» «Відсікти» Донбас? Нове слово у «реінтеграції»

05 лютий 2023, Неділя, 12:44

«Відсікти» Донбас? Нове слово у «реінтеграції»

22 Січня 2021г.
0
photo_2021-01-22_11-20-02

Антоніна Славицька

Останнім часом я читаю в «патріотичних» виданнях пропозиції «відсікти» Донбас. Просто взяти та відрізати, та ще й, напевно, збудувати стіну на кордоні, вирити рови і запустити туди голодних крокодилів, а по периметру огорожі дати електричний струм. Так «жартували» в часи прем’єрства Яценюка, коли уряд дійсно розпочав зведення так званої «стіни», на якій добре нагріли руки «відповідальні особи». Однак мова зараз не про це.

Варіант «відсікти» Донбас в певних колах має назву «німецького сценарію». От тільки з формулою Штайнмаєра це аж ніяк не пов’язано. Німецький сценарій відсилає нас до часів окремого існування ФРН та НДР. Коли Федеративна республіка Німеччини «поховала» ті шість земель, що увійшли до складу Німецької демократичної республіки. Відрізала їх до пори – до часу, прописавши в своїй конституції можливість повернення та входження цих територій до складу єдиної держави.

А доки цього не сталося, дві країни, розділені Берлінською стіною, існували собі цілком автономно. І більша за розміром, впливом та міжнародною вагою ФРН не надавала своїй «другій половинці» допомогу, не втручалася у її справи і не намагалася поширити на «сусідку» свій протекторат. Але тримала в голові можливе повернення до спільного дому. Саме за таким сценарієм «патріоти» пропонують вчинити з Донбасом.

Відділити. Забути. Поставити хрест. Мало чи не заклясти та помити з милом руки. Такий ось він, «німецький сценарій».

Не буду зараз зупинятися на тому, що паралелі між ФРН і НДР з одного боку та «ДНР», «ЛНР» і Україною з іншого – взагалі некоректні. Німеччину розділили треті сили, не питаючи на те її волі та згоди. На українському ж Донбасі йдуть, погодьмося, дещо інші процеси. І це по-перше.

По-друге, станом на початок холодної війни у Європі злиття обох Німеччин видавалося повною утопією. А стало воно можливим через десятиліттям – із занепадом радянської домінанти та із деактуалізацією розподілу світу на соціалістичний та капіталістичний табір. У 1950-1960-ті роки минулого сторіччя таке годі було й уявити.

В Україні ХХІ сторіччя – зовсім інакша ситуація. І, тим не менш, «німецький сценарій» видається багатьом і прийнятним, і навіть необхідним. І це – не настрої останніх місяців. Півроку тому, влітку 2020-го, група «Рейтинг» та Центр Разумкова опублікували соцопитування, з яких випливало, що поступово зростає кількість тих, хто виступає за повне відділення від України Донбасу. Зростання це ще не різке і не критичне (приблизно з 4-5% до 8-9%), але, тим не менш, місце має вже.

А ще раніше, у 2016-му, аналогічні пропозиції озвучували позафракційний нардеп Віктор Балога та депутатка від «Народного фронту» Вікторія Сюмар. Їхні заяви викликали жваву дискусію в ЗМІ і соцмережах та містили типові доводи, чому питання про майбутнє ОРДЛО необхідно винести на референдум. «Якщо ми хочемо завершити війну силою, думаю, буде важко. Якщо дипломатією, то ще важче», – стверджував Балога.

«Найбільш реалістичний сценарій — це відмова від окупованих територій. Проводимо референдум, запитуємо думку людей. Якщо більшість українців за те, щоб 95% території держави мали шанс на розвиток і процвітання, а не потрапили в залежність від решти 5%, то нехай собі керують. Тоді не буде предмету війни. Іншого сценарію для України просто не існує», – додавав він.

Сюмар же акцентувала увагу на економічній та соціальній проблематиці: «Для того, щоби повернути Донбас, потрібно вкласти величезні ресурси на відбудову цієї території. Тому, з моєї точки зору, ми маємо винести це питання на референдум: яким українці бачать майбутнє Донбасу. І далі вже будувати на волі народу цю політику».

