» Про перешкоди в застосуванні судами Конституції України

31 октябрь 2020, Суббота, 12:56

Про перешкоди в застосуванні судами Конституції України

20 февраля 2019г.
0
120605

За останні два з половиною роки в Україні запроваджено цілу низку конституційно-правових нововведень, серед яких – не надто помітні для загалу, але дуже важливі для справи утвердження верховенства Конституції новели, внесені до більшості процесуальних кодексів України (кінець 2017 р.). У результаті було розширено повноваження судів загальної юрисдикції стосовно застосування Основного Закону України при здійсненні правосуддя.

Зокрема у нових редакціях Господарського процесуального кодексу України (ст. 11), Кодексу адміністративного судочинства України (ст. 7), Цивільного процесуального кодексу України (ст. 10) передбачено: “якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.”

Натомість законопроектом «Про внесення змін до деяких законів України» (№10061) відповідні статті процесуальних кодексів запропоновано викласти у такій редакції: «Якщо суд виявить, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд зупиняє провадження у справі та звертається до Верховного Суду, який, протягом шістдесяти днів з дня надходження запиту суду, зобовʼязаний скликати Пленум для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України».

Як вказано в Пояснювальній записці до законопроекту, причиною його подання є те, що чинна сьогодні законодавча конструкція “по суті представляє собою змішування двох наявних у світі моделей доступу особи до судового конституційного контролю: 1) централізованого (наявність спеціального суду конституційної юрисдикції, до якого може звернутися особа самостійно після вичерпання інших засобів юридичного захисту) та 2) децентралізованого (суд, який розглядає справу, самостійно приймає рішення про незастосування неконституційного закону у звʼязку із відсутністю органу конституційної юрисдикції в державі)”.

Даючи характеристику такій законодавчій ініціативі слід визнати, що в Україні ще з середини 90-х років ХХ ст. у багатьох представників правничого та політичного середовищ закріпилася думка, що завдання із забезпечення конституційності правових актів – справа виключно КСУ. Але такий погляд на справу, який і тоді був щонайменше поверхневим та завідомо контрпродуктивним, сьогодні ж і поготів, уже не має права на існування. Адже на основі болючого досвіду перших десятиліть новітнього українського державотворення, не може викликати сумнівів, що реальне досягнення закріпленої в Конституції України мети забезпечення конституційності правових актів можливе лише за умови повноцінного долучення до справи якомога ширшого кола активних учасників, в першу чергу - судів.

Варто наголосити, що застосування принципу прямої дії норм Конституції України завжди було безпосереднім обов’язком кожного судді, жодного законодавчого підкріплення не потребуючи. Так, у добре відомій постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” ще 1996 року було вказано: “Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді кон- кретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нор- мативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй”.

З іншого боку, як відомо, судова практика пішла зовсім іншим шляхом, а попередні редакції процесуальних кодексів майже не розвивали закладений у ст. 8 Основного Закону принцип, суттєво стримуючи і без того не надто велику активність суддів у справі утвердження верховенства Конституції України. Але якщо правильно застосовувати Конституцію досі не вміли суди, то чого можна було вимагати від інших учасників суспільних відносин, зокрема політичних діячів, рядових представників публічної влади чи пересічного громадянина.

Водночас, збільшення повноважень судів у частині застосування Конституції України неоднозначно сприйнято в окремих академічних та професійно-практичних колах (що й спричинило подання законопроекту). З недовірою і настороженістю розглядається воно окремими експертами як посягання на виключну юрисдикцію КСУ, наділення “звичайних” судів не притаманними їм повноваженнями, що нібито загрожує поверненням в ідейний обіг недолугої ідеї ліквідації КСУ та до штучного запровадження в Україні елементів американської̈ моделі конституційного контролю.

Проте ці побоювання зовсім не обґрунтовані оскільки межі між спеціалізованою конституційною та загальною юрисдикцією в Україні визначені досить чітко. Чинні на сьогодні процесуальні кодекси ніяк не змінюють того, що єдиним органом влади, уповноваженим на визнання правових актів неконституційними завжди був і залишається КСУ. Визнання правового акта таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним,) є офіційним актом (дією) єдиного органу конституційної юрисдикції, здійсненим у результаті встановлення (з’ясування, виявлення) суперечності (невідповідності) правового акта Конституції України, що оформлене рішенням КСУ у встановленому Конституцією порядку та має наслідком втрату чинності правового акта повністю або частково.

Суди ж загальної юрисдикції, не маючи права визнавати нормативні акти неконституційними, поряд із цим не мають права застосовувати такі акти у разі, якщо доходять самостійного висновку, що останні суперечать Конституції України. Але треба мати на увазі, що такий висновок, як парадоксально б це не звучало, зберігшись в остаточному (нескасованому вищими інстанціями) судовому рішенні, сам по собі не є остаточним та має попередній, тимчасовий і проміжний характер і може не знайти свого подальшого підтвердження КСУ.

Саме тому встановлена КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, є підставою для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами, якщо рішення суду ще не виконане (статті 361, 363 КАС України; статті 320, 321 ГПК України; статті 423, 424 ЦПК України).

Але варто ще раз наголосити – обов’язок суду відмовитися від застосування закону у справі виникає лише в разі безсумнівного судового переконання у його суперечності Конституції України.

Зрозуміло, що таке переконання може мати місце лише у достатньо очевидних випадках, коли йдеться про конкретні, чітко визначені конституційні норми-правила, з якими не узгоджуються відповідні норми закону. Суд не може брати на себе зайву відповідальність та неадекватно оцінювати власну спроможність визначати конституційність правового акта, особливо у складних справах, де необхідний зовсім інший рівень аналізу, який здатен забезпечити лише КСУ.

Отже сьогодні, Україна, яка, очевидно, перебуває на найбільш динамічному етапі правового реформування за всю свою попередню історію, як ніколи раніше, потребує якісної, дисциплінованої та високо організованої системи забезпечення конституційності правових актів, єдиним центром, але не єдиним суб’єктом якої є КСУ. Тож виключати в сучасних умовах з цієї системи суди загальної юрисдикції є неправильним і неприйнятним.

Більш детальну наукову публікацію автора на тему: “Перевірка судами загальної юрисдикції конституційності законів України як проміжна форма конституційного контролю (у контексті права особи на конституційну скаргу)” див. у журналі “Право України” (12, 2018 рік)

111
Сергій Різник Доцент кафедри конституційного права Львівського національного університету імені Івана Франка