» Заритий в землю талан, або що не так із законопроектом №2194?

29 июль 2021, Четверг, 19:17

Заритий в землю талан, або що не так із законопроектом №2194?

21 апреля 2021г.
0
84145518_3710880425596216_6754768720813359104_n

Антоніна Славицька

Законопроект №2194, через який опозицію звинувачують у саботажі «прогресивних законодавчих ініціатив», насправді не є ані першим, ані другим, ані третім. Тобто ані прогресом, ані цінною законодавчою знахідкою, ані свіжою ініціативою. Все це «старі пісні про головне», тобто про відкриття земельного ринку, а точніше, про те, як зробити таке відкриття максимально комфортним для зацікавлених осіб.

Із цим законопроектом взагалі відбулася доволі цікава річ. Його абсолютно затьмарила «слава» іншого документу – №2178-10, який тепер вже став законом про відкриття ринку землі. Всі пам’ятають, з якими ексцесами відбувалося голосування за цей закон у вікопомний день – 13 листопада 2019 року. Проте мало хто знає, що він був зареєстрований у Верховній Раді 10 жовтня 2019-го, тоді як законопроект №2194 з’явився на сайті парламенту десятьма днями раніше – 1 жовтня.

І хоч «руки дійшли» до нього тільки зараз, через півтора роки після його написання і після наданого парламентом дозволу на продаж земель, він не є ані кращим, ані прогресивнішим, аніж його більш удатний «побратим». Проект закону, який носить назву «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» просто уточнює певні моменти, які, тим не менш, йдуть в одному руслі з політикою продажу землі.

Але, здається, деякі з моїх колег не відчувають таких нюансів і взагалі мають нечітке уявлення про те, що саме включено у порядок денний. Інакше як пояснити той факт, що ті з депутатів, які голосували проти №2178-10, раптом підтримали №2194? Втім, суттєва навіть не позиція окремих парламентарів, а практичне наповнення і, так би мовити, «ідейний зміст» законопроекту. Він же полягає у наступному.

Однією з головних новацій законопроекту №2194 є передача земель у комунальну власність. Підозрюю, що увесь документ писався передусім задля цієї норми: усі землі за межами населених пунктів визнаються комунальними в силу закону, крім земель, що використовуються держорганами.

Палкі прихильники цієї норми обґрунтовують її необхідність так: нарешті у громад з’явиться додатковий земельний ресурс, який вони зможуть використовувати на свою користь. Досі землею розпоряджався Держгеокадастр, і така практика зарекомендувала себе не надто позитивно. Адже механізм управління був неефективним та провокував різноманітні зловживання з боку чиновників. Тепер же громади безпосередньо на місцях через свої органи зможуть самостійно визначати долю земельних ділянок. Для цього законопроект пропонує новий порядок встановлення і фіксування у Державному земельному кадастрі меж громад.

Але це в ідеалі. Як тим часом все виглядатиме на практиці?

Мені доводилося чути / читати думку невиправних ідеалістів, котрі вважають, що передача землі громадам вплине на їхню автономію та посилить децентралізацію. Зазвичай в якості головного аргументу нагадують про те, що всього в країні – понад 60 млн. га землі, з яких понад 70% (42 млн. га) — земля сільськогосподарського призначення, розташована за межами населених пунктів. З них 32 млн. га розпайовані, проте ще 10,5 млн. га — досі державні. Суттєва частина цих земель перебуває у межах об'єднаних територіальних громад, проте громади не можуть нею керувати. Замість них землею розпоряджаються центральні органи влади.

І от, мовляв, коли вся ця земля буде передана в руки громад, останні зможуть розпоряджатися нею на власний розсуд. Зокрема, змінювати цільове призначення приватних ділянок, розташованих у межах населеного пункту та в межах ОТГ. Або впроваджувати плани розвитку територій, вирішувати, де саме розташовуватимуться промислові, сільськогосподарські, інфраструктурні та рекреаційні об'єкти. Однак все це є добрим та успішним лише на папері. Адже українська дійсність вносить суттєві корективи у мрію про децентралізацію.

Чому? Відповідь на це питання проста. Тому що земля належатиме не громадам. І навіть не центральній владі. На 90% всі об’єднані територіальні громади знаходяться у власності київських та місцевих землевласників-«феодалів». І закони, які пропонує уряд та парламент, покликані не виправити цю ситуацію, а швиденько організувати великий земельний дерибан.

Комусь дуже болить потреба перерозподілити ринок землі та закріпити його в руках певної групи людей. І коли земля таки поступить у вільний продаж (а станеться це вже 1 липня поточного року), ця сама група людей – через орендарів, які мають пріоритетне право на першочерговий викуп земельних ділянок – сконцентрує в своїх руках чималий ресурс. А що буде далі з цим ресурсом, чи то пак з цією землею – відомо лише її власникам.

Тепер – щодо участі у скуповуванні землі іноземного капіталу. Формально набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення юридичними особами, створеними і зареєстрованими за законодавством України, учасниками (засновниками) або кінцевими бенефіціарними власниками яких є особи, що не є громадянами України, може здійснюватися з дня та за умови схвалення такого рішення на референдумі. Так говорить закон про ринок землі, ухвалений у 2019-му. А законопроект №2194 цьому не суперечить. Отже, хвилюватися не варто?

Варто. Навіть попри те, що жоден референдум щодо продажу землі іноземцям не проведено і навіть не заплановано.