Та про референдум – то взагалі окрема новела. Мені вже доводилося писати (і неодноразово) як про те, що ухвалення законодавства по плебісциту гальмується, так і про те, які очевидні недоліки має документ, написаний на Банковій. Та справа навіть не у референдумі, справа у певному «підігріві» суспільних настроїв.

Наразі лідери «суспільної думки» пропонують зробити наступне:

1. Повністю скласти відповідальність за теперішнє та майбутнє Донбасу, включно із припиненням пенсійного та соціального забезпечення;

2. Остаточно припинити постачання води та енергоресурсів у напрямку ОРДЛО;

3. Різко мінімізувати людські контакти, можливість перетину лінію розмежування, зробивши виняток хіба що для осіб, які бажають назавжди переїхати на контрольовану територію;

4. По завершенню обміну полоненими – вийти із мінських домовленостей.

Аргументується це набором ризиків, які чекають на Україну в тому випадку, якщо все вище зазначене не буде втілено – а серед цих ризиків є і економічні, і екологічні, і суспільно-політичні, і навіть ментальні.

Я розумію, що сказане є, врешті-решт, приватною думкою окремих спікерів, а не офіційною позицією влади. Але ці спікери все ж мають виходи на соціум – від майданчиків у медіа і до депутатської трибуни (як це було у випадку з Балогою чи Сюмар). І така їхня позиція не визнається «сепаратистською» або такою, що загрожує цілісності України.

Але якщо це і є модифікація плану реінтеграції Донбасу, про яку любить поговорити президент Зеленський, то стає дуже сумно. І сумно, і прикро. Та все ж хочеться вірити, що ідея «відсікти Донбас» все ще не звила гніздо в головах владної команди. Принаймні, наприкінці минулого року глава держави обіцяв представити пакет законів по реінтеграції Донбасу.

Законів цих поки не видно, а депутат від «Голосу» Сергій Рахманін тим часом зауважує, що наш гарант раніше «плавав» в питаннях Донбасу, однак зараз набув достатньо знань і «вже психологічно готовий до того, щоб виходити з Мінського процесу», але «поки не знає, як це зробити». Боронь Боже, звісно, аби Рахманін виявився Вангою і дійсно прочитав думки Зеленського, які той, можливо, плекає. Принаймні, в своєму новорічному інтерв’ю журналу «Фокус» президент казав, що «просто так з мінських домовленостей ми вийти не можемо».

Звучить ніби обнадійливо, проте нотки коливання в президентській фразі відчутні. А якби «не просто так», то Україна вийшла би з мінського процесу? І перекреслила би усі плани, зобов’язання, наплювала би на репутаційні втрати нашої держави? Якби знала, що все це їй якось минеться?..

«Про план «Б» щодо Донбасу говорити поки зарано», – загадково зауважує Зеленський все в тому ж інтерв’ю «Фокусу». Нині, мовляв, й досі реалізується план «А» – із мінськими угодами, нормандськими зустрічами тощо – з усім тим, що президент називає «болючою та тонкою дипломатією». Але що буде тоді, коли годинник Зеленського покаже, що час дипломатії минув? Перейдемо до «відсікання» Донбасу?

Звісно, я не берусь прогнозувати, які ідеї по встановленню миру реалізуватиме владна команда вже завтра. Я лише констатую певні небезпечні тенденції. Тенденції щодо відмови від частини України. Це, погодьмося, доволі дивний мир. І точно не те, що було у передвиборчих обіцянках президента Зеленського.

Україна має повертати собі Донбас, дослухаючись до його голосу і не нехтуючи ним. Це однаковою мірою потрібно як одній, так і іншій стороні. Таке повернення називається «діалогом», збереженням цілісності країни, підтримання її авторитету як в очах власних громадян, так і закордоном.

Все решта – інфантильні капризи незрілих людей, котрі думають, що проблема розсмокчиться, якщо відгородитися від неї муром. Бо «відсікти», звичайно, можна все що завгодно, от тільки після такої ампутації дороги назад не буде. Те, від чого ми так бездумно відмовляємося, не повернеться назад або ж повернеться дуже нескоро – і вже не таким, як нам би хотілося. Тож не застосовуймо скальпель там, де ще допоможе звичайна терапія.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram