23 ноябрь 2017, Четверг, 03:44

взятка декларация ДТП в Харькове НАБУ Нацполиция происшествия прокуратура СБУ Укрзализныця

Військові суди були потрібні ще вчора

6 сентября 2016г.
0

В Україні більше двох років тривають бойові дії і, скоріш за все, будуть тривати ще довго. Як ніколи нам треба мати сильну армію, яка би нас могла захистити. Висока військова дисципліна та організованість відносяться до тих підвалин, з яких виростає сила та боєздатність війська. У зв’язку з цим хотілось би згадати про таку невеличку цеглинку військової структури, як військові суди.

Саме військові суди до їх ліквідації у 2010 році розглядали усі кримінальні справи щодо військовослужбовців або за їх участю, а також адміністративні справи у спорах військовослужбовців з командуванням, стояли на сторожі дисципліни та правопорядку у військах.

За ліквідацією військових судів не стоїть а ні вищих державних інтересів, а ні навіть здорового глузду. Вони пали жертвою своєї незалежності від вищого державного і суддівського керівництва, а також відносної закритості своєї діяльності, так як вона була пов’язана з традиційно закритою частиною суспільства – армією.

Органи військової юстиції за часів СРСР були пристосовані до військової структури держави, яка була строго централізована на Москву. Колишні республіки СРСР та їх посадові особи ніколи не мали ніяких повноважень щодо військових структур. Україні після розпаду Союзу разом з військовою структурою в спадок залишились і органи військової юстиції – військові суди і військові прокуратури. До цього а ні Міністерство юстиції України, а ні Верховний Суд України, а ні Генеральна прокуратура України ніколи не мали жодного відношення до діяльності цих органів, це була для них «terra incognita» з таємничими, невідомими функціями і повноваженнями.

Невідоме завжди лякає і його хочеться позбутися. Тому з самого початку нашої незалежності цивільні керівники цих державних органів усі хвилі реформування починали з органів військової юстиції, як самих малозрозумілих для них.

175226Крім того, ліквідація військових судів є наочною ілюстрацією ролі випадку та особистості в історії і виглядає навіть дещо кумедно. Як несподівано з’ясувалось, органи військової юстиції України мали свого «злого генія» в особі тричі Міністра юстиції України Олександра Лавриновича, який просто ненавидів військову юстицію, постійно робив їй всілякі капості. Спочатку таке ставлення було незрозумілим, але невеличкі дослідження дозволили встановити причини цього. Як вдалося з’ясувати, О. Лавриновича ще до того, як він став юристом, після закінчення технічного вишу призвали, як офіцера запасу, на 3 роки військової служби, яку він проходив у 1981-1984 роках в посаді начальника радіолокаційної станції. Він так захопився військовою службою, що побажав по закінченні 3-х років залишитись кадровим офіцером. Але під час раптової перевірки очолюваний ним підрозділ пропустив контрольну ціль, у зв’язку з чим до О. Лавриновича мала претензії військова юстиція. Ніби то, саме це стало перешкодою у здійсненні мрії О. Лавриновича про кадрову офіцерську військову службу і в подальшому мало руйнівні наслідки для самої військової юстиції.

Перша спроба помститися була зроблена ще під час першої каденції О. Лавриновича в Мінюсті. Але тоді спроба ліквідувати військові суди не вдалася внаслідок недостатньої підготовки цього та кваліфікованого захисту працівників військових судів. Не допомогло навіть «ідеологічне» прикриття з посиланнями на досвід інших держав Європи та світу, ніби то, вимоги Ради ЄС та Венеціанської комісії. Воно було розбито вщент військовими суддями, які виявились не тільки юридично грамотними, але й ще зубастими та непокірними - насмілились ткнути носом в те, що насправді ні Рада ЄС, ні Венеціанська комісія ніколи не наполягали на ліквідації Україною військових судів. Тоді навіть у висновку експертно-правового управління Верховної Ради України до законопроекту було зазначено: «майже в усіх країнах світу, які мають власні Збройні Сили, діють військові суди. Такі суди мають навіть нейтральні Швейцарія та Швеція. А Франція вимушена була знову створювати систему військових судів, оскільки їх ліквідація була визнана недоцільною. Здійснення правосуддя у військових формуваннях саме військовими судами залишається важливою сферою правового регулювання для будь-якої держави.»

