» Чи варто ліквідовувати КСУ, як радить Яценюк?

18 серпень 2022, Четвер, 19:51

Чи варто ліквідовувати КСУ, як радить Яценюк?

18 Березня 2021г.
0
изображение_2021-03-18_115001

Антоніна Славицька

Весна – період політичних активностей. Литвин вирішив нагадати про себе і постить рекламу на Фейсбуці. А Кличкові й ФБ не потрібен – він з гранатою лягає під танк офлайн, от тільки бій несправжній, та й Києву від цього – ані холодно, ані гаряче.

Тим часом Гройсман ходить на ефіри та ток-шоу, а Зеленського всієї партією вмовляють йти на другий термін. Тимошенко натякає на можливу коаліцію зі «слугою народу» і, ймовірно, своє третє прем’єрство. Кожен – при ділі, кожен заробляє бали, формує бонуси.

Кого не вистачає в цьому пазлі? Зрозуміло, що Яценюка. Він теж подумує про прем’єрство, а також про багато інших речей. Знічев’я йому спало на думку кілька конгеніальних ідей, котрими він вирішив поділитися в своєму недавньому інтерв’ю.

Навіщо окремий суд, якщо є ВСУ?

«Я вважаю, що Конституційний Суд в країні не потрібен, – заявляє Яценюк. – Цю функцію зобов’язаний виконувати ВСУ, конституційна палата в складі ВСУ як вищого інституту судового правосуддя в Україні. Якби президент Зеленський пішов із такою ініціативою, я думаю, що він зараз на цій хвилі отримав би і політичну підтримку серед громадян України...».

Але дарма Яценюк прописує для Зеленського вигідні (з точки зору Яценюка) піар-ходи. По-перше, ходи ці невдалі (якщо це тільки не тонкий тролінг). По-друге, просуванням величі президента є кому займатись. По-третє, Яценюк повторює за іншими, а для політика не може бути більшого гріха, аніж вторинність.

Свого часу великий реформатор (не плутати з великим комбінатором) Саакашвілі вже просував ідею одного суперсуду, який займатиметься відразу усім, а по факту – нічим корисним. Тож Яценюк лише переозвучив цю тезу на новий лад.

Але чому вона виникає взагалі? Так, зараз багато хто незадоволений роботою КСУ. І не тільки зараз. Раніше суд теж вважали апендиксом Банкової, надто зручним інструментом в руках будь-якого президента – яке б прізвище він не носив. Втім, якраз цей склад суду продемонстрував свою фронду, пішовши проти президента.

Цього інциденту я вже неодноразово торкалася у своїх статтях. Ми знаємо, що 27 жовтня 2020 року КСУ визнав неконституційною статтю 366-1 Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за декларування недостовірної інформації. Так само суд скасував низку положень закону про запобігання корупції та позбавив НАЗК більшості повноважень.

Це не сподобалось «міжнародним партнерам», і 30 жовтня президент Володимир Зеленський вніс до Ради як невідкладний законопроєкт щодо відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства.

Відновлення довіри президент побачив у своєрідний спосіб: він запропонував визнати рішення КСУ «таким, що не створює правових наслідків» та розпустити чинний склад КСУ.

Звісно, суд так ніхто й не розпустив, бо це просто неможливо. Інцидент триває і досі, і обидва його фігуранти – президент та суд – так і стоять на «тропі війни». Але це не привід підміняти Конституційний Суд Верховним. Якщо просто видаляти все, що заважає, держава залишиться без жодних інститутів. Зрештою, рано чи пізно і гіпотетична «конституційна палата» ВСУ може дати привід бути незадоволеною нею.

То що, брати скальпель та видаляти ще й її?

Як виникли конституційні суди та в чому їхня цінність?

Історики-конституціоналісти кажуть, що своїм виникненням інститут КС зобов’язаний тоталітарним режимам Європи ХХ сторіччя. Всім – від Муссоліні до Франко. Так, зокрема, у 1933 році німецький Рейхстаг ухвалив закон із буцімто багатообіцяючої назвою – «Закон про ліквідацію бідування народу та держави». Однак йшлося в ньому аж ніяк не про «зубожіння» в українському розумінні.

Закон цей відміняв громадянські свободи й передавав надзвичайні повноваження уряду на чолі з рейхсканцлером Адольфом Гітлером. Так у Європу прийшов нацизм – цілком демократичними, до речі, методами. Не зовсім, щоправда, бо голосування тривало в обстановці, коли Рейхстаг був оточений парамілітарними загонами нацистської партії. І, тим не менш, формально все було за правилами: парламентська більшість дала новому закону зелене світло.

