Проаналізувавши стан злочинності в Україні і стан протидії їй з боку держави за перше півріччя, відповідно, 2014-2016 рр. та з’ясувавши дійсні причини криміногенної ситуації, хотів би дещо детальніше зупинитись на одній із пропозицій вдосконалення діяльності правоохоронних органів.
Цілком закономірно було б, якби держава, яка свідомо ігнорує покладений на неї Основним Законом обов’язок забезпечення захисту кожного громадянина від злочинних посягань, взяла б на себе зобов’язання по відшкодуванню кожному такому потерпілому заподіяної злочином шкоди.
Принцип відповідальності держави дуже простий: саме вона, проводячи непродумані, нав’язані ззовні, без глибокого вивчення та елементарного дослідження, перш за все, з боку фахівців, так звані «реформи», в першу чергу - прокуратури та Національної поліції, фактично зруйнувала свою правоохоронну систему і тим самим взяла на себе повну відповідальність за вчинені злочини, бо її політика запобігання цим суспільно небезпечним проявам була неефективною.
Тим більше, в ч.3 ст. 127 КПК України чітко зазначено: «Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом». Тобто, держава повинна платити ці гроші своїм скривдженим громадянам. З цим погоджувався і Мін’юст України, представники якого навіть розробили законопроект «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів».
До речі, ще в 2006 році народні депутати Сіренко, Онопенко і Оніщук також пропонували свій законопроект «Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину». Але до цього часу відповідного закону про відшкодування шкоди потерпілим хоча б від насильницьких злочинів так і не було прийнято.
І це все при тому, що ще 8 квітня 2005 року український Уряд підписав Європейську Конвенцію щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів від 24.11.1983, але досі так її і не ратифіковано. Причини цьому прості: одразу після ратифікації держава має розпочати виплачувати відшкодування, а грошей на це в бюджеті не передбачено, оскільки немає закону, який би врегулював відносини з надання державою компенсацій постраждалим хоча б від насильницьких злочинів, а також фінансування на їх лікування, поховання і т.д.
Тому, на жаль, у нас діє лише принцип відшкодування жертві злочинцем, якщо його визнали винним у скоєнні проти громадянина насильницького злочину. Однак, як показав проведений мною аналіз, кількість нерозкритих злочинів, починаючи з 2014 року, постійно зростає, тому значна частина потерпілих осіб, в тому числі і від насильницьких злочинів, залишається без компенсації за отримані від нападу невстановленого злочинця тілесні ушкодження. Проте, зауважу, що розкриття злочину теж не є гарантією того, що заподіяну шкоду буде компенсовано. Як показує практика, лише невелика частина таких позовів про компенсацію шкоди, заявлених і вирішених, повністю виконуються злочинцем, бо останні, як правило, не володіють великими статками і майном, якими можна компенсувати збитки.
З огляду на таку ситуацію, соціально справедливим було б надання жертвам хоча б насильницьких злочинів фінансової допомоги від держави, як це відбувається в державах Європейського Союзу, і тоді б, я впевнений, що держава була б зацікавлена створити таку законодавчу базу і такі професійно підготовлені правоохоронні органи, які б забезпечували ефективну протидію злочинності, щоб вона була змушена якомога менше компенсувати заподіяну шкоду із Державного бюджету України потерпілим за нерозкриті злочини.
