Украдене сонце (обране) — Резонанс - о коррупции, взятках, судьях, власти

07 август 2020, Пятница, 00:17

взятка декларация ДТП в Харькове задержание в Иванковичах Мошенничество туроператоров НАБУ Нацполиция происшествия прокуратура СБУ Укрзализныця

Украдене сонце (обране)

10 апреля 2020г.

Обране з художнього твору Віталія Трохимчука "УКРАДЕНЕ СОНЦЕ". Для Державного бюро розслідувань редакція Резонансу окремо акцентує: усі події вигадані, співпадіння вважати випадковістю.

ДОРОГОЮ ДО КИЄВА

Мозок жадібно запихує у себе картини навколишнього світу - засніжені села розкинуті трасою, ліси, людські силуети, що зявляються на мить у світлі фар, неонові написи на придорожніх кафешках.

Ми розвалилися на задніх сидіннях секвої. Я злипся з вікном, Артур постійно відписує у смартфоні своїм тєлкам. Показав мені декількох на вибір і тепер одна з них вже чекає на мене у Києві.

На моєму зап’ясті Артурів подарунок - новий hublot.

- Забув зовсім… ти ж, мабуть, набрати комусь хочеш - Артур протягує мені мобільного. – Це новий…

Я довго думаю над тим кому набрати і розумію, що набирати особливо нікому окрім одної людини з якою я хотів би поговорити без зайвих вух. Ця людина моя мати. Але вона померла рік тому, а бачились з нею років п’ять назад – то часу не було, то не міг додому приїжджати – як не мусора так конкуренти засідки там влаштовували.

- Слухай, старий, може перекусимо десь?

Я мовчки киваю головою.

Ми заходимо у якість ресторан всередині якого розвішані чучела звірів. Людей немає. Ми одні. Вгамувавши голод починаємо розмовляти у справах. Все як і завжди - проблеми, проблеми, теми, вирішення, нові проблеми і нові теми. Проте зараз якесь затишшя. Артур активно намагається знайти партнерів серед нових пи***ків, які дорвалися до кабінетів. Старі здриснули до Москви залишивши Артура самого з купою проблем. Найближчим нашим Артур наказав поки пересиджувати по Єгиптам та Таіландам бо вмочили роги у теми з тітушнею – грошей не заробили, заробили проблем, а всього-то лише відреагували на прохання старших товаришів з печерських кабінетів з прицілом на продовження подальшої взаємовигідної співпраці.

Тепер Артур ходить по майданівських штабах і активно волонтьорить. Вже має декілька цікавих пропозицій на майбутні вибори.

- Ось такі справи, старий… - Артур відкидається на дивані. – Слава Україні!

- Героям Слава!

Воділа виколупує із зубів залишки м’яса та лише криво посміхається на наше перегукування. Артур на хвилину впадає у ступор, потім автоматично відписується черговій тєлці, відкидає трубку і нахиляється до мене:

- Щоб ти розумів – повна вакханалія зараз. Віджимають все що погано лежить… сотні, батальйони, бригади, просто невідомо хто – зграя на зграї сидить, караванами по місту шугають. Заліза валом, довго ніхто не розмовляє – чуть-шо – вже з ерпеге валять. Мєнти всі по норах сидять… Ми тепер з своїми дев’яностими просто агнці божі... І поки там, – він тицяє пальцем нагору. – не устаканиться, треба нам, Пашо, у цих справах новий заділ собі зробити. Як там у мультику: «…шанс, он нє получка, нє аванс…» Це я тобі розповідаю аби ти булочки не розслабляв і згадував як це воно виглядає коли за місце під сонцем борешся.

- Зрозуміло. Є якась конкретика по темах?

- Дві центрові теми: бурштин – там зараз все наново будується, будемо прибивати, не самі, звичайно, другим номером виступимо, але нам і цього досить буде, повір мені. І друге, основне – хочу на новий рівень вилізти… - Артур замовчав.

- Який?

- Оборонка… як там: «кому війна, а кому і…»

Труба на столі декілька разів спалахнула ліхтариком, Артур не закінчив і відійшов перетерти. Я зазираю у вікно - під ліхтарним світлом замітає снігом нашу секвою і темніє пусткою траса – машин просто немає.

- Ти бачиш як все добре йде, - Артур повернувся до столу і почав натягувати куртку. – тільки про оборонку згадав, як тут і чоловічок цей намалювався…

- Хто такий?