Німці добре засвоїли цей урок, і нині Німецький федеральний конституційний суд вважають одним із найсильніших в світі. Його функція є такою ж, як і у аналогічних судів: стримувати демократію у тих межах, де войовнича більшість (якщо така раптом виникне) не зможе зашкодити незахищеній меншості.

Проте не всі країни пройшли шлях Німеччини. Ті, котрі не зазнали авторитаризму, не стали створювати у себе конституційні суди (а це, приміром, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція) або ж створили їх, але з доволі скромною юрисдикцією (Канада, Франція, Бельгія).

То як слід було вчинити Україні, котра у 1991-му перестала бути частиною квазідемократичного державного утворення, котре мало одну партію і одну ідеологію і, безперечно, могло було бути віднесене до авторитарних режимів? Нам слід було переймати досвід Німеччини чи йти шляхом Фінляндії, яка чудово обходиться без КС?

Як все сталося після 1991-го – ми прекрасно знаємо, адже Конституційний Суд в Україні було створено. Знаємо ми і те, що з перших же своїх кроків він зарекомендував себе не найкращим чином. Наприклад, «виписавши» Кучмі дозвіл балотуватися втретє і вказавши на те, що перша його каденція «не зараховується» – як така, що мала місце до ухвалення Конституції 1996 року.

І подібних компрометуючих суд моментів було доволі. Дехто скаже, що відтак КСУ не виправдав довіри і не став тим запобіжником, котрий рятує від зловживань владою. Певною мірою, це так і є. Але визнавши цей факт, ми маємо два шляхи – руйнувати те, що вийшло невдалим, або спробувати його полагодити та дати нове життя. Що обирати – залежить від України, але тут є одне «але».

Чому ми все таки маємо зберегти КСУ?

Якщо йти за правилами, то ліквідація Конституційного Суду має відбуватися шляхом внесення відповідних змін до Конституції. А не одним розчерком пера, як це собі намріяв Зеленський. Проте новий закон (аби бути таким, що вступив в силу), має пройти горнило того ж таки КСУ. Тобто самі судді повинні дати добро на власну «страту».

Тут, таким чином, ми маємо дві технологічні складнощі – зібрати 300 голосів для внесення змін до Конституції та отримати від КСУ «добро» на його розпуск. Але проблема не тільки в цьому.

Відмовившись від КСУ, ми оголяємо наші правові фланги. Формальна демократія в стінах Верховної Ради отримує небачений до того карт бланш. Можна робити що заманеться, ухвалювати які завгодно закони – жоден «контролер» в особі КСУ не зупинить свавілля парламентської більшості. Чи це справді те, чого ми хочемо?

Рятувальний жилет, вдягнутий на людину, яка потопає в холодній воді, – гірший варіант за тепле місце у рятувальному човні. Але кращий за перспективу піти на дно. Нам потрібен наш КСУ, бо іншого все одно не «підвезли». І, власне, своїм рішення від жовтня-2020 КСУ довів вміння бути незалежним від виконавчої влади. А це вже не так погано.

Але все це не означає, що КСУ не потрібні зміни. Я, наприклад, виступаю за скорочення зарплат суддям КСУ. Тим паче, що вся слава завжди дістається їм, а «чорна» робота при підготовці ухвали – помічникам та консультантам.

Отримувати по 200-300 тисяч гривень щомісячно, мати купу преференцій при доволі таки «полегшеному» графіку роботи – ненормально. Ось цей момент і слід неодмінно переглянути.

Плюс було б добре, аби склад КСУ викликав довіру та повагу. Але це не досягається активним залученням до формування його складу іноземців, як це пропонують наші активісти та прозахідне лобі в Україні. Довіру та повагу слід заслужити власними вчинками, власним незаплямованим реноме.

Свого часу перший склад конституційного суду Чехії Вацлав Гавел обирав з-поміж правників-мігрантів, яких він закликав повернутися на батьківщину і чиє призначення пролобіював перед парламентом. Гавел, таким чином, відібрав справжніх лідерів громадської думки або, як іще кажуть в Україні, «моральних авторитетів нації».

На жаль, у нас вже скомпрометованими є і перше, і друге поняття. Але і це не привід відмовлятися від КСУ, бо це виглядатиме так, ніби є якесь надскладне завдання, котре ми не стані подужати. Це, навпаки, привід рости і вирощувати гідні кадри. Колись таки урожай зійде, адже що іще йому лишається?

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram

зображення_viber_2020-07-02_09-15-38
Антоніна Славицька Народний депутат України, фракція "ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА - ЗА ЖИТТЯ", членкиня Комітету  з питань антикорупційної політики Верховної Ради України