» Екстремізм по-українськи: Чи вдасться загнати джина назад у пляшку?

19 сентябрь 2020, Суббота, 21:51

Екстремізм по-українськи: Чи вдасться загнати джина назад у пляшку?

25 августа 2020г.
0
248912

Олексій Бебель

Оскільки в соціальних мережах вщухла хвиля «оцінок» диванних експертів щодо захоплень заручників та дій правоохоронних органів, спецслужб і Президента України у цих критичних ситуаціях, а всю увагу вони зараз перемкнули на події в Білорусі, можна спокійно обговорити кілька очевидних, але замовчуваних проблем, що існують.

Події у Волинській, Полтавській областях та місті Києві пов’язують начебто з тим, що у першому випадку Президент України виконав вимогу особи, що захопила заручників, закликавши дивитися фільм. Водночас висувалися версії, що все це був фарс для підняття авторитету правоохоронних органів.

Пізніше почався шквал критики на роботу правоохоронних органів і спецслужб, що діяли не так, як «бійці» з соцмереж.

Я навпаки не вважаю за потрібне вправлятися у критиці Глави держави, працівників Національної поліції та СБУ. Не існує ідеальних керівників та виконавців. Насправді мірою оцінки є виключно успішний результат, а ним у такій ситуації є відсутність жертв серед заручників та правоохоронців, а також знешкодження чи знищення терориста.

Розлогі роздуми про «не ведуть перемовин з терористами» та «потрібно було діяти інакше» я б ще міг сприймати з боку ветеранів спецслужб, які мають на своєму рахунку операції із знешкодження терористів, але вони майже не висловлювалися з цього приводу.

Натомість ці та деякі інші злочини, що скоювалися в Україні, мали поставити перед суспільством, а тим більш владою, низку зовсім інших питань ніж ті, що обговорювалися.

Невірно буде стверджувати, що винесення політичної боротьби на вулицю шляхом залучення сил, що фактично підривають монополію держави на застосування сили, а також бездіяльність правоохоронних органів у цих випадках, виникла у 2014 році.

Насправді саме такий непритаманний для української політичної культури того часу спосіб боротьби було використано «інтелектуалами» від тодішньої влади.

Варто лише пригадати обливання зеленкою під Качанівською колонією, виникнення терміну «тітушки» і залучення сторонніх осіб для боротьби з учасниками Майдану 2013 – 2014 років.

Тому випущений з пляшки джин, а точніше демон екстремізму, вже назад загнаний не був, а навпаки набравшись сил почав здобувати публічну трибуну.

Зрозуміло, що будь-яка зміна влади, що відбувається у революційний спосіб, ставить перед тими, хто власне цю владу отримав, два великих питання, а саме легітимність та соціальна опора.

Перше питання вирішується шляхом виборів, а от на друге відповідь дати не так просто, особливо за умови дуже великого політичного спектру тих, хто власне брав участь у взятті влади.

Основний запит суспільства під час Революції полягав у необхідності чесної роботи усіх гілок влади без виключення, розвитку вітчизняної економіки, а відтак й підвищення соціальних стандартів життя.

Проте фактичний прихід до влади олігархії не змінив уставлених принципів роботи, а лише певним чином реорганізував фінансові потоки та перерозподілив сфери впливу.

Цілком природньо, що за таких умов олігархія віднайшла свою опору у відносно малочисельних та невпливових з точки зору електоральної підтримки групах. Однак на відміну від більшості так би мовити «центристського», ліберального населення, ці групи були добре зорганізовані та згуртовані.

Держава скільки завгодно може заплющувати очі на очевидні факти розпалювання конфронтації, тиску на органи влади (особливо суди), не реагувати на протиправні діяння лише тому, що їх вчиняють так звані «активісти», але завершитися це може дуже погано.

Варто пригадати лише досвід охоронного відділення Російської Імперії. При цьому навіть не про «зубатовщину» мова. Якраз вона при іншому ставленні могла б реально збити соціальне напруження.

Справа у використанні провокаторів у середовищі радикальних партій, а надто керівника бойової організації партії соціалістів-революціонерів Азефа.

Історія симбіозу роботи політичної поліції та очільника найбільш могутньої терористичної організації, свідчить про досить умовну контрольованість таких персонажів, а також про цілком можливе використання їх для вчинення практично замовних вбивств навіть підлеглими своїх керівників.

Саме з цих причин вбивство Плєве вірогідно пов’язували з тим, що він звільнив зі служби Рачковського, який був куратором Азефа.

Воно й не дивно. Світогляд таких персонажів чітко окреслюється рядками з творів заступника Азефа – терориста, політика та письменника Бориса Савінкова:

Если вошь в твоей рубашке

Крикнет тебе, что ты блоха,

Выйди на улицу

И – убей!

Це вся його квінтесенція. Розв’язання будь-яких задач насильством, без жодних вагань чи сумнівів.

У основі такого мислення лежить екстремізм і саме боротьба з ним має стати першочерговим завданням для усіх гілок влади.

На жаль прийняття парламентом відповідальності за екстремізм припало на час Революції 2013 – 2014 років, а тому стаття 110-1 Кримінального кодексу України, як й інші так звані «Закони 16 січня», практично не діяла.

Утім життя свідчить, що розробка відповідного законопроекту, який має регулювати поняття екстремізму, способи його профілактики і боротьби з ним є вкрай необхідним.