- Та ніхто, нібито… З майданівців… хто такий, що робив, де був до цього – нічого не зрозуміло, але вже побратим з двома віце-прем’єрами і кум одного міністра. Їм зараз мережа потрібна аби замовлення оборонні через неї прокручувати і знаєш хто їм її дасть?

- Знаю – ти. І ти втягуєшся у цю ділюгу з васєю про якого нічого і не знаєш толком? – я здивовано дивлюся на Артура.

- Пашо, знаєш…- Артур довго добирає слова. – Це тих, минулих я знав, і там все було чітко зрозуміло – бандит і бандит собі! Наша людина, зрозуміла до мозку кісток. Біта, ринок, тюрма, депутатство, – ось і вся біографія… Ну або інше – мусор, крищування, вимагання, бабло. Влада. Ці шо зараз… як тобі так сказати? Вони такі ж самі тільки спеціалізація у них інша, це … ось знаєш коли приходить барига і починає з себе блатного малювати?

- Ось так?

- Саме так. Поїхали, він чекає.

ГРУПА

Зеник старший групи, яку прислав Іван Григорович. 

Так він себе називає і, судячи з його вигляду, це таки точно Зеник.

Він стоїть навпроти мене – худе замучене створіння років вісімнадцяти і кілограмів шестидесяти максимальної ваги, убраний у старий бундесівський флектарн з арафаткою на шиї – називає мене «друже» і протягує руку.

Я ігнорую це недолуге тіло і прохожу далі до старого опеля поблизу якого товчуться ще два члени нашої гоп-команди. Ці персонажи виглядають значно цікавіше: жилисті, короткі стрижки, довгі бороди, злі погляди, років 25-28 обидва. 

- Ви хто? – мені не до церемоній, вони мені не подобаються.

- А сам ти хто? – той що меншого зросту не гається з відповіддю.

Спортіки прості чи з блатної когорти?

- Це Павло, - Зеник наздогнав мене і приєднується до розмови. – Григорович, сказав, що поступаємо у його розпорядження.

- Павло, кажеш…- менший продовжує огризатися, криво зиркаючи на мій hublot  та чорну коротку zilli. – у розпорядження, кажеш?

Початок багатообіцяючий!  Мало того, що ці утирки яких я вперше бачу вже знають моє справжнє ім’я так вони ще і муркотіти починають. Зеник став між нами саме у ту мить коли я вже практично почав викидав кулак в район щелепи цього васі:

- Хлопці, припиніть! – розставивши худенькі рученята у сторони він благальним поглядом дивиться по черзі на мене і на тих двох. – Ми ж тепер один загін, нам без дисципліни ніяк! Чи ми битися прямо тут почнемо? Іван Григорович сказав, що Павло за командира, значить так і буде…

Його банальні фрази трохи вгамовують пристрасті, але ми ще декілька секунд перекидаємо один одному сповнені ненависті погляди коли раптово на наші голови з ближчої сосни струшується порушена білкою купа пухнастого снігу. Всі чортихаються і нарешті приступають до справи.

Від траси на Вишгород нас відгороджує метрів сто соснового лісу, ми  дивимося на розкидані Зеником по капоті опеля роздруківки мапи. Ці двоє так і не сказали як їх звати, проте Зеник назвав того меншого нарваного який кидався до мене Вовою. Ну, хоч так.

Значить так, - я на правах боса беру ініціативу на себе. – хто знає куди і чого ми їдемо?

Виявляється всі все знають – ми їдемо забирати фури яника. Тільки Зеник дивується чому я один бо йому казали, що зі мною буде ще чоловік з двадцять, а вони лише будуть нас прикривати. Ось так… Я, не показуючи свого здивування озвученою інформацією, кажу, що концепція змінилася і ці двадцятеро тепер нам не потрібні.

- План простий: під’їжджаємо ось до цих воріт, культурно входимо, заганяємо цих воділ по їх фурам і їдемо на наш склад – він тут недалеко. Хтось щось проти має?

- Краще поділитися і заходити з двох напрямків, - Вовчик тиче пальцем у мапу. – ти і малий під’їдете до центрального виїзду, не крийтеся, якщо там хтось цинкує то хай на вас всю увагу звернуть, а ми вдвох зайдемо з тилу – ось тут… і зходимося ось тут.

- Добре. – я погоджуюся бо хоч якийсь план краще ніж взагалі ніякого. – Стволи у вас є, воїни?