Але під час своєї третьої каденції в посаді Міністра юстиції О. Лавринович був призначений В. Януковичем співголовою комісії з реформування кримінального законодавства і, діючи разом зі своїм однодумцем А. Портновим, відігрався по повній. За встановленими «янучарами» правилами ніякої дискусії вже просто не було. Тоді існувало лише дві думки – керівників і неправильна. Спочатку у 2010 році були ліквідовані військові суди, а в 2012 – військова прокуратура. Таким чином з військовою юстицією України було покінчено.

Військовими суддями були у своїй більшості фахівці, які отримали спеціальну військово-юридичну освіту, мали великий стаж роботи у військових формуваннях, досконало знали не тільки право, але й військове законодавство, військові правила і традиції, які також мають велике значення у військовому середовищі. Вже 6 років, з яких майже два з половиною роки під час фактичної війни, правосуддя серед військових правлять загальні суди. З якими же проблемами вони стикнулись і як їх вирішують?

1. Надзвичайна складність справ про правопорушення, пов’язані з виконанням обов’язків військової служби, особливо тих, що пов’язані із бойовим застосуванням військ.

Спочатку, ще в мирні часи, загальні суди зробили те, чого не могли протягом десятиліть зробити військові суди – подолали так звані «нестатутні» взаємовідносини. І зробили це просто і, навіть, витончено – змінили юридичну оцінку цього ганебного і вкрай шкідливого явища. Переважна більшість «нестатутних» - це спричинення одним військовослужбовцем другому побоїв або легких тілесних ушкоджень: синців, саден. Цивільним суддям, більшість з яких жінки, діти котрих переважно не служили у війську і не мали туди потрапити, було ні до чого розбиратись, спричинені ці побої або тілесні ушкодження «при виконанні службових обов’язків» чи у «зв’язку з виконанням службових обов’язків», як вказано у статтях Кримінального кодексу про військові злочини. Ні їх діти, ні вони самі не знали і не знають правил і традицій казарми військової частини, як їх знали раніше військові судді.

В цивільних умовах побої та легкі тілесні ушкодження відносяться до справ приватного обвинувачення і є правопорушенням лише тоді, коли потерпілий наполягає на покаранні винуватця. Цей підхід цивільними суддями був перенесений на справи про «нестатутні». І сталося диво - їх не стало. Зазвичай побитий військовослужбовець, вже навчений, що говорити, в суді, в присутності того, хто бив, та й ще його друзів, викликаних в суд в якості свідків, говорить, що він і болі не відчував, і претензій до обвинуваченого не має, і зараз вони друзі, тому немає потреби його судити, і він хіба що не вдячний обвинуваченому, що той його трохи повчив, як правильно служити. А то, що побив? Ну, так випадково вийшло, сам на його кулак наткнувся кілька разів. Що, що? Туалет чому півночі мив? Так він брудний був, тому сам вирішив помити. А білизну винуватця чому другу половину ночі прав? Він попросив допомогти і я з радістю погодився, щоб товариш виспався. Суддя робить вигляд, що сприймає це серйозно, дійсні обставини побиття та іншого знущання його вже не цікавлять, навіщо витрачати на це час, і вирішує, що військового злочину немає, «нестатутних» немає, у зв’язку з відсутністю скарги потерпілого справа закрита.

В казармах, зазвичай, «діди» продовжували бити «салаг», але до суду це доходило лише коли побиття призводило до спричинення більш важких тілесних ушкоджень, самогубства побитого або інших тяжких наслідків. Але статистика стала чудовою, «нестатутні» з неї на папері майже зникли. Перемога! Ура! Лише «салагам» та їх батькам легше від того не стало.

За часів бойових дій виникли інші, більш складні проблеми, які можуть з проблем суддів перерости в наші загальні проблеми. При перегляді фільмів і різних програм, присвячених річниці Іловайської трагедії, в яких гостро критикувалась крайня тяганина в розслідуванні цих подій, увагу привернула фраза начальника Генерального штабу Збройних Сил України В. Муженка: «Вважаю, що мою діяльність має оцінювати не Генеральна прокуратура України. Для цього є відповідні суди, які приймуть відповідні рішення за реальними фактами».