Річ у тім, що закордонна юридична особа може створити такий собі «земельний пул» з українських юридичних осіб, котрі, починаючи з 2024 року, набудуть право купувати землю у осіб фізичних, і їхніми руками збирати до купи виставлені на продаж ділянки – пай за паєм, гектар за гектаром. Інвестиції у розвиток агросектору, таким чином, не прийдуть. Бо зацікавленість покупців обертатиметься не довкола того, як краще саджати картоплю, а довкола того, як скупити побільше земель.

Стоп, скажете ви. Але ж цільове призначення сільськогосподарської землі змінювати не можна? В тому-то й річ, що вже можна. Згідно із законопроектом №2194, місцеві органи влади наділяються правом вивести землі з аграрного обороту. А вже потім нерезидент може спокійно купити ці наділи і розмістити там все, що йому заманеться. Що ж тоді лишиться українським селянам? Питання хороше, але відповідь на нього риторична.

Щоб було простіше зрозуміти, до чого ми йдемо (чи то пак до чого нас ведуть), нагадаю, що у світі є дві моделі «стосунків із землею». У деяких країнах домінують дрібні фермери (як у Польщі), у деяких – великі агрохолдинги (як в Аргентині). Нас вперто ведуть до аргентинської моделі, бо законопроект нової влади впроваджується в інтересах агрохолдінгів, крупних агровиробників. Саме вони мають всі преференції від впровадження ринку в такій ідеології.

Давайте розберемо, яка натомість могла б бути альтернатива на прикладі Польщі. Там існують спеціальні кредитні програми, компенсації процентних ставок. Там існує трикутник «банки – переробники – фермери». Фермери вирощують, переробники беруть в банку кредити, щоб розрахуватися з фермером, і всі задоволені: фермер має гроші, банк – кредити, переробник – свій відсоток. У нас натомість немає ані грамотної банківської та фіскальної політики, ані розвитку переробної промисловості, аби виробники продавали не тільки сировину, але й вироби з неї.

Все це варто запровадити, і ось тоді вийде справжня турбота про малого й середнього фермера. Але починати треба навіть не з цього. Зараз у Державному земельному кадастрі панує хаос. Там відсутні межі громад, межі населених пунктів, границі обмежень. Також не визначено режим використання земель в зонах обмежень, не внесено до реєстру близько п’яти млн. земельних ділянок тощо.

До всього цього не проведена інвентаризація земель, які залишились від колишніх колгоспів. Таких земель, за оцінками фахівців, близько 1.2-1.5 млн. га. Їх статус наразі незрозумілий, це невитребувані паї – щодо яких немає повної ясності: це власність державна або приватна? Ці землі використовуються холдінгами, проте в державному земельному кадастрі вони не зареєстровані. Саме і з таких земель холдінги отримують тіньовий дохід. А громади, знаючи про те, що роблять агрохолдінги, покривають цей незаконний промисел і заплющують очі на те, що з таких земель не сплачується податок.

Отже, перш ніж продавати землю, слід розібрати, що саме є наявним в «асортименті». Відтак обрати близьку нам модель господарювання і виписати чіткі правила, яких потім неухильно дотримуватися. А за вітчизняними покупцями встановити певного роду нагляд. Наведу іще один приклад: у Данії землю сільськогосподарського призначення продають виключно на умовах збереження її статус-кво. При цьому покупець має довести, що планує займатися саме фермерством й нічим іншим – зокрема, останні вісім років перед купівлею він мусить прожити у сільській місцевості. Було б непогано, аби і наші латифундисти доводили «чистоту намірів». А інакше б ризикували б нарватися на відмову у здійсненні такої оборудки.

В комплекті із №2194 йде ще один документ – під реєстраційним номером 2195. Цей законопроект стосується продажу через електронні аукціони земельних ділянок державної та комунальної власності або прав на них. Відповідно до пропонованих цим проектом змін, земельні торги будуть проводитися в єдиній електронній торговій системі у формі електронного аукціону в режимі реального часу в мережі Інтернет, а переможцем визначатиметься той, хто запропонує найвищу ціну за земельну ділянку, яка продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану під час проведення земельних торгів.

Таку прозорість можна тільки вітати, але те, ЯК продавати, має все ж другорядне значення порівняно із тим, ЩО продавати та КОМУ. А продаємо ми, нагадаю, українську землю. І поспіх у цьому питанні, який являють колеги з провладної фракції, в принципі, є цілком зрозумілим.

10 квітня посли країн G7 провели зустріч із прем’єр-міністром Денисом Шмигалем і нагадали йому про «важливість виконання умов програми stand-by МВФ та макрофінансової допомоги ЄС». Умови ж ці полягають, зокрема, і в ухваленні законопроекту № 2194. Власне, раніше колишній в.о. глави Мінекономіки Павло Кухта чесно й відкрито сказав, що № 2194 може бути обміняний на 700 млн доларів кредитної підтримки від Світового банку.

Відтак всіх, хто проти такого обміну, стали звинувачувати у законодавчому спамі (себто у великій кількості правок до законопроекту) та у спробах «втопити» документ. Хоча насправді йдеться лише про те, аби не втопити Україну у дешевих кредитах від наших спонсорів. А зробити це, між іншим, буде легко – значно легше, аніж потім реанімувати «утопленицю».

Читайте Резонанс в Facebook и подписывайтесь на наш канал в Telegram

 

зображення_viber_2020-07-02_09-15-38
Антоніна Славицька Народний депутат України, фракція "ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА - ЗА ЖИТТЯ", членкиня Комітету  з питань антикорупційної політики Верховної Ради України