- Так, три коротких калаші! – Зеник з гордістю демонструє наявний АКС74У, витягши його з-під куртки.

- Тоді поїхали, нема чого тут відсвічувати. Так – мобіли всі вимикаємо і здаємо Зенику у його рюкзак. Зеник сідай до мене.

Дорогою малий довго оглядає салон кубіку, мацає шкіру, лазить в у аудіо системі, цікавиться об’ємом  двигла, розходом палива і врешті решт просить дозволу послухати свої пісні з флешки. Та, слухай… Це шось таке бандерівсько-западенське, якісь стрільці, кудись вони там постійно йдуть, хтось їх чекає, Україно-ненько і так далі, і тому подібне. Малий впівголоса підспівує.

- Зеник, це шо?

- Це повстанські пісні, Пашо.

У наступні десять хвилин я дізнаюся про те, що Зеник сам з-під Рівного, що його дід був упівцем і помер у тюрмі в Сибіру, що Зеник потрапив на майдан з самого початку і відстояв його до кінця, що декілька разів їздив на фронт, але його кожного разу забирав назад Іван Григорович, який йому замість батька,  бо батька у Зеника немає, а є лише мама яку він не бачив вже близько року. 

Я говорю малому, що батька і у мене не було, а мама померла після чого Зеник стає ще більш відвертим. Виявляється, що Григорович за ці фури хотів взятися ще місяць тому, але все не було якихось людей. Цих двох із опелю позаду Зеник побачив лише сьогодні, їх знайшов якійсь товариш Григоровича з Сум, хто вони такі малий не знає. І ще Зеника дуже радує той факт, що ми цими фурами допоможемо пацанам на фронті.

З усього цього я зрозумів для себе, що Зеник довбанутий бандера, що Григорович таки хитрий лис і бреше навіть своїм, а також, що Артур таки обіцяв Григоровичу силову підтримку у двадцять бійців на сьогоднішню акцію проте жорстко прокинув того. Все як і завжди!

За цими розмовами я прогавив потрібний поворот у ліс, опель позаду відсемафорив фарами, я розвернувся і ми потихеньку поповзли лісовою дорогою – я попереду, розчищаючи кубіком снігові замети, опель за мною.

ВІКА І ХОРВАТ

На її запитання він довго не відповідав, шукаючи щось поглядом на побіленій стелі хатини. Віка, лежачи збоку, дивилася на його профіль і гладила пальцями шрами на вибритій голові.

Вони не бачились доволі довго. Стас з своїми билися поблизу Донецька, а вона разом з подругами з медичного ганяли розбитими бусами з нашвидкоруч наведеними фарбою червоними хрестами полями Маріка.

З місяць тому до неї телефоном, якимось неймовірним чином через десятки знайомих і малознайомих людей, добився його близький товариш і повідомив, що Стаса поранено. Борода, який тоді був у неї за старшого, мовчки кивнув головою на її прохання відпустити і наступного дня Віка вже витягала Стаса з марення гарячки на ротному опорнику.

Поранення було доволі важким і вона кинулася аби Стаса негайно доправили до Дніпра.

- Кого на Мєчнікова? Стаса? Хорвата? – начмед дивився на неї як на прокажену. – Дівчино, ти що нічого не знаєш? Його не можна туди.

- Чому?

- Його ж мєнти шукають. Там і пов’яжуть відразу.

Шукали по серйозному бо світило пожиттєве, казали що відразу після Майдану двох ментів у Києві розстріляв. Всі деталі розповів трохи пізніше хлопець з його взводу, Санчес, чи якось так у нього позивний – невеличкого зросту хлопчина з вогняно рудим волоссям.

Рудий поїхав, а вона спустошено сиділа біля палатки і складала в голові собі чому Стас їй нічого не розповів. Виходило так, що це вбивство сталося ще до їхнього знайомства.

Після того розстрілу на майдані коли загинув її одногрупник з медичного, у середині щось обірвалося, те що довго накопичувалося всі ці важки місяці. Вся ця злість, зневіра, біль, страшні картини побаченого і відчутого, все те що вона намагалася не помічати і гнати геть від себе розідрали її душу в мить коли вона дивилася у скляні очі вбитого одногрупника з яким ще півроку тому вони ходили одними аудиторіями і бігали на перекури. Стан пустелі – як вона сама це визначила для себе.

