» Позбавлення прокурорів правозахисної функції призвело до беззахисності громадян

06 декабрь 2020, Воскресенье, 00:56

Позбавлення прокурорів правозахисної функції призвело до беззахисності громадян

18 ноября 2020г.
0
e4c3ce5ea5b751a4cbc35eb30f7bc38c58fb89a8

Олексій Баганець

1 ЧАСТИНА

Не дивлячись на щорічне погіршення ситуації навколо діяльності органів правопорядку, прокуратури і судів, в першу чергу, через постійні намагання їх «реформувати», що триває як мінімум останні 6-ть років, я продовжую свої дослідження проблеми дотримання прав і свобод громадян в сфері правоохоронної діяльності, на що ні попередня влада, ні нинішня взагалі не звертають будь-якої уваги.

Свій черговий виступ в режимі відеотрансляції я розділю на дві частини, щоб не перевтомлювати вас. В першій із них зупинюся на тому, що саме позбавлення прокурорів правозахисних функцій і призвело до очевидної беззахисності громадян від свавілля та беззаконня органів правопорядку.

Я вже неодноразово говорив про те, що проведені мною протягом останніх 4-х років аналізи стану дотримання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування засвідчили про щорічне погіршення законності в діяльності органів правопорядку та прокуратури. Основними причинами такої ситуації є цілий ряд фактів і обставин, але, першим із них було прийняття ще в 2012 році з порушенням всіх можливих норм, як Конституції України, так і Закону України «Про Регламент Верховної Ради», нового Кримінального процесуального кодексу України, яким закладено основу для розвалу існуючої до цього правоохоронної системи, в першу чергу, шляхом суттєвого обмеження повноважень органів прокуратури, в т.ч. і у сфері досудового розслідування, та порушення принципу стримування і противаг в її діяльності. Нагадую, що це було зроблено як з метою виконати «рекомендації» Європейського союзу, який пообіцяв тодішньому Президенту України В. Януковичу підписати Угоду про асоціацію, так і навмисного створення тодішньою владою необхідних умов для ускладнення процесуальних можливостей органів досудового розслідування і прокуратури по притягненню до кримінальної відповідальності тодішніх найвищих посадових осіб в разі усунення їх від влади. Про явну «аферу» із прийняттям нового КПК України свідчить хоча б і той факт, що він був проголосований в порушення Регламенту ВР вночі приблизно 35 народними депутатами замість 226-ти необхідних!

А «новизна» кримінального процесуального закону полягала в тому, що нашій державі ззовні явно нав’язували своє бачення повноважень прокуратури, не зважаючи на наші національні традиції та правову культуру, на існуючу в Україні криміногенну і економічну ситуацію, на напрацьовані нашими правоохоронними органами і прокуратурою десятками років, підкреслюю, ефективні методи розкриття і розслідування злочинів, збору, перевірки і оцінки доказів, причому, в розумні терміни та з дотриманням прав і свобод громадян.

В підтвердження своєї позиції, про повну неприйнятність нав’язаної нам, підкреслюю, шкідливої моделі органів прокуратури повідомляю, що до сьогоднішнього дня в деяких країнах Європи прокуратура продовжує, наприклад, здійснювати досудове розслідування (Румунія, Польща, Іспанія і т.д.), тільки і того, що його здійснюють не слідчі прокуратури, а безпосередньо прокурори, а також прокуратури мають наглядові повноваження за додержанням деяких законів та представляють в судах інтереси соціально незахищених громадян.

Трішки нагадаю вам історію: Україні дійсно раніше висловлювали докори в тому, що слідчі і прокурори були представниками одного і того ж державного органу, що, начебто, перешкоджало об’єктивності прокурорського нагляду за досудовим розслідуванням та сприяло, начебто, корупції. Але, мало хто в 2012 році звертав увагу на те, що запропонований справжній зміст нового КПК в дійсності полягає в тому, що тепер слідчий будь-якого органу досудового розслідування, який не перебуває у складі прокуратури, не може самостійно провести більше 90% слідчих, негласних слідчих (розшукових) та процесуальних дій без згоди прокурора, чого за попереднім кримінальним процесом не було! Тобто, задумка «реформаторів» ззовні і їх поплічників в Україні і полягала в тому, щоб, навпаки, ліквідувати прокурорський нагляд за додержанням законів слідчими і оперативними працівниками на стадії досудового розслідування, в т.ч. і прав та свобод громадян!