Як сказано у Євангелії від Марка: «Коли царство поділене саме в собі, не зможе те царство встоятись».

Не може суспільство жити та протистояти як зовнішнім, так й внутрішнім загрозам, якщо в ньому немає реакції з боку правоохоронців на пропаганду та виправдання насильства й нетерпимості.

Прикладів скільки завгодно. Наведу лише останні. Особливо ті, що стосувалися органів влади і правоохоронних органів. Оскільки, якщо вже самі себе не захищають, то простих посполитих і поготів.

Зокрема після того, як було знешкоджено чоловіка, котрий у Полтаві, а потім в області захоплював у заручники правоохоронців, яких тільки коментарів до цієї новини можна було начитатися, наприклад, у Facebook під постами офіційних представників влади.

Не буду звісно переписувати тут ці «перли» – їх можна досі прочитати, але щонайменше погрози на адресу поліції текли річкою.

А карикатура на одному з найвідоміших сайтів України (називати не буду щоби не популяризувати цю «творчість») де на малюнках з мультфільму про Простоквашино показано у виді поштаря Пєчкіна Президента України Володимира Зеленського, який повідомляє російською мовою, що купив книги (палітурка теж російською мовою), а далі ніч та дядько Федір копає яму зі словами: «Це ж треба, книжки він російські купує…».

Це, перепрошую, у які ворота? Карикатура про що?

Не кажучи про те, що сайт взагалі-то російськомовний, чи у здоровому глузді слід бути щоб публікувати подібне?

По-перше, цілком зрозуміла алюзія виритої ями та придбаної книги.

По-друге, а чому здіймати такий ґвалт з того, що він книгу придбав російською мовою? Невже це заборонено? Кожен має право купувати те, що йому цікаво незалежно від того якою мовою їх надруковано – головне, щоб хотілося її прочитати.

Хоча, думаю, що більшість з тих, хто так обурився цим, книгу в руках давно не тримали.

А як відреагувала влада на викладену в соціальних мережах «пісню» із антисемітським текстом, що на моє переконання очевидно розпалює міжнаціональну ворожнечу, яку на мотив «Черемшини» нещодавно «виконував» для загалу (вдумайтеся!) державний чиновник?

Проте усе це досі існує тому, що частина олігархії, яка втратила владу, боїться відповідальності та бажає повернутися до бюджетних потоків, а екстремісти, як її соціальна опора та силове крило, розуміють, що перед ними також є загроза припинення фінансування, а там дивись ще й відповідати за скоєне доведеться.

Тож хочеш чи не хочеш, а один одному мають допомагати. Особливо враховуючи той факт, що нинішня влада, турботливо зберігає такі «кращі досягнення» колишньої, як люстрація, вплив закордонних фондів, а головне – ставлеників, які очевидно працюють щонайменше з озиранням, якщо не прямо в інтересах попередників.

Тому поведінка так званих «активістів» не лише в інтернеті, а й «в реалі», свідчить про те, що допоки влада не розуміє з чим вона реально має справу, а окремі її представники (не виключаю) заграють з ними.

Утім відсутність реакції, а тим більш спроба поставити їх під своє керівництво, до добра не доведуть. Ні владу, ні країну.

Екстремісти в усьому світі бажають щонайменше легалізації та отримання офіційного статусу, але завжди їх цікавить уся повнота влади.

Крім того вони називаючи себе поборниками національних інтересів, насправді розпалюють ворожнечу, тим самим розколюють суспільство і дають ворогам прекрасний козир щоб прирівнювати патріота України з тим, хто б’є політичних противників, закликає до депортацій та позбавлення громадянства, обмеження виборчих та інших політичних прав, але головне – маючи джерела фінансування, вони рекрутують до своїх лав молодь, створюючи собі соціальну базу та можливо й колони майбутніх штурмовиків.

Отже, що, на мій погляд, слід зробити.

Перш з все у центральному апараті СБУ створити окреме управління по боротьбі з екстремізмом до складу якого включити слідчих та силовий підрозділ.

Аналогічне самостійне управління з процесуального керівництва створити у Офісі Генерального прокурора.

Доручити цим управлінням питання профілактики та припинення екстремізму, принаймні у розрізі ознак злочину, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України – порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками.

Ввести кримінальну відповідальність за фінансування осіб та організацій, які порушують рівноправність громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками.

Доповнити чинний Закон, що забороняє комуністичну та націонал-соціалістичну ідеології.

Під час його прийняття Інститут національної пам’яті зосередився лише на них, але чомусь (чому саме?) залишив поза увагою фашистку ідеологію, а тому поширення доктрин Муссоліні, Кодряну й інших поборників тоталітарної ідеології є цілком легальним явищем.

З огляду на це необхідно також заборонити будь-яку популяризацію ідеологій, політичних партій, рухів та осіб, які ставили за мету створення тоталітарної держави, а також сприяли утвердженню режиму на територіях, що були окуповані Третім Рейхом та його союзниками.

Установити кримінальну відповідальність за заклики до застосування насильства щодо працівників правоохоронних органів та членів їх сімей, а також за тиск на суд у будь-якій формі.

Звісно, що це далеко не все. Однак потрібно хоч з чогось розпочинати наводити лад.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram.

9
Олексій Бебель Аналітик «Kyivstratpro», адвокат, голова Адвокатського об’єднання «Бебель, Демура і партнери»