У цьому стані – брудну замурзану і тиху - її і побачив Хорват який на ходу посміхнувся дівчині і кинув щось типу «не тужи, мала». За декілька днів вони перетнулися знову і вже не могли одне без одного.

Хорват повернув її до нового життя.

Так, саме так все і відбувалося. Нібито і нещодавно все було, але за цим скаженим ритмом подій здавалося, що пройшли роки. Тобто, на момент їх зустрічі на ньому вже висіли ці два трупи. Чому тоді він їй не розповів? Не довіряв? Думав, що минеться і на нього чи на них (хто там ще з ним був) не вийдуть? Чи просто не вірив, що повернеться живим з фронту і не бачив сенсу у таких одкровеннях?

Хорвата трохи витягли на опорнику після чого Віка домовилася з своєю викладачкою і лікувала його місяць у Києві на квартирі. Лікували непогано, друзі допомогли з необхідними медикаментами і Стас знову рвався на схід.

Останній тиждень вони жили у хаті померлої бабусі одного з їх товаришів – так і грошей менше витрачається і від непотрібних очей подалі. Ровба. Село, не село – так – декілька хатин загублених у лісах на межі Київщини і Житомирщини. І лише тут Віка вирішила запитати у нього що ж далі.

Саме на це питання і очікувала вона відповіді, гладячи його зшрамовану голову. Стас мовчав.

Хата відчутно схолонула і тепла їхніх тіл вже було недостатньо аби зігрітися.

- Пробач, але я мала це запитати… - Віка встала з ліжка, накинула на завмерлого Стаса одіяло, одягнулася та пішла до затухшої грубки.

Коли по хаті пішло тепло вона закип’ятила воду, залила чай, нашвидкуруч змайструвала бутербродів:

- Іди до столу.

Вони сиділи одне напроти одного і мовчки їли. Закінчивши, він обійшов стіл, погладив її волосся, вимкнув у кімнаті світло і сів на низенького стільчика поруч з грубою вдивляючись у гру полум’я за нещільно прикритими дверцятами.

- Я не знаю, Віка… я не знаю, що тобі відповісти. Зараз я поїду на назад до хлопців… давай закінчимо цю розмову коли там все завершиться і ми повернемося живими назад… якщо повернемося…

Вона присіла поруч з ним і подивилася Стасу у очі.

- А по тих постріляних… ми на Подолі тоді були чогось, а вони йдуть сміються собі… нас двох і їх двох. Сергій тоді їх послав з ходу, вони на нас… - Стас зіщулив очі, намагаючись пригадати подробиці тієї ночі. – Сергій якось ствол у одного висмикнув і почав стріляти…ти ж знаєш які ми тоді всі були – ось ми, а ось вони - вороги… і знаєш – раніше навіть не сумнівався, що правильно ми все зробили, а тепер… і війна, здавалося б, має тільки жорсткіше нас всіх зробити, а я навпаки починаю розуміти, що дурість несусвітня тоді на Подолі сталася.

- Так це Сергій…

- Яка тепер різниця – хто? Валити все я на нього не буду… навіть на мертвого не хочу. Та і не повірить мені ніхто. Тому давай це на після війни залишимо…

- Але ж шанс, нехай навіть зовсім примарний, але він існує, Стасе! Чи не так? – Віка ожила після почутого і в її голові уривки речень, окремі слова, рвані думки вже почали складалися у поки що неадекватні, неясні обриси того яким чином вони мають виходити з цієї тяжкої ситуації.

- Шанс є завжди, Віко! Навіть коли його і нема! А ну, тихше! – Стас раптово зірвався на ноги.

Чиїсь тіні мигнули у світлих променях, якими заливав темну кімнату повний місяць і Хорват миттю кинувся до свого рюкзака.

БАЗА

Поки їхали до мисливської бази у лісі стемніло і на небі завис повний місяць – світло було таке, що я навіть фари не вмикнув.

- Тепер давайте розділяємося. – я махнув двом своїм подільникам з опеля рукою, вказуючи дорогу у обхід, а сам газонув до центральних воріт.

Ворота було відчинено, за ними, особливо не маскуючись, стояли чотири тентовані фури і фольксвагеновський бус.

Скерувавши кубіка до буса, я деякий час роздивлявся територію ярко освітлену ліхтарями. Ніякої охорони ніде видно не було. Як не спостерігалося і водіїв фур, які, за нашим переконанням, мали б ходити тут і чухати свої великі пуза.

- Як це – зовсім нікого немає? – Зеник тривожно зтискував калаша.

