процесу притягнення винних до кримінальної відповідальності. Може вже пора починати рахувати дебет-кредит, це ж наші з вами бюджетні гроші?

У старих порядних слідчих було золоте правило, якщо для повернення державі заподіяної шкоди в 1000 гривень доведеться тій державі витратити 5000 гривень, до біса таке слідство. Скільки вже витрачено на вертольоти, автомобілі, зарплатню слідчим, нацгвардійцям, спецпризначенцям, суддям, працівникам СІЗО та іншим задіяним в цьому шоу? Скільки ще буде витрачено? Чи є економічний зиск державі від цього шоу, кінцевою метою якого є укладання угод про визнання винуватості?

У вже згадуваному кримінальному процесі на підставі угод у США існує ще одне жорстке правило – прокурору ЗАБОРОНЕНО вести перемовини про укладання угоди безпосередньо з підозрюваним/обвинуваченим. Це можливо виключно з його адвокатом. Уявляється, подібна заборона і в наших умовах має зиск. Це тоді робило би безглуздими зусилля слідства максимально ізолювати підозрюваного від його адвоката поміщенням в СІЗО, щоб там без адвоката дотиснути його на угоду. Саме це і є другою справжньою метою арештів підозрюваних, крім психологічного, а інколи і фізичного їх ламання.

Інститут кримінального провадження на підставі угод є прогресивним і потрібним, але він потребує негайного більш детального законодавчого врегулювання, щоб він був більш прозорим, демократичним, виключав зловживання з боку прокуратури і не створював стимулів для невиправданого посилення тиску з боку слідства і прокуратури на підозрюваного/обвинуваченого.

Малюнок

Маркевич
Анатолій Маркевич Закінчив із відзнакою у 1982 році військово-юридичний факультет Військового Інституту. У 1982-1991 роках працював на різних посадах у військових прокуратурах Збройних Сил СРСР. У 1992-2005 роках - в системі військових прокуратур Генеральної прокуратури України. Пройшов службові сходинки від слідчого військової прокуратури гарнізону (армії) до заступника військового прокурора Центрального регіону України, полковник юстиції запасу, почесний працівник прокуратури України, ветеран прокуратури України. З 2006 року адвокат в м. Києві.