Чим викликана така трансформація думки - від категоричного заперечення будь яких розслідувань у важкі часи ведення військами бойових дій до наміру вже зараз віддати усе на розгляд суду?

entry1008276879-2.jpgitoklyhob6QK-2Відразу сплила в пам’яті інша справа, яка з 17 грудня 2015 року розглядається Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області відносно генерал-майора В. Назарова, якого звинувачено у недбалому ставленні до виконання службових обов’язків, що призвело до загибелі літака з 49 військовослужбовцями на борту. На даний час це сама складна справа щодо військової посадової особи і поки що єдина, пов’язана з бойовим застосуванням військ, яка розглядається судами. В. Назаров – співслужбовець В. Муженка і відноситься до наближених до нього осіб. Тому немає сумнівів, що В. Муженко отримує повну і детальну інформацію про те, як триває розгляд цієї справи в суді.

Цей судовий розгляд триває вже майже 9 місяців і поки що навіть немає прогнозів, скільки він ще буде тривати. Крім того, зараз дуже складно говорити, наскільки цивільний суд розібрався в особливостях військового законодавства щодо бойового застосування військ. Це стане відомо лише з вироку суду. З тих уривчастих відомостей, які доступні, саме спеціальні, сугубо військові питання щодо порядку і правил управління та командування військами викликають чи не найбільше труднощів під час судового розгляду. Увага самого В. Назарова та його захисту безумовно зосереджена на рівні та глибини розуміння цивільними суддями нюансів військових питань, так як це є однією з підвалин, на яких ґрунтується тактика захисту. Нав’язати суду своє тлумачення і розуміння тих чи інших пунктів обвинувачення, користуючись недостатніми знаннями суддями військових питань – мета захисту.

Чи не на цьому ґрунтується така несподівана впевненість В. Муженка, що «суд в нас у всьому розбереться і прийме рішення»? Справа про події під Іловайськом значно складніша, ніж справа про загибель літака з 49 військовослужбовцями. Фактичні обставини, які треба досліджувати та оцінювати, значно більше по обсягу, кількості учасників, вони є складнішими по взаємовідносинах цих учасників у просторі і в часі, який також значно більший, ніж у справі В. Назарова. Не ставлячи під сумнів інтелектуальні здібності суддів, можу висловити лише свою особисту думку людини, що має спеціальну військово-юридичну освіту, стаж слідчої та прокурорської роботи у військах більше 20 років, що дуже важко однозначно стверджувати про те, що цивільні люди, які ніколи в житті не стикались зі специфічними питаннями життя військових структур, управління військами, тим більше, під час бойового застосування військ, здатні повною мірою осягнути увесь комплекс проблемних питань, що неминуче є у справі по Іловайську.

Навіть фахівцю зі військово-юридичною освітою, якого спеціально вчили, без ретельної та ґрунтовної додаткової підготовки важко обговорювати спеціальні конкретні питання бойового застосування військ з військовою посадовою особою, яка має вищу академічну військову освіту, детально знає військову тактику, оперативну майстерність і військову стратегію, спеціальні відомчі нормативні акти, більшою частиною таємні або для службового користування, що регламентують бойове застосування військ та управління ними в бойових умовах. А цивільну особу цей фахівець, який досконало знає вищеназвані військові науки не лише в теорії, але й на практиці, просто задавить лавиною спеціальної інформації. Це може бути похоже на спробу обговорення юристом теорії вірогідності з професором математики. Науковці стверджують, що особа, яка не володіє предметом розмови, слухає співрозмовника-фахівця не більше 20-25 секунд, а потім лише робить вигляд, що слухає, якщо навіть час від часу робить якісь зовнішні знаки участі в розмові, наприклад, хитає головою. Вона безумовно приймає позицію співрозмовника, так як не може нічого сказати по суті. Чи не на це робиться ставка у таких складних справах, як Іловайська? Щоб скоріше віддати її на розгляд цивільних суддів, яких можна просто задавити незнайомою інформацією. А то раптом відновлять військові суди, повернуть в них військових фахівців, які ще збереглись, і тоді їм буде значно важче «локшину на вуха вішати».

2. Оперативність та якість розгляду справ військовими судами.

Згадана вище справа відносно генерала В. Назарова розглядається судом вже 9-й місяць і прогнозувати, коли буде вирок та яким він буде, поки що важко. Усі засідання відбуваються в приміщенні суду в м. Павлоград, куди змушені прибувати усі учасники судового розгляду з різних міст України. Їздять вони за рахунок держбюджету, тобто, за кошти платників податків.