- Побачимо. Виходимо.

Ми вискочили з машини і сховалися за бусом.

- А де ці твої герої?

- А он вони! – Зеник махнув рукою ліворуч.

А вони таки дійсно цікаві хлопці… Першим йшов Вова, м’яко ступаючи з п’ятки на носок, таким же кроком пересувався і його товариш. Судячи з того як пацани працювали з автоматами, що таке сектор вогню і страховка знали вони не з чиїхось розповідей. Мені стало ще цікавіше.

Побачивши мене і Зеника у розслабленому стані, хлопці не змінили стилю пересування і не опустили автомати допоки не зблизилися з нами впритул.

- І шо, нема нікого? – я зображав безстрашного і додав у питання нотки глузування.

- Чисто… - Вова був небагатослівний. – Що далі? Водіїв не видно…

Зараз будемо визначатися.

Водіїв дійсно ніде не було, але і часу на малювання подальших планів нам відведено не було зовсім.

Десь недалеко сухо переломилася гілка і Вовин другий номер (так і не знаю як його звати) зойкнувши осів на землю. Вова спритно залетів під бус, я наслідував його приклад і тільки Зеник продовжував стояти, зачаровано спостерігаючи як купа злих куль, якимось дивним чином оминаючи його самого, трощить мій кубік і намагається викурити нас з-під бусу.

Я підбиваю йому ноги і Зеник падає на сніг (не те щоб я про нього сильно думав зараз – просто рефлекс спрацьовує) після чого ми розпочинаємо хаотичну стрільбу на всі боки, бо реально не бачимо своїх ворогів.

Краєм ока помічаю як рвучко відчиняються двері транспортеру і у проймі з’являється темна фігура у камуфляжі, стріляю в неї, чувак валиться назад.

- Він броньований! – кричить Вова.

Я не можу зрозуміти хто броньований, бо той чорт у якого я поцілив все ж таки впав – то який він на*уй броньований?

І тільки коли Вова заскакує у транспортер я розумію, що броньований саме цей бус і кидаюся слід за ним. Зеник вже там. Вова заводить машину і дає газу. Кулі глухо гупають по металу з різних сторін, на вікнах вибиваються фонтанчики скла, що крошиться сотнями дрібних фрагментів.

Ми вилітаємо з бази у ліс.

ВТІКАЧІ

Стас лежить у сніговому наметі посеред лісу і страшно хрипить, у нього наскрізне грудей.

Переслідувачів не видно, таки відірвалися і Віка починає надавати допомогу. Вона акуратно розкриває рюкзака, натягує перчатки, ріже ножицями одяг, оглядає рану, решту тіла, дістає тампони, бинти, ретельно оброблює рану, перев’язує.

Ніяких емоцій, ніякого страху чи хвилювання, тільки задуха від довгого бігу лісом, але і її вона намагається угамувати.

Тільки професійні рухи, мінімум зайвих слів, емоцій, жестів.

Стаса негайно треба у стаціонар. Вона його не витягне.

Віка складає та надіває на спину рюкзака, кутає Хорвата у термоодіяло, лягає поруч з ним і одним рухом закидує його худе високе, таке знайоме і близьке тіло на себе, стає на коліно, врешті повністю випростовується і починає тяжкий рух лісом.

У будинку, побачивши тіні на подвір’ї, Стас почав кидати гранати у вікна. Майже не чекаючи останнього вибуху, потягнув Віку за собою. Вона чула чиїсь жахливі крики про допомогу, матюки, крики «міліція». Їм стріляли вслід, збиваючі навколишні гілки з дерев, Стас теж огризався у відповідь з пістолету. Метрів через п’ятсот вона зрозуміла, що він слабшає, а за хвилину він упав і вона мусіла тягнути його далі поки не зникли всі звуки погоні.

Йти важко, як вийти до дороги вона не знає, йде аби йти. Але іншого виходу немає. Ноги потроху починають відмовляти, скоро візьме судома.

Десь недалеко їде машина. Так, так – вона впевнена, що це машина. І вона знає, що це фольц-транспортер – що, що, а звук його мотору вона впізнає за будь-яких обставин.

Ось він їде між деревами, чомусь без світла, але його і так добре видно під місячним сяйвом.

Віка кладе Стаса у сніг і з останніх сил, лише на вольових, біжить напереріз фольцу. Це останній шанс!