Але, відвертим і справжнім початком неприхованого наступу на конституційні права і свободи наших громадян було прийняття в жовтні 2014 року нового Закону «Про прокуратуру» за ініціативою вже новообраного Президента України П. Порошенка, який зі своєю командою під тиском Заходу і США протягом 5-ти років майже повністю зруйнував правоохоронну систему нашої країни, в першу чергу, шляхом навмисного обмеження до крайнощів, як чисто наглядових, так і особливо правозахисних повноважень прокуратури, позбавивши її не тільки функції досудового розслідування, чого без будь-якого сумніву не потрібно було робити як із мотивів економії бюджетних коштів, так і напрацьованого досвіду по боротьбі із злочинністю та досягнутого рівня забезпечення, при цьому, дотриманню прав і свобод громадян, так і функції нагляду за додержанням і застосуванням законів, яка з 1996 року залишилась в Прикінцевих положеннях Основного Закону на перехідний період. При цьому, ще раз звертаю Вашу увагу, що це було зроблено свідомо в порушення вимог Конституції України, не чекаючи створення системи органів державного контролю за додержанням законів, які б перейняли на себе функції, які до цього виконувала прокуратура, в результаті чого цей напрямок діяльності держави залишається без її уваги повністю безконтрольним, в т.ч. і в частині, що стосується забезпечення захисту прав і свобод громадян. Я думаю, що і обіцяне ще тоді введення взамін наглядових функцій прокуратури того ж незнайомого нам і чужого інституту «префектів» так і залишається лише на папері вже 7-й рік!!! Хоча і вони на практиці ніколи не зможуть замінити прокурорів.

До цього треба додати і той факт, що в жовтні 2008 року в Страсбурзі на третьому засіданні Консультативної Ради європейських прокурорів було обговорено і схвалено висновок, в якому було чітко вказано, що діяльність прокуратури поза межами кримінального права зумовлена, перед усім, потребами суспільства в належному забезпеченні прав людини та суспільних інтересів і що обидві наявні в межах Європи прокурорські системи (як ті, де прокурори наділені повноваженнями поза межами кримінальної юстиції, так і ті, де вони не мають таких функцій) є цілком допустимими в демократичній державі.

І це при тому, що в Європі немає єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади, а тому заклики ззовні і всередині України про приведення нашої прокуратури у відповідність до, так званих, «європейських стандартів» є ніщо інше, як видумка і брехня. Насправді ж, реальні мотиви такого тиску ззовні на нашу країну були зовсім інші, а саме: зруйнувати таким шляхом існуючу в Україні систему стримувань і противаг в органах державної влади, посіявши в діяльності наших правоохоронних органів хаос і безлад, чого було досягнуто, сформувати в головах наших довірливих громадян відчуття незахищеності та перетворити нашу державу в такий собі сировинний придаток до Заходу та США, в якому б процвітали злочинність, корупція і беззаконня. Більше скажу: для зрівняння, якщо звернутись до досвіду тих же європейських держав, то і на сьогодні в 37 із 47 із них прокурори продовжують виконувати правозахисні функції.

Але, не дивлячись на це, попередня влада в лиці П. Порошенко і підпорядкованої йому Верховної Ради, разом із більшістю, так званих, «опозиційних» фракцій дружно продовжувала і далі руйнувати прокуратуру, а саме: під тиском Європейського Союзу в червні 2016 року вони скасували і п’яту її конституційну функцію, а саме: «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами», чим фактично позбавили наших громадян, в першу чергу, соціально незахищених, раніше існуючого у них права на захист їх інтересів з боку органів прокуратури, який, звертаю увагу, здійснювався безоплатно, в основному, ефективно і головне - в найкоротші терміни.

І це при тому, що в пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», який був прийнятий в грудні 2004 року, не звертаючи уваги на реакцію того ж Євросоюзу, з приводу розширення конституційних повноважень прокурорів, тодішня незалежна від зовнішнього впливу і тиску Верховна рада України прямо зазначила, що це зроблено саме з метою поліпшення забезпечення додержання прав і свобод людини та громадянина! І тодішній Президент України підписав ці зміни до Основного закону.

Тому, я ще раз наголошую, що і наша попередня влада теж могла вистояти перед тиском, так званих, «друзів» і «партнерів» як із Європи, так і з США, саме з метою захисту інтересів як своєї держави, так і, в першу чергу, своїх громадян, і не дати можливості зруйнувати ту ж прокуратуру шляхом позбавлення її наглядових, в першу чергу, правозахисних, повноважень, що фактично зробило наших людей беззахисними як від валу злочинності, так і беззаконня з боку влади, в т.ч. і в лиці правоохоронних органів, особливо, після скасування в червні 2016 року ще однієї конституційної функції прокуратури у вигляді «нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове розслідування». Ви тільки вдумайтесь, про яке забезпечення дотримання прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні можна тепер вести мову, коли прокурор сьогодні немає будь-яких повноважень в необхідних випадках вносити документи прокурорського реагування на виявлені порушення вимог закону, в т.ч. і прав і свобод громадян, та вимагати їх усунення, а тим більше - притягнення винних службових і посадових осіб органів правопорядку до дисциплінарної відповідальності. Звичайно, що він позбавлений і права вимагати відновлення порушених ними прав і свобод громадян.

До речі, я чітко пам’ятаю, як щиро та навіть занадто емоційно раділи від цього відвертого руйнування прокуратури в 2014-2016 роках тодішні керівники правоохоронних органів, бо це дійсно неприховано відкривало шлях до відвертого беззаконня з їх боку та фактичного наступу держави на права і свободи громадян, в першу чергу на стадії досудового розслідування.