Для порівняння можна навести приклад розгляду військовим судом у 2004-2005 роках справи про катастрофу літака на Скнилівському аеродромі. Розгляд справи було розпочато 30 листопада 2004 року і 23 червня 2005 року було оголошено вирок, тобто, він тривав трохи більше 6 місяців. При цьому слід мати на увазі, що у справі було 6 підсудних, 245 потерпілих, які є близькими родичами загиблих осіб, 391 потерпілий, яким спричинені тілесні ушкодження, та їх представники. Крім того, викликались в якості свідків 88 осіб. Для забезпечення оперативності розгляду склад суду, місцем постійної дислокації якого був Київ, проводив виїзні засідання у м. Львові, де проживала більша частина потерпілих і свідків. Поїздки суду до місця розгляду справи обійшлись держбюджету незрівнянно дешевше, ніж поїздки 700 осіб до Києва.

Як бачимо, оперативність розгляду справ військовими судами незрівнянно вища від того, як справи розглядає цивільний суд. Справу, в якій було 6 підсудних, а не 1, як у справі Назарова, інших учасників та свідків в 10 (!!!!) разів більше, було розглянуто з оголошенням вироку за 7 місяців. Про високу якість розгляду свідчить те, що вирок по «Скнилівській» справі був залишений в силі вищими судовими інстанціями України і пройшов навіть Європейський суд з прав людини.

3. Єдність та стабільність судової практики військових судів.

Система військових судів забезпечувала єдину судову практику розгляду справ усіма військовими судами і по кваліфікації правопорушень, і по мірах покарання. Зараз загальні суди постановляють за аналогічні злочини, вчинені при тотожних обставинах такі вироки, що хоч стій, хоч падай. Не є дивиною вироки, якими за вчинення дезертирства військовослужбовці були засуджені - один – до грошового штрафу, другий – до 8 років позбавлення волі.

Розбіжність в покаранні за одне і те саме просто неймовірна.

Військові суди свого часу широко застосовували таку міру покарання, як направлення в дисциплінарний батальйон. До 40 % засуджених військовослужбовців направлялись саме туди, що дозволяло їм після відбуття покарання не тільки не мати судимості, але при належній поведінці строк відбуття покарання в дисбаті зараховувався в строк служби. Після ліквідації військових судів цивільні судді, маючи уявлення про дисбат не з правових норм, а з відомого художнього фільму «Штрафбат», були переконані, що проявляють гуманність, направляючи засуджених в колонію, а не в дисциплінарний батальйон. І це при тому, що рецидив злочину після відбуття покарання в колонії в рази вищій, ніж після відбуття покарання в дисциплінарному батальйоні. Внаслідок цього така міра покарання для військовослужбовців, як направлення в дисциплінарний батальйон ледь не відумерла.

4. Наближеність військових судів до військ, практика розгляду справ у виїзних засіданнях.

Виїзні засідання військових судів були розповсюджені і мали дуже великій виховний вплив на військовослужбовців. Суд належно готував такий процес і він проходив протягом кількох годин в присутності особового складу і з прилюдним оголошенням вироку. Самі командири говорили, що достатньо одного виїзного засідання військового суду у військовій частині в присутності особового складу і щонайменше на півроку в частині жодного правопорушення. Краще один раз бачити, ніж сто разів чути. Зараз загальні суди навіть не знають, що таке виїзні засідання. Навіть тоді, коли усі учасники процесу є в одному місці, а суддя в іншому, усі мають їхати до судді, а не він до них. Саме так закріпили у 2012 році в новому КПК України, коли військові суди були просто викреслені з судової системи.

Командири нарікають, що на судові засідання в районні суди саме їм доводиться доставляти військовослужбовців, яких викликає суд. А це досить проблемно, особливо коли військовослужбовці перебувають на бойових позиціях поблизу лінії зіткнення в зоні АТО. Як правило, судові засідання проводяться неодноразово, по 1-2 години, часто відкладаються. Возити військовослужбовців доводиться декілька разів, що дуже відволікає як особовий склад, так і транспортні засоби.

Цей час і це паливо краще було би витратити на бойове забезпечення та навчання солдатів. Економічність розгляду справ, ніби то, не прийнято обговорювати, справедливість не має ціни, але це наші з вами гроші і вони люблять рахунок.