ВІКА

Вовчик ніколи не відзначався особливою набожністю. Так, міг іноді перехреститися на купола з хрестами, знав Отче Наш, якого покійна баба колись навчила, святкував, звичайно, Пасху, Різдво.

Проте не вірив… навіть не так – навіть не замислювався. Якби замислився, то міг би тоді сказати – вірю! Або й не вірю, сказав би!

А так, хто його знає? Не до цього було!

Після морпіхів одразу у беркут потрапив, вчився на заочці – аби звання дали. Вивчився, отримав офіцерські пагони, по службі був на гарному рахунку, одружувати збирався. Коли тут про Бога замислюватися?

А зараз Вовчик мчить через нічний ліс броньованим бусом і зтікає кров’ю з пораненого плеча. У очах потрохи з'являються якійсь сутінки. Треба зупинитися і чимось перев’язатися, але ставати не можна.

Позаду вопить матом цей мурчик у hublot – газуй, газуй!

Вовчик і сам знає, що треба газувати бо Льошка - його Льошка, з яким вчилися у одному класі, з яким після армії здавали екзамени на краповий берет, з яким ходили затримувати бандитів, з яким вистояв Майдан – його Льошка залишився там на цій клятій мисливській базі з діркою у скроні.

- Дави її, дави, сучку! – змінює платівку Павло hublot. – Не зупиняйся!

Посеред лісової дороги, у місячному сяйві, на шляху його фольца стоїть, піднявши до гори руки, висока дівчина з розпущеним довгим волоссям і божевільними глибокими очима.

Вовчик спочатку помічає ці бездонні очі, потім у голові блимає думка про Святу Богородицю і лише потім він помічає у неї рюкзак з наліпленим на ньому червоним хрестом.

- Дави, бл*дь! – не вгамовується позаду hublot.

Поранений Вовчик не може давити Святу Богородицю, яка тримає у руках медичний рюкзак. Та і півроку в АТО привчили лейтенанта міліції, колишнього сумського беркута Вову, з усією повагою ставитися до медиків.

Вова викручує кермо і давить на гальма. Буса несе боком і заносить у великий перемет.

Охренілий від останніх десятихвилинних подій, Вовчик, ніби у тумані (чи то вже крові багато витекло, чи то скло запотіло) бачить як до Богородиці підбігає Паша і, цілячись їй стволом автомата у голову, збиває дівчину з ніг.

За секунду Вовчик вже біля hublot-а і вони удвох котяться у невеликий ярок.

Коли сил гамселити один одного вже не лишається, молодість все ж таки перемагає – Вовчику вдається взяти шию опонента у замок і той починає хрипіти.

Вовчик послаблює хватку і через три хвилини, тяжко дихаючи, вони вигрібають з ярка до машини.

- Це хто? – Паша починає говорити з дівчиною перший.

Поблизу машини лежить тіло загорнуте у якійсь блискучий плащ і над ним чаклують Зеник і Богородиця.

Його поранено, він тяжкий, терміново у лікарню…- слова Богородиці починають булькотіти, вона сама розпливається і Вовчик, втративши свідомість, снопом валиться поруч з тілом у блискучому плащі.

ВБИТИ САНЧЕСА



Київ… 1997 рік

Стань… Вітя, куди ти ідеш? – чоловік на пасажирському місці 99-ї показав рукою на узбіччя. – ось тут ставай…

Та якого ставати? Він шо проблискові увімкнув? – водій авта був невблаганний. – Їде і їде за нами – куди ми туди і він.

Біла 99-та ще дужче рвонула вгору по Червонозоряному, попетляла вуличками Батиєвої Гори і за хвилину зупинилася впершись у потік людей, що йшли до трамваю. З клюнувшої позаду носом даішної п’ятірки неспішно, вперевалку вийшов капітан.

Інспектор полку ДАІ міста Києва капітан Поніковський! – представився за всією формою. – Пред’явіть будь-ласка водійське посвідчення і свідоцтво про реєстрацію автомобілю.

Як, як прізвище, капітане? – водій 99-ї витяг з кишені документа і тицьнув даішникові.

Поніковський… А одразу не можна було зупинитися?

Так, а ти ж не зупиняв – ні жезлом не махнув, ні маяки не врубив. Чого мені зупинятися?

Ну так, справді… - капітан зняв кашкета, пофукав всередину і знову надів на голову – хоч трохи охолодив. – а шо і ксіва до цього «всім постам» наявна?