Таким чином, ще раз стверджую, що прийняття 14.10.2014 року нового Закону «Про прокуратуру» в такому вигляді та внесення з такою ж метою змін до Основного закону в червні 2016 року під приводом впровадження, так званої, «судової реформи», було відвертим порушенням законних прав і інтересів громадян України, гарантованих ст.22 Конституції України, де чітко зазначено, що конституційні права і свободи громадян не можуть бути скасовані, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів заборонено звужувати зміст та обсяг вже наданих прав! Проігноровано попередньою владою при цьому і вимоги ст.157 Конституції, яка вимагає, що навіть Основний закон не може бути змінений, якщо такі зміни передбачають скасування чи обмеження вже наданих прав і свобод людини і громадянина!!! Тому, мені і не зрозуміло, про який європейський шлях розвитку ми говоримо на кожному кроці при такому законодавчому, практичному підходах до законодавчої діяльності?!

А про фактичну беззахисність наших громадян, яка наступила в нашій державі після таких «лже-реформ», свідчать, як я вже говорив, і проведені мною аналізи стану дотримання конституційних прав і свобод громадян органами досудового розслідування і прокуратури за останні роки, в т.ч. і за 2019 рік. Ще раз наголошую, що саме у зв’язку з тим, що в порушення вимог Конституції України були ліквідовані наглядові повноваження прокурорів, в т.ч. і вищого рівня, ніхто із органів правопорядку протягом останніх 6-ти років не несе будь-якої відповідальності за відверте беззаконня і порушення прав та свобод громадян, а і за фактичну бездіяльність у боротьбі із злочинністю та корупцією. Для прикладу, я за 35 років своєї прокурорської діяльності не зустрічав таких очевидних та цинічних фактів завідомо незаконного притягнення громадян до кримінальної відповідальності, коли, підкреслюю, без будь-яких доказів вини (!) людину могли затримати, повідомити про підозру та навіть взяти під варту, як це було наприклад, із одним із мерів Київської області. Як показують проведені мною дослідження, тепер ніхто із слідчих і прокурорів не остерігається, звертатися до слідчих суддів із неогрунтованими клопотаннями про проведення масових обшуків та накладення арештів на майно, в т.ч. і тих осіб, правовий статус яких ще не визначено, ніхто не боїться затримувати громадян як без ухвали слідчого судді, так і без передбачених ст.208 КПК України підстав для цього, чи, тим більше, висувати підозри без наявності обгрунтованих для цього підстав та вносити при таких же умовах до слідчих суддів клопотання про обрання до ще не визнаних судом винними осіб саме виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Чи ми могли раніше уявити, щоб прокурор центрального апарату ГПУ (тепер Офіс Генерального прокурора) відмовлявся виконувати рішення слідчого судді, яке вступило в законну силу, про закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків розслідування, (з моменту реєстрації в ЄРДР кримінального правопорушення середньої тяжкості пройшло не 6-ть місяців і навіть не 12-ть, а 6-ть років), а звернувся до слідчого судді за роз’ясненням способу виконання цього судового рішення?! Жах!

А щодо прийняття ще більш вразливого для громадян рішення про направлення відносно них обвинувальних актів до суду, коли у кримінальному провадженні ще не зібрано достатніх доказів винуватості підозрюваного, то наші правоохоронці при такій безкарності і безвідповідальності стали діяти ще більш зухваліше, направляючи до суду навіть відверто бездоказові обвинувальні акти, надіючись, що при нинішньому стані правосуддя та тяганині в судах (із різних причин) кінцеве рішення у таких справах може бути прийнято не скоро, тобто, далеко не в розумні терміни, а може навіть і через кілька років! Для очевидності візьміть хоча б сумнозвісне кримінальне провадження за обвинуваченням, так званої, «злочинної організації» під керівництвом бувшого Міністра доходів і зборів А. Клименка, сумнівний обвинувальний акт по якому (якщо вірити повідомленням в ЗМІ) нараховував більше 100 тoмів! Теж саме можна сказати і по найбільш резонансих кримінальних провадженнях, розслідуваних НАБУ, де по значній частині із них потрібно очікувати лише виправдальні вироки і перешкодити цьому не допоможе навіть створений в порушення Конституції саме для підтримки антикорупційного бюро, так званий, Вищий антикорупційний суд.

На відміну від нинішнього, на превеликий жаль, байдужого ставлення, як держави, так і суспільства, до широко розповсюджених порушень прав і свобод громадян, в т.ч. і у сфері розкриття і розслідування кримінальних правопорушень, раніше, за попереднім Законом «Про прокуратуру», коли діяли наглядові повноваження прокурорів, перш за все і вищого рівня, за кожним фактом незаконного затримання громадян, пред’явлення їм неогрунтованого обвинувачення, чи, тим більше, - взяття під варту, я вже не говорю про факти винесення судами виправдувальних вироків, проводились обов’язкові службові розслідування, всі факти неналежного виконання слідчими і прокурорами своїх службових обов’язків обговорювались на засіданнях колегій прокуратур областей і Генеральної прокуратури України, за наслідками яких, винні службові особи (слідчі прокуратури та наглядові прокурори) притягувались до дисциплінарної відповідальності (звичайно, якщо була встановлена їх вина та не пройшли строки давності). Аналогічно вносились документи прокурорського реагування і відносно винних слідчих інших органів досудового розслідування та їх безпосередніх керівників. Тому, ще раз наголошую про крайню необхідність внесення якнайшвидше необхідних змін до діючого законодавства, бо в результаті нав’язаних нам ззовні і реалізованих «псевдо-реформ», ви тільки вдумайтесь, в Україні на сьогодні фактично не існує жодного державного органу, жодної службової чи посадової особи, які б відповідали особисто за цей напрямок діяльності держави і несли за це персональну відповідальність!!!

