Була колись у газетах рубрика «Запитуєте – відповідаємо». Отже в такому ключі я відповім на питання Резонансу щодо того, як на мою думку, розцінювати повідомлення НАБУ про чергове скасування постанови про закриття кримінального провадження щодо так званого «Роттердам+».
Перш за все я не буду торкатися питання чи дійсно є у діях будь-кого, хто впроваджував таку поставку вугілля склад злочину. Я матеріалів провадження чи первинних документів в очі не бачив, а тому робити далекосяжні висновки, як це у нас люблять, не буду.
Хоча розуміючи деякі аспекти, можу сказати, що у цьому «+» є очевидні запитання, але чи слід на них шукати відповіді у Кримінальному кодексі України – дуже не впевнений.
Тому я окреслю своє бачення ситуації з безкінечним закриттям-скасуванням-розслідуванням-закриттям, а надто з тією манерою публічного з’ясування стосунків правоохоронних органів, прокуратури та судів, яка склалася з 2014 року.
Ні, звісно до 2014 року окремі публічні заяви були. Утім стосувалися вони лише Луценка Ю.В. за часів, коли він обіймав посаду Міністра внутрішніх справ України. Пам’ятаємо ж ми усі оті «генеральні могильники» та інші гучні фрази. Але, як кажуть, то ексцес виконавця.
Принаймні загалом було цілком зрозумілим, що кожен робить свою справу, має власні переконання щодо оцінки певної ситуації, а свою правоту доводить так, як це передбачає відповідний кодекс і галузевий закон.
Утім тоді була школа. Погана чи гарна – час розсудить. Він уже фактично розсудив, виходячи хоча би із аналізу стану законності, який зробити геть не важко, просто почитавши відкриті статистичні дані.
Однак починаючи так з кінця 2010 року, а надто з 2014 року система, що називається «посипалася».
Цьому сприяли виживання неугідних, люстрація, численні, прости Господи, атестації та реформи, що призвели до вимивання середньої та вищої ланок, які й готували зміну.
Проте не слід забувати й законодавчі новели, якими так розбалансували систему, що сторонній людині можна припустити, що їх готували у якихось закордонних розвідувальних центрах з метою дестабілізації. Однак це майже наше вітчизняне виробництво, а ми всі його вимушені споживачі.
По суті, на мій погляд, єдиним органом, що наразі живе не за принципом «хто в ліс, хто по дрова», залишається МВС України.
Тому не дивно, що за таких умов діалог НАБУ – Офіс Генерального прокурора ведеться не у тиші кабінетів з детальною аргументацією власної позиції, а на сторінках ЗМІ та соціальних мереж.
Мене запитують: Чи можна такі заяви розглядати, як тиск на прокуратуру та Генерального прокурора особисто?
Відповідаю: З одного боку наче й так, але з іншого…
Якщо перестати виконувати елементарні вимоги навіть Кримінального процесуального кодексу України, не ведучи вже мови про Конституцію України та різні міжнародні конвенції, то результат, який ми маємо на сьогодні, не забариться.
Досудове розслідування ведеться у нас з дуже приблизним додержанням прав громадянина. Це якщо висловлюватися дипломатичною мовою.
А якщо називати речі своїми іменами, то плювати хотіли на те, чи законно проводиться обшук, негласні слідчі (розшукові) дії, затримання, оголошення про підозру тощо. Саме так – плювати хотіли.
Та й окремі слідчі судді «идут навстречу пожеланиям трудящихся», постановляючи відповідні ухвали пачками і вочевидь далеко не завжди читаючи те, що їм принесли на «флешці».
Візьму правову норму, що напряму стосується останніх повідомлень по цьому провадженню «Роттердам+».
Коли було винесено постанову про закриття? Мені здається, що таки давненько.
Про що нам каже частина шоста статті 284 Кримінального процесуального кодексу України?
А каже вона, що постанови слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження надсилаються заявнику, потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом десяти днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови.
Все! Розумієте – все.
У слідчого ж судді відповідно до статей 303 і 304 КПК України таке право також є. Утім скаргу може подати лише заявником, потерпілим чи їх представником протягом 10 днів з часу, коли йому про це стало відомо.
Тепер я запитаю: скільки у нас проваджень, так би мовити «воскреслих» через півроку, рік, а той кілька років? Отож бо.
І ніхто в Генеральній прокуратурі України чи тепер Офісі Генерального прокурора не зважав на такі «дрібниці». Як не зважають тим більш прокурори на місцях, а також слідчі судді та судді.Хоча суто з точки зору закону таке скасування є прямим порушенням Конституції України, Закону України «Про прокуратуру» та Кримінального процесуального кодексу України. Усі без винятку слідчі дії, що відбуваються потім – поза межами закону і все, що під час їх проведення здобуто, не можна визнавати допустимими доказами.
Проте ж очі закриваємо? Чи не так?
Тому я думаю, що за умови, якщо дійсно є бажання підняти органи прокуратури навіть у межах існуючого контраверсійного Закону, то я на питання «Резонанс»: «Що потрібно робити?» відповім приблизно так.
Насамперед слід проаналізувати скільки кримінальних проваджень, що розслідується (хоча би ці – без тих, що перебувають уже в суді) є такими, що скасовані постановою прокурора чи ухвалою слідчого судді поза межами строку, визначеного частиною шостою статті 284 КПК України. Потім вивчити хоча би ті, що розслідуються за фактами тяжких та особливо тяжких злочинів. Подивитися, що встановлено за цей час.
За результатами розглянути дії щодо скасування постанови та проведення досудового розслідування як з точки зору дисциплінарної практики, так, можливо, й у рамках КПК України.
Аналогічним чином провести перевірку та аналіз ефективності обшуків і стану збереження речей і грошей, що були вилучені під час їх проведення.
Якщо кримінальне провадження розслідується роками, або направлено до суду, а обшуки провели у людини чи на підприємстві, де потім не було доведено причетності до скоєння злочину, то щодо слідчого і прокурора не зайвим буде також визначитися. І не листом, а конкретними санкціями.
Стосовно ж обшуків, то я би також запровадив такий статичний звіт, який ми як слідчі у 90-ті роки складали щомісяця. У якому провадженні, хто погодив, який слідчий суддя санкціонував, коли провів, що вилучили, чи потім було притягнуто до кримінальної відповідальності особу в якої обшук проведено.
І за кожен випадок отакого безпідставного обшуку нещадно карати.
Далі. Вивчити стан збереження та використання майна на яке у кримінальному провадженні накладено арешт, у тому числі в разі передачі його АРМА. Де воно? Чи платять за нього? Які доходи отримує держава?
Вивчити ефективність та законність застосування негласних слідчих (розшукових) дій та в кожному випадку порушення закону реагувати виключно в межах КПК України, як щодо слідчих, так й прокурорів докупи з слідчими суддями.
Це так. Для почину.
Утім, якщо зробити це, то через півроку ситуація впевнений дещо зміниться. Принаймні вона не буде нагадувати назву роману Володимира Войновича «Путём взаимной переписки». Причому публічної.
Читайте Резонанс в Facebook и подписывайтесь на наш канал в Telegram