Звичайно, капітане…

УБОЗ Києва… о/у в ОВС капітан Погребний Віктор…

Схожий?

Схожий…

Ну тоді все, капітане Поніковський… - убозівець сховав документи до кишені. – а то у нас справ багато… оперативних.

Що багато то зрозуміло… тільки ви б номери поміняли, а то передній наш, а задній російський. Так всі ваші оперативні справи заваляться. І черепа ваші лисі не допоможуть з поламаними вухами – враз вас зрисують кому треба!

Не вчи вченого. – Вітя виліз з автівки та пішов до багажника. – Блін, точно… Санчес, тебе не вчили, що картинки обидві міняти треба?

Вітя не бубни, зараз десь станемо і докрутимо. – пасажир 99-ї ліниво дивився на вивіску ресторану неподалік. – їсти хочеться…

Вітя вловив його погляд.

Нє, нє… навіть не дивися – леве нема. Ну шо, капітане, в розход?

Можна і в розход. Щасливої дороги!

Бувай!

99-та пішла Солом’янською у напрямку Протасового Яру, невеличкий натовп, що зібрався поглянути на те чим закінчиться спілкування даішника з двома бритоголовими гоблінами, почав розходитися. Нема справедливості, ось і тут бандитів мєнт продажний відпустив – на кислих обличчях людей явно проступало розчарування мирною кінцівкою.

Капітан Поніковський сів до патрульки, зняв кашкета. Витер носовичком чоло і потилицю -спека, парило.

Хто? – напарник був небагатослівний.

Убозівці…

Ну, панятна…

…..

Погребний рвучко вів мерса Києвом, де сигналом, а де відкриваючи вікно і матюком пояснюючи менш вдалим учасникам дорожнього руху необхідність пропустити більш вдалих по життю хлопців на мерсі кольору синьої ночі. Проте потреба така виникала не часто – автівка без номерів самим своїм існуванням на дорозі мимоволі схиляла водіїв до слушної думки надати дорогу.

Розкидані салоном недопалки минулих користувачів, шматки порваних сигаретних пачок, забиті вщент попільнички – Санчес пам’ятав цю машину. На ній приїхали хлопці з Франківська, мали кончити київського авторитета середньої руки, але агентурна мережа тоді спрацювала справно і їх прийняли із залізяками прямо під парадним замовленого кекса.

Санчес порився у бардачкові, витяг декілька серветок і заходився протирати панельки, викинув у вікно вміст попільничок та розкиданий салоном непотріб. Погребний кинув декілька здивованих поглядів на колегу:

Ти чого?

Що «чого»?

Для чого все це?

Та багнюку не люблю… Як у сміттєвозі їдемо.

Ааа… придурок…

Погребний на перехресті окружної з Берковцями пішов на червоний і тепер різко вильнув кермом уникаючи зіткнення.

Хто придурок?

Та цей на москвичі…

Я думав ти мені … Не люблю у гівні жити… - Санчес оглянув ще раз салон. – І машина ж нова практично, а салон засраний і все – виду ніякого! Та і тхне це все цими бролерами бригадними. Дебіли! Так машину класну запаскудити. Ми ж не вони, Вітя?

Нє.. – Погребний різко гальманув і з-під сидіння Санчеса викотився балончик ароматизатора повітря.

Ну ось і будемо їздити в чистоті. – Санчес розпилив ароматизатор на заднє сидіння.

Мерс проскочив виїзд на Ірпінь і скоро вже петляв вуличками Пущі. На одному з перехресть Погребний завернув до лісу і за декілька хвилин спинив машину посеред невеликої галявини.

Санчес, який за ці декілька хвилин вже встиг впасти у дрімоту - друга доба без сну давалася взнаки, кивнув головою, протер очі і роззирнувся навколо.

Де це ми?

На, виймай…- Вітя взяв з заднього сидіння чорного пакунка та тицьнув Санчесу.

Це шо? – той розвернув пакунок та зазирнув у середину. – Вітя, поясни?

Що тобі пояснювати? – Погребний встромив руку до пакету та витяг тете. – Що пояснювати?

Санчес поклав пакунка на підлогу, вийшов з машини та підійшовши до водійських дверцят постукав у вікно. Те опустилося.

Вітя, де наші? – Санчес, поклавши руку на кришу, зазирав у салон.

Наших не буде, Кирил…

А що ми тоді тут робимо? Ти Сидору доповів?

Погребний вийшов з машини, хлопнув дверцятами та притулився до кузова схрестивши руки на грудях.