Посилання ідеологів і провідників в Україні названих вище «реформ» на введення, замість прокурорського нагляду, судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування не витримують ніякої критики. По-перше, слідчий суддя може лише чисто теоретично проконтролювати дотримання прав і свобод людини тільки в разі надходження до нього відповідного клопотання чи скарги сторони або учасника процесу. По-друге, як показує практика, надмірно розширені контрольні функції слідчих суддів не тільки не забезпечили суворе дотримання вимог закону на досудовому розслідуванні, а, навпаки, лише провокували і провокують тяганину в розслідуванні і особливо в розкритті злочинів по «гарячим слідам» та в розумні терміни!

А головне, що слідчі судді взагалі не реагують відносно слідчих, прокурорів чи тим більше – оперативних працівників у зв’язку з допущенням ними порушення вимог законів, а тим більше - прав і свобод громадян. Більше скажу, що такий «контроль» з боку слідчих суддів насправді перетворився із багатьох причин у чисто формальну процедуру. Ну, посудіть самі. Тільки в 2019 році, про що я вже не раз говорив, слідчі судді задовольнили приблизно 40% поданих слідчими і прокурорами клопотань про взяття підозрюваних під варту, в той час, як відмовили лише в 15,7 % випадків! Також ними було задоволено в минулому році 73% клопотань про проведення обшуків. А якщо говорити про тимчасовий доступ до речей і документів, то кількість задоволених слідчими суддями клопотань прокурорів в 2019 році склала більше 90%! Приблизно ж така ситуація із практикою накладення арештів на майно, із клопотань про що слідчими суддями задоволено більше 70-75%. А в частині задоволення ними клопотань слідчих і прокурорів про отримання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), що пов’язано з втручанням в приватне життя людей, взагалі склалася критична ситуація, бо слідчими суддями задоволено більше 80% (із поданих 64 811 відмовлено лише в 4 454-х). Якщо взяти так розпіарений і теж нам нав’язаний ззовні Вищий антикорупційний суд, то він задовольнив майже 90% таких клопотань!!! Про який тоді можна говорити судовий контроль?! Про те, що це часто формальна процедура, свідчить і той факт, що лише 30% матеріалів НСРД долучаються прокурорами до матеріалів кримінальних проваджень в якості доказів, і то, я сумніваюсь, що ця цифра є об’єктивною, бо в дійсності їх ще менше.

Якби українська влада була дійсно патріотичною і незалежною, як цього вимагає наш Основний закон, то не потрібно було б гадати, яким чином, в межах яких процесуальних чи контрольних повноважень і хто саме повинен перевіряти, наприклад, діяльність того чи іншого органу досудового розслідування, в т.ч. і на предмет його ефективності. З цією метою не треба було придумувати чи запозичувати ззовні якийсь нікому до цих пір невідомий і незрозумілий термін «аудит» і, тим більше, «ламати собі голову», хто його повинен проводити в тих же органах досудового розслідування, де існують такі поняття як таємниця досудового розслідування, чи тим більше, державна таємниця; які питання і яким чином без порушення норм КПК України можна перевірити під час такого «аудиту», якщо для вивчення тих же оперативно-розшукових справ, чи матеріалів кримінальних проваджень, потрібні спеціальні повноваження, які мають лише прокурори і керівники слідчих підрозділів у відповідності до вимог КПК і Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Я вже мовчу про нав’язану Україні мертвонароджену норму Закону «Про Національне антикорупційне бюро», яка передбачає проведення такого «аудиту» ефективності діяльності цього нового, теж нам нав’язаного ззовні, антикорупційного органу лише іноземними «фахівцями», які, звертаю ще раз увагу, не мають для цього ні будь-яких процесуальних повноважень, не знають ні нашого законодавства, ні, тим більше, - нашої мови. Я вже мовчу, про те, що не наша держава оцінює їх фаховість, а тим більше, що таку «перевірку» іноземцям також потрібно оплачувати із нашого і так мізерного (убогого) держбюджету. І тому не дивно, що такого надуманого «аудиту» в НАБУ так і не було проведено жодного разу протягом 5-ти років його існування , хоча такі перевірки повинні були проводитись, як вимагає Закон, щорічно, що в сукупності із іншими чинниками дозволило його керівникам залишатись безконтрольними і безкарними за допущені порушення вимог законів та прав і свобод громадян.

На цьому сьогодні буду закінчувати свій виступ про причини і наслідки, до яких призвели ці псевдо – «реформи».

В другій частині я зупинюся на ще більш загрозливих наслідках, так званих, «реформ», які призвели до того, що держава взагалі самоусунулась від виконання взятих на себе зобов’язань, щодо забезпечення конституційних прав громадян, залишивши їх фактично напризволяще.