Саме небажанням звертатись до суду для застосування дисциплінарного арешту до найбільш недисциплінованих порушників, великою тяганиною в цьому, командири пояснюють своє небажання застосовувати це найсуворіше дисциплінарне стягнення до своїх підлеглих, в тому числі і за зловживання алкоголем, що, на жаль, є великою проблемою в армії. Деякі командири іронізують, що арештом підлеглого з нинішніми судами вони фактично карають не підлеглого, а себе, так як для того, щоб порушник був арештований на 5 діб, доводиться командиру поїздити до суду пару тижнів та й ще написати купу папірців. Тому легше посадити «аватара» в яму або в якісь сарай під охорону, ніж зв’язуватись з районним судом. Непотрібне ускладнення процедури і віддаленість судів створюють умови для не зовсім правомірних способів боротьби з порушеннями військової дисципліни. Інша справа – в домовлений день приїхав в частину військовий суддя, розглянув протягом кількох годин з десяток клопотань командирів про дисциплінарний арешт. Ос це справедливість і невідворотність покарання!

5. Незалежність військових судів від місцевих впливів та від командування.

Останнім часом все частіше чутно нарікання, що судді районних судів поблизу зоні АТО – це переважно місцеві мешканці, багато з яких мають далеко не проукраїнські погляди. А усі справи щодо військовослужбовців із зони АТО розглядають саме ці суди. І все голосніше чути про те, що ставлення багатьох суддів до військовослужбовців АТО значно суворіше, ніж до так званих «сепаратистів», які також потрапляють до тих судів. Судова практика, на жаль, підтверджує це.

Якби усі справи щодо військовослужбовців розглядались виключно військовими судами, ніяк не пов’язаними ні з місцевістю, ні з місцевою владою та громадою, ні з командуванням, уявляється, не було би навіть підґрунтя для подібних висловлювань про упередженість судів.

Закиди до військових суддів, що вони, як військовослужбовці, залежні від командування і командир у вищому званні може наказати судді, військове звання якого нижче, як діяти, є просто нісенітницею. Військові звання суддям присвоювались навіть не Міністром оборони, а Президентом України. Фінансування військових судів здійснювалось через Державну судову адміністрацію, а не Міністерством оборони. Тому говорити про якусь залежність військових суддів від командування взагалі немає підстав.

european-court-of-human-rightsНавіть Європейським судом з прав людини в рішенні по справі «Міхно проти України», проголошеному 01.09.2016 року, визнано, що військові суди відповідали критерію незалежності. Це рішення стосувалось саме обставин вже згаданої «Скнилівської» справи.

В умовах ведення військовими формуваннями держави бойових дій ще більш наочною і переконливою стала явна помилковість рішення про ліквідацію військових судів. Саме зараз дуже гостро відчувається недостатність в державі цього фахового судового органу. Особливо це помітно у зв’язку зі справами, які пов’язані із бойовим застосуванням військ, що є для невійськових осіб питаннями малозрозумілими і складними.

Для любої армії військова дисципліна важніше за вмотивованість бійців. Поєднання цих якостей робить армію ще сильнішою. Саме з питаннями військової дисципліни у військових формуваннях, особливо в зоні АТО, є багато до кінця не вирішених проблем.

Відновлення в Україні діяльності військових судів допомогло би в їх вирішенні. Свого часу Франція, ліквідувавши військові суди, через кілька років визнала це помилкою, повернула усе назад і там військові суди працюють донині. З військовою прокуратурою керівництво держави вже виправило допущену раніше помилку. На жаль, новий Закон України «Про судоустрій» не передбачив відновлення військових судів, але це можна виправити внесенням до нього невеликих змін. Ще не пізно це зробити, поки не звільнилась та невелика частка колишніх військових суддів, що у 2010 році перейшли працювати в інші суди. Вони могли би скласти кістяк нових військових судів. Головне – бажання цього і воля до змін на краще.

Анатолій Маркевич Закінчив із відзнакою у 1982 році військово-юридичний факультет Військового Інституту. У 1982-1991 роках працював на різних посадах у військових прокуратурах Збройних Сил СРСР. У 1992-2005 роках - в системі військових прокуратур Генеральної прокуратури України. Пройшов службові сходинки від слідчого військової прокуратури гарнізону (армії) до заступника військового прокурора Центрального регіону України, полковник юстиції запасу, почесний працівник прокуратури України, ветеран прокуратури України. З 2006 року адвокат в м. Києві.