Обставини змінилися, брате…

Які?

Зайшов до Сидора, йому якраз черговий дзвонив – перестрілка була в офісі зранку, три трупи залишилося… Знаєш хто?

Араби?

Так, Санчес, араби…

Ти ж казав…

Я нічого не казав, Санчес,…- Погребний, карбуючи кожне слово, взявся рукою за футболку напарника. - Я нічого не казав! Я сказав, що планується напад без жертв і що ні місце, ні час нам точно невідомі… пам’ятай це!

І що тепер? – Санчес повільно відвів від себе його руку. – Це заважає розповісти Сидору де зараз ці уй***ки сидять? Чого мовчиш? Навпаки, ставки зросли – ми тепер не розбійників приймемо, а потрійне вбивство підіймемо…

Я не хочу піднімати потрійне вбивство, Санчес…

Санчес глянув у небо – за зеленими голками вікових сосен, без жодної хмаринки, воно синіло до болі у очах.

Вітя, може припиниш темнити і скажеш, що ти там собі понамальовував і нахєра нам ліві стволи?

Санчес, ти видно мене неуважно слухав на Подолі вранці… Санчес, мова йде про півмільйона баксів…

Я це чув і пам’ятаю… Ми їх в’яжемо, арабам з половини, ділимо, твоєму штику п’ятдесят, решта наше, чехи з Золотим воюють! – на одному диханні Санчес швидко видихнув тираду прямо в обличчя Погребному.

Не заводься… - той примирливо махнув рукою.

Так що?

Ми не будемо ні з ким ділитися, Санчес! Ти розумієш, що таке буває раз у житті? Ти не знаєш, що зараз Сидір влаштує коли йому все це розповісти? Всіх в тюрму… арабів на*уй… що з моїм штиком невідомо – які п’ятдесят штук? Тут хоч би з пожиттєвого пацану з’їхати після цих трупів! Як з грішми теж бабця надвоє… Та навіть, якщо Сидір погодиться на все – що нам з тобою залишиться? Скільки людей тут буде задіяно з нашого боку і що нам залишається? Срані тридцять чи сорок тисяч? Все?

Ти ж сам казав – квартира…

Це всі твої горизонти? – Погребний тиснув далі не даючи напарникові опам’ятатися. – Квартира… і що? Я тобі пропоную зовсім інший рівень! І досить мямлити – ти хто взагалі по життю?

Не зрозумів?

Все ти розумієш, Кириле! Історія ще не знала прикладу коли мямлячи хтось досягав успіху. Успіх любить рішучих!

Якось ти сильно начитаний з історії як для спортсмена, Вітя! – декілька секунд знадобилося Санчесу аби оговтатися від такого натиску.

Так, читав багато! Ти чого взагалі хочеш? Де ти себе бачиш через п’ять-десять років? І головне – ким? Мовчиш? Бо ти не знаєш! – Погребний переможно тицьнув пальцем у груди співрозмовникові. - Ти будеш і далі ганяти притонами, радіючі зайвій сотні баксів яка тобі неочікувано перепаде? Ти хочеш піти на пенсію і старим склеротиком шамкаючим у дворі розповідати якимось опєз**ам щось типа того: «… а ось у наш час…»? Мовчиш? – Вітя замовк і вже ствердно надалі завершив.- Мовчиш!

На хвилину запала тиша.

Ми живемо у час можливостей, братику! І цей час вже починає закривати потихеньку ці можливості. Ти цього не помічаєш, але пройде декілька років і вже всі все поділять і ми з тобою станемо чужими на цьому карнавалі. Тоді ти, звичайно, почнеш крутити головою навколо і здивуєшся тій кількості успішних людей, які колись починали разом з тобою. І будеш по-чорному їм заздрити! Але вже нічого не в силі будеш змінити! Ось так, старенький! – Вітя перегнувся у салон, дістав кинутий там Санчесом пакунок, дістав з нього пістолета і з силою вклав його у долоню напарника. – Тобі і твоїй Анжелі потрібне гарне життя, а не це животіння! Поїхали!

Погребний сів за кермо.

Чого стоїш?

Так ти… хочеш їх…

Так, - Вітя криво посміхнувся. – нам головне самим тут вижити.

А твій не видасть?

А хто тобі сказав, що він тепер з нами?

«… а не це животіння…» Санчес сів в мерс і той стиха поїхав ледь видною лісовою дорогою.