2 ЧАСТИНА

І знову сьогодні буду говорити про те, що старанно замовчується в нашому наскрізь обманутому суспільстві про, так звані, «реформи», нав’язані ззовні, в т.ч. і в сфері правоохоронної діяльності, від яких, окрім негативу, до цих пір українці нічого позитивного за ці останні 6-ть років не відчули, а навпаки ситуація в державі тільки погіршилась на всіх напрямках діяльності!

Зокрема, про нинішню фактичну беззахисність наших громадян не тільки від злочинних посягань, а і від відверто неправомірних дій наших правоохоронців і прокурорів, в першу чергу, процесуальних керівників, що стало можливим, в результаті навмисного позбавлення правозахисних повноважень прокуратури, засвідчили і результати вивчення мною нині діючого, так би мовити, вже «реформованого» законодавства, яке регламентує порядок діяльності органів правопорядку і прокурорів, їх повноваження та підстави для притягнення до відповідальності за порушення ними вимог Конституції і законів України на стадії досудового розслідування та за вчинені ними посягання на конституційні права та свободи людини і громадянина.

Скажу відразу те, чого більшість наших співвітчизників не знають або зовсім не усвідомлюють: станом на сьогоднішній день проведені «реформи» під гаслами приведення наших органів правопорядку і прокуратури до, так званих, «європейських стандартів» фактично призвели до зворотнього результату: Ви тільки вдумайтесь, тепер в нашій державі ніхто не відповідає ні за порушення вимог закону, ні тим більше, за стан дотримання прав і свобод громадян, в т.ч. і на стадії досудового розслідування! Ще раз підкреслюю: ніхто! Тобто, повна безвідповідальність та безкарність!

Подивіться самі.

Так, у відповідності до ст.3 Основного закону України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, дійсно, визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Але, на сьогодні, це лише декларація, бо в дійсності наша держава не виконує взяті на себе зобов’язання, що підтверджується навіть тим, що жодна із наших найвищих посадових осіб тепер не несе персональної відповідальності за допущені порушення прав і свобод людини і громадянина, у сфері правоохоронної діяльності, в т.ч. і на стадії досудового розслідування!

Беремо того ж Президента України, який у відповідності до ст. 102 Основного закону є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Але, як показує практика, як мінімум три останніх наших Президенти постійно порушували вимоги Основного закону, причому кожний наступний із них вчиняв такі протиправні дії більш відвертіше і зухваліше. Візьміть хоча б нинішнього, при всій повазі до його посади, який систематично, свідомо подавав і подає до ВР законопроекти, які зухвало грубо порушують вимоги Конституції України, а потім свідомо підписує такі неконституційні закони. Яскравим прикладом таких його не конституційних дій є і його заклики, саме поведінка і дії, в т.ч. і в запропонованому ним законопроекті про визнання, ви тільки вдумайтесь, рішення Конституційного Суду України нікчемним та звільнення всіх суддів КС в порушення передбаченого Основним законом порядку із займаних посад за винесення ними рішення, яке йому не сподобалось! А чому він так себе веде, бо передбачений Конституцією України порядок звільнення Президента від займаної посади в порядку імпічменту взагалі нереальний на практиці, які б закони для цього не приймалися, бо норми Основного закону є нормами прямої дії і при розбіжності застосовуються саме вони, а не Закон «Про імпічмент Президента», який нинішня влада так помпезно прийняла.

Теж саме стосується і Кабінету Міністрів України, на який не тільки покладено відповідальність за стан боротьби із злочинністю, а і до його основних (ст. 2 Закону) завдань віднесено вжиття заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Але, це теж декларативна норма, бо фактично породжує персональну безвідповідальність найвищих посадових осіб держави, в т.ч. і Премєр-Міністра, і того ж Міністра внутрішніх справ, за ці два надважливих напрямки діяльності. Більше скажу: Закон «Про Кабінет Міністрів України» зробив, наприклад, керівника МВС всесильним і всемогутнім, з одного боку, а з іншого – повністю безконтрольним та безвідповідальним за результати виконання названих обох функцій держави, в т.ч. і за стан дотримання прав і свобод громадян в діяльності підпорядкованої йому Національної поліції.

Ви тільки вдумайтесь, завдяки так званим, «реформам» на вимогу Заходу і США він особисто тепер ні за що не відповідає: ні за результати діяльності підпорядкованих йому центральних органів виконавчої влади, в т.ч. Національної поліції, ні за стан злочинності та протидії їй, ні, тим більше, за допущені ними порушення вимог законів та прав і свобод громадян! Більше того ні перед ким він і не зобов’язаний звітувати про ці «результати» роботи повністю підпорядкованих йому відомств і його роботу ніхто тепер не може перевірити і тим більше – оцінити.

В той же час, про реальні можливості цього Міністра свідчить хоча б та ж прес-конференція, організована ним з участю нинішнього Президента України, з питань, які взагалі не відносяться до його компетенції, а саме: з приводу обговорення результатів розслідування кримінального провадження за фактом умисного вбивства П. Шеремета, на якій він, не будучи процесуальною особою, організував фактично розголошення матеріалів досудового розслідування, в т.ч. і негласних (слідчих) розшукових дій, а може і державної таємниці, що грубо порушувало принцип презумції невинуватості.

Якщо ж ви продовжуєте вважати, що забезпеченням дотримання прав громадян повинна займатися нинішня прокуратура, і за такі порушення повинен нести відповідальність Генеральний прокурор і підпорядковані йому прокурори, так як це було раніше, то Ви теж глибоко помиляєтесь.

Пояснюю чому.

Згідно вимог діючої з 2016 року статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, але, вона, окрім підтримання публічного обвинувачення та представництва інтересів держави в судах і то у виключних випадках, здійснює лише організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження (правда яких, незрозуміло), а також нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку. Тобто, ні про нагляд за додержанням законів, ні про нагляд за дотриманням прав і свобод громадян, ні, хоча б, про їх забезпечення на досудовому розслідуванні, в Основному законі прямо не передбачено.

Разом з тим, у відповідності до статті 1 діючого донині Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює, акцентує Вашу увагу, встановлені Конституцією України функції, з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави!

Поряд з цим, згідно цього Закону, діяльність прокуратури повинна ґрунтуватись на засадах верховенства права, законності, справедливості, неупередженості та об’єктивності, а також презумпції невинуватості. Але, все це теж, вибачте, є декларацією, бо, не дивлячись на внесення ще в 2016 році до Конституції України змін щодо нових повноважень прокуратури, діючий Закон «Про прокуратуру» так і не був протягом 4-х років приведений у відповідність до Основного закону, а головне, законодавцями не було надано чітких роз’яснень понять нових конституційних функцій, як «організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», «вирішення відповідно до Закону інших питань під час кримінального провадження» та «нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку». А тому і не зрозуміло, чи повинна прокуратура продовжувати здійснювати покладені на неї функції саме «з метою захисту прав і свобод людини і громадянина», чи зобов’язана вона забезпечувати «дотримання прав і свобод людини» та вживати заходи по їх відновленню, а тим більше, чи повинна реагувати відносно порушників закону.

Тому і не дивно, що діючий Закон «Про прокуратуру» не зобов’язує Генерального прокурора при щорічному звіті у Верховній Раді України інформувати парламент про стан дотримання прав і свобод громадян під час здійснення досудового розслідування; не передбачає він і обов’язку Генерального прокурора визначати формування звітності саме про стан дотримання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування та під час проведення оперативно-розшукових заходів; а головне, що нинішній Закон не містить конкретних вимог про персональну відповідальність прокурорів, як процесуальних керівників, так і вищого рівня, в т.ч. і Генерального прокурора, за допущені органами досудового розслідування та оперативним працівникам факти порушення прав і свобод людини та громадянина, що в цілому і сприяє формуванню в органів досудового розслідування, оперативних працівників та їх керівників почуття безвідповідальності, вседозволеності та безкарності!

Та і про яке забезпечення прав і свобод громадян можна вести мову, якщо навіть виправдання особи або закриття стосовно неї судом кримінального провадження за реабілітуючими обставинами не може бути підставою, у відповідності до діючого сьогодні Закону «Про прокуратуру», для притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора, який здійснював процесуальне керівництво досудовим розслідуванням та підтримував публічне обвинувачення в суді у цьому провадженні!? Або, ще виникає закономірне питання: хіба не повинен прокурор бути об’єктом службового розслідування в разі обрання слідчим суддею за його клопотанням особі без достатніх підстав виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, чи при таких же умовах повідомлення за його згодою чи ним особисто особі про підозру або, тим більше, направлення обвинувального акту до суду в разі відсутності достатніх доказів вини такої особи, що позбавлений можливості попередити навіть прокурор вищого рівня?!

На жаль, відсутня конкретика щодо відповідальності, в першу чергу, персональної, як органів досудового розслідування, так і прокурорів, за стан дотримання прав і свобод громадян на цій стадії і в нині діючому Кримінальному процесуальному кодексі України, зміст якого також узгоджувався у свій час із впливовими європейськими структурами, що теж викликає обгрунтовані сумніви у щирості таких, вибачте, «друзів» та «партнерів». Декларацій у ньому також достатньо. Візьміть хоча б передбачене зобов’язання слідчих суддів, прокурорів, керівників органів досудового розслідування, слідчих та інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися, вимог Конституції України, в той час, як КПК України до цих пір так і не приведений у відповідність до її нових вимог, особливо, що стосується функцій і повноважень прокурорів на стадії досудового розслідування.

Більше того, в діючій ст.36 КПК України до цих пір передбачено «нагляд прокурорів за додержанням законів під час проведення досудового розслідування» нехай і у формі процесуального керівництва, але, із її змісту так і незрозуміло, чи наглядає прокурор за додержанням прав і свобод громадян, чи ні. Зокрема, незрозумілими та половинчастими є повноваження процесуального керівника та прокурора вищого рівня, які, відповідно, в межах своєї компетенції, можуть ініціювати питання про відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування або доручати здійснювати досудове розслідування іншому органу досудового розслідування, лише у випадку «неефективного досудового розслідування», в той час, як прямо не передбачено таких можливостей в разі систематичного порушення таким слідчим чи органом досудового розслідування конституційних прав і свобод громадян!!!

Якщо навіть вже «реформовані» під, так звані, «європейські стандарти» прокурори, в т.ч. і Генеральний прокурор, не зобов’язані забезпечувати дотримання прав і свобод громадян, та нести за це персональну відповідальність, то і не дивно, що і в Законі «Про Національну поліцію» ви не знайдете будь-яких норм, які б покладали на цей багаточисельний орган правопорядку, в т.ч. і на його керівників, персональну відповідальність як за стан злочинності в державі та протидію їй, так і, тим більше, за допущені поліцією порушення законодавства та прав і свобод громадян.

Подібно, декларативно, як і у всіх законах про діяльність прокуратури та органів правопорядку, завданням поліції у відповідності до Закону України «Про Національну поліцію» (ст.2) є надання поліцейських послуг, в т.ч., і у сфері охорони прав і свобод людини. Але, це теж декларація, бо поліція на практиці цілеспрямовано таких функцій не здійснює.

Згадано формально в цьому Законі і про загальний обов’язок поліції забезпечувати дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, але це теж видумка.

Або візьміть тезу про те, що поліція також повинна забезпечувати постійне інформування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також громадськості про свою діяльність не тільки у сфері протидії злочинності та забезпечення публічної безпеки і порядку, але і в «частині захисту прав і свобод людини». Хіба це не обман суспільства?

Не дивлячись на свідоме невиконання поліцією цих вимог, будь-яких негативних наслідків для керівників Нацполіції за допущені поліцією порушення в їх діяльності прав і свобод громадян «відреформованим» законодавством також не передбачено!!! На жаль, відсутній і прокурорський нагляд за додержанням поліцією вимог законів, який був ліквідований в жовтні 2014 року.

І головне, як по мені, нове відреформоване діюче законодавство не зобов’язує Нацполіцію та її керівників звітувати про стан протидії злочинності, та про дотримання прав і свобод людини в своїй діяльності, хоча б на сесії ВР, за результатами чого її керівнику, або Міністру внутрішніх справ, можна було б висловити недовіру, що стало б підставою для звільнення їх обох із займаних посад.

І така безвідповідальність для цих керівників передбачена в законі в той час, коли найбільше порушень законності і прав та свобод громадян допускається саме слідчими та оперативними працівниками Національної поліції, а також їх безпосередніми керівниками. Про яку тоді якість «реформ» можна говорити?!

Майже аналогічна ситуація із фактичною безвідповідальністю за порушення прав і свобод людини вбачається і із Закону «Про Службу безпеки України», де в ст. 5 прямо вказано про те, що її діяльність повинна здійснюватись на основі дотримання прав і свобод людини, що органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, що неправомірне обмеження законних прав та свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність, згідно з законодавством. Але, це теж відверта декларація, бо ніхто в СБУ за порушення прав і свобод громадян не несе будь-якої відповідальності.

Таким же абсолютно формальним є і передбачений в цій же нормі Закону обов’язок співробітників СБУ у разі порушення при виконанні службових обов'язків прав та свобод людини вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди та притягнення винних до відповідальності, бо на практиці такі вимоги Закону ніколи не виконуються.

Тобто, конкретної відповідальності за порушення прав і свобод громадян цим законом не передбачено ні для керівництва Служби, ні для її співробітників. І тому нічого дивного, що Голова СБУ при щорічному поданні Звіту до Верховної Ради, яка повинна здійснювати контроль за дотриманням цією Службою законодавства, не інформує і не зобов’язаний інформувати парламент про стан дотримання цим органом прав і свобод громадянина.

Майже аналогічна ситуація із законодавчим забезпеченням прав і свобод людини та громадянина вбачається і у Законі «Про Національне антикорупційне бюро України».

Так, повністю декларативною є ст.8 цього Закону про те, що саме Директор НАБУ несе відповідальність за законність здійснюваних цим органом оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування та додержання прав і свобод осіб, бо насправді він ні за що не відповідає!

Можна було б, наприклад, погодитися із ст.26 Закону, яка зобов’язує Директора Національного антикорупційного бюро в письмовому звіті двічі на рік інформувати Президента України, Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України з основних питань діяльності Національного бюро та його підрозділів про виконання покладених завдань, в т.ч. і додержання законодавства та прав і свобод громадян. Але, зверніть увагу, що з приводу останньої вимоги він повинен повідомляти лише про кількість осіб, щодо яких набрав законної сили виправдувальний вирок суду! І все. Тобто, про всі інші факти навіть грубих порушень прав і свобод громадян в діяльності НАБУ, в т.ч. і про незаконні обшуки, накладення арештів на майно, затримання громадян та навіть незаконні притягнення громадян до кримінальної відповідальності та взяття під варту Директор бюро не зобов’язаний ні перед ким звітувати.

І саме головне, про що хотілося б сказати. Насправді, передбачений цим Законом щорічний, нав’язаний нам ззовні і незрозумілий для нас «аудит ефективності діяльності Національного бюро, його операційної та інституційної незалежності» перетворив цей новий орган досудового розслідування в повністю безконтрольну від нашого суспільства і нашої держави структуру, що підтвердилося і тим, що за 5-ть років свого існування він ні разу так і не був проведений. Тим більше, що такий «аудит» загалом не планувався проводитись саме з метою перевірки стану дотримання НАБУ прав і свобод людини і громадянина!

Ніякої відповідальності, тим більше, покарання за порушення прав і свобод громадян не передбачає і Закон про напівзруйновану на сьогодні податкову міліцію, яку ліквідовують вже кілька років, починаючи ще з 2017 року, і ніяк не можуть повністю ліквідувати. Так, в розділі «Податкова міліція» Податкового кодексу України, в ст.354.2., є подібні вище викладеним декларації про те, що у разі порушення посадовою чи службовою особою податкової міліції прав і законних інтересів громадянина відповідний контролюючий орган зобов’язаний вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування завданих матеріальних збитків та на вимогу громадянина публічно вибачитися, що звичайно ніколи і ніким не виконується.

Є і норма про те, що податкова міліція у своїй діяльності теж повинна керуватись принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. І все. Тобто, будь-яких конкретних норм щодо покладення персональної відповідальності на працівників податкової міліції, тим більше, на її керівників, за допущені в їх діяльності порушення прав і свобод громадян Податковим кодексом також не передбачено.

Таким чином, виходячи із аналізу викладених вище норм законодавства про діяльність правоохоронних органів, ніхто із керівників прокуратури, МВС, Національної поліції, СБУ, НАБУ та податкової міліції не повинен нести персональну відповідальність за стан дотримання прав і свобод громадян при здійсненні покладених на них повноважень. Тому, як результат, і процвітає останніми роками відверте беззаконня і навіть свавілля в сфері боротьби із злочинністю та корупцією. Разом з тим, одне приємне виключення із цього правила, як не дивно, є лише в Законі «Про Державне бюро розслідувань», де законодавець цілком обгрунтовано передбачив конкретну відповідальність його керівника за порушення прав і свобод громадян в діяльності очолюваного ним органу досудового розслідування. Більше того, саме Директор ДБР, на відміну від того ж Директора НАБУ, Міністра внутрішніх справ, керівника Нацполіції, Голови СБУ та навіть Генерального прокурора несе персональну відповідальність не тільки за діяльність цього Бюро взагалі, як це задекларовано і в інших вище викладених законах, а і конкретно за законність здійснюваних ДБР оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування та додержання прав і свобод людини і громадянина!!!

А головне, що заслуговує на схвалення, то це те, що в цьому Законі (ст.10) більш конкретно виписано залежність подальшого перебування Директора ДБР на займаній посаді не лише від результатів виконання очолюваним ним органом покладених на нього завдань, а і додержання законодавства та прав і свобод людини та громадянина, про що цей очільник зобов’язаний щорічно звітувати на сесії Верховної Ради, за результатами чого парламент може навіть визнати його роботу незадовільною, що є підставою для звільнення його особи із займаної посади!!! Але і ця норма в нашій державі не виконується, бо владу і її покровителів за межами України права і свободи наших громадян взагалі не цікавлять. Більше скажу: така розбіжність в законодавчому підгрунті відповідальності керівників органів правопорядку та прокуратури за порушення прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування та під час оперативно-розшукової діяльності свідчить про неякісну законодавчу діяльність ВР і наших попереднього і нинішнього Президентів, які розробляли, приймали і підписували, перебуваючи під зовнішнім впливом, названі вище закони, відверто ігноруючи вимоги Конституції України та права і свободи наших громадян.

До речі, з цього приводу є досить цікавим і внесений до Верховної Ради законопроект (правда, невідомо яким він по змісту виявиться після правок в профільних комітетах і голосування на сесії) «Про бюро економічної безпеки», де серед відверто декларативних норм є і такі, що заслуговують на увагу.

Так, зокрема, хоча цей законопроект, на жаль, і не передбачає обов’язкового звіту директора БЕБ щорічно, наприклад, перед Верховною Радою, як це має місце у випадку із керівником ДБР, в той же час в ч.4 статті 32 чітко вказано, що ВР за результатами розгляду (письмового) звіту Директора БЕБ про результати діяльності, в т.ч. і додержання законодавства, прав і свобод людини і громадянина, може визнати його роботу не задовільною. Але, на жаль, така оцінка роботи цього керівника Бюро ВР не є підставою для його звільнення з посади, що потрібно було б передбачити і в цьому Законі.

Таким чином, проведений аналіз вищенаведеного законодавства дає достатні підстави зробити зовсім невтішний висновок про те, що, окрім Директора ДБР, жоден із названих керівників правоохоронних органів не зобов’язаний звітувати хоча б один раз на рік на сесії ВР, як про дотримання законності, так і особливо про стан дотримання прав і свобод громадян в їх діяльності, що стало б підставою для їх звільнення із займаних посад, у зв’язку із визнанням ВР їх роботи незадовільною. І це є однією із головних причин незадовільного стану дотримання прав і свобод громадян під час розкриття і розслідування злочинів протягом останніх 6-ти років, так званого, «реформування» органів правопорядку і прокуратури.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram.

18485508_432765090437116_7143097823702655490_n
Олексій Баганець Екс-заступник Генерального прокурора України, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, адвокат