» До чого призвело позбавлення прокурорів правозахисної функції

05 декабрь 2020, Суббота, 23:31

До чого призвело позбавлення прокурорів правозахисної функції

19 октября 2020г.
0
Венедіктова

Олексій Баганець

Проведені  мною протягом останніх 3-х років аналізи стану дотримання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування засвідчили про щорічне погіршення законності в діяльності органів правопорядку та прокуратури.

Основними причинами такої ситуації є цілий ряд фактів і обставин, але, одним із головних із них можу назвати прийняття в 2012 році з порушенням всіх можливих норм, як Конституції України, так і Закону України «Про Регламент Верховної Ради», нового Кримінального процесуального кодексу України, яким закладено основу для розвалу існуючої до цього правоохоронної системи, в першу чергу, шляхом суттєвого обмеження повноважень органів прокуратури. Нагадую, що це було зроблено як з метою виконати «рекомендації» Європейського союзу, який пообіцяв тодішньому Президенту України В. Януковичу підписати Угоду про асоціацію, так і навмисного створення тодішньою владою необхідних умов для ускладнення процесуальних можливостей органів досудового розслідування і прокуратури по притягненню до кримінальної відповідальності найвищих посадових осіб в разі усунення їх від влади. Про явну «аферу» із прийняттям нового КПК України свідчить хоча б і той факт, що він не тільки протирічив тодішньому змісту Конституції України, але і був проголосований в порушення Регламенту ВР вночі приблизно 35 народними депутатами замість 226-ти необхідних! І  хоча в Прикінцевих положеннях і був передбачений перехідний період для введення в дію частини норм цього Кодексу, в т.ч. і позбавлення прокуратури функції досудового розслідування, їх «новизна» полягала в тому, що нашій державі ззовні явно нав’язували своє бачення повноважень прокуратури, не зважаючи на наші національні традиції, на існуючу в Україні криміногенну і економічну ситуацію, на напрацьовані нашими правоохоронними органами десятками років ефективні методи розкриття і розслідування злочинів, збору і оцінки доказів, причому, в розумні терміни та з дотриманням прав і свобод громадян. В підтвердження своєї позиції, про повну неприйнятність нав’язаної нам шкідливої моделі органів прокуратури повідомляю, що до сьогоднішнього дня в деяких країнах Європи прокуратура продовжує здійснювати досудове розслідування (Румунія, Польща, Іспанія і т.д.), тільки і того, що його здійснюють не слідчі прокуратури, а прокурори.

Тому, неодноразові піар-виступи одного з попередніх Генеральних прокурорів про свої великі «досягнення» в «реформуванні» органів прокуратури, в тому, щоб слідчі і прокурори не були представниками одного і того ж державного органу, як він висловлювався, щоб вони не «сиділи в одному кабінеті», що, за його твердженням, перешкоджало об’єктивності прокурорського нагляду за досудовим розслідуванням, породжувало панібратство між ними та сприяло начебто корупції, є абсолютно безграмотними фантазіями. Але, дивуватись таким заявам  немає чого, бо той Генеральний прокурор не тільки ніколи не працював в органах прокуратури, але, не мав навіть юридичної освіти і тому не мав найменшого поняття, що таке досудове розслідування і прокурорський нагляд за нинішнім КПК, а тим більше, у формі процесуального керівництва, справжній зміст яких в дійсності полягає в тому, що тепер слідчий будь-якого органу досудового розслідування, тобто, який не перебуває у складі прокуратури, не може самостійно провести більше 90% слідчих, негласних слідчих (розшукових) та процесуальних дій без згоди прокурора! Тобто, задумка «реформаторів» ззовні і їх поплічників в Україні і полягала в тому, щоб, навпаки, ліквідувати прокурорський нагляд за додержанням законів слідчими на стадії досудового розслідування, в т.ч. і прав та свобод громадян!

Але, відвертим і справжнім початком неприхованого наступу на конституційні права і свободи громадян було прийняття в жовтні 2014 року нового Закону «Про прокуратуру» за ініціативою новообраного Президента України П. Порошенка, який під тиском Заходу і США протягом 5-ти років повністю зруйнував правоохоронну систему нашої країни, в першу чергу, шляхом свідомого обмеження до крайнощів правозахисних повноважень прокуратури, позбавивши її не тільки функції досудового розслідування, чого без будь-якого сумніву не потрібно було робити хоча б із мотивів економії бюджетних коштів, напрацьованого досвіду по боротьбі із злочинністю та досягнутого рівня забезпечення при цьому дотримання прав і свобод громадян, так і функції нагляду за додержанням і застосуванням законів, яка з 1996 року залишилась в Прикінцевих положеннях Основного Закону на перехідний період. При чому, це було зроблено, в порушення вимог Конституції України, не чекаючи створення  системи органів державного контролю за додержанням законів, які б перейняли на себе функції, які до цього виконувала прокуратура, в результаті чого цей напрямок діяльності держави залишився повністю безпідконтрольним, в т.ч. і в частині, що стосується прав і свобод громадян. Я думаю, що  і обіцяне взамін введення того ж інституту префектів (хоча і вони на практиці не зможуть замінити прокурорів) так і залишається на папері вже 7-й рік!!! А хіба думали П. Порошенко і підпорядкована йому Верховна Рада, коли позбавили прокуратуру права представляти в судах інтереси громадян, особливо соціально незахищених, чим прокурори в більшості Європейських держав і надалі продовжують займатися ?! І це при тому, що Парламентська асамблея Ради Європи, ще з 1995 року рекомендуючи Україні прийняти новий Закон «Про прокуратуру», ніколи не вимагала скасувати, а лише пропонувала переглянути повноваження прокурорів поза межами кримінальної сфери. До того ж, в 2004 році на засіданні заступників Міністрів Ради Європи було підтримано існування різноманітних моделей прокуратур у різних країнах, які обумовлені правовими традиціями та різною організацією системи юстиції.

Важливим є і той факт, що в Європі немає також і єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади, а тому вимога деяких європейських інституцій привести нашу прокуратуру до, так званих, «європейських стандартів» є ніщо інше, як їхня видумка. Насправді ж, реальні мотиви такого тиску ззовні на нашу країну були зовсім інші, а саме: зруйнувати таким способом існуючу в Україні систему стримувань і противаг в органах державної влади, створивши в діяльності правоохоронних органів хаос і безлад, посіяти в головах наших громадян відчуття незахищеності та перетворити нашу державу в сировинний придаток до Заходу та США, де б процвітали злочинність, корупція і беззаконня. Більше скажу: для зрівняння, якщо звернутись до досвіду тих же європейських держав, то і на сьогодні в 37 із 47 із них прокурори продовжують виконувати правозахисні функції. Зокрема, у Бельгії на прокурорів покладено нагляд за виконанням законів у сфері неповнолітніх та навколишнього природного середовища, в Італії - за додержанням законів, захист прав держави та недієздатних громадян, у Нідерландах – існують наглядові повноваження прокурорів у сімейному та спадковому праві, а також в економічній сфері, у Португалії – прокурори здійснюють нагляд за конституційністю нормативних актів та захистом державних інтересів і т.д.

До цього треба додати і той факт, що в жовтні 2008 року в Страсбурзі пройшло третє засідання Консультативної Ради європейських прокурорів, на якому було обговорено і схвалено висновок №3 «Роль прокуратур поза межами сфери кримінального права», де було чітко  констатовано, що діяльність прокуратури поза межами кримінального права зумовлена, перед усім, потребами суспільства в належному забезпеченні прав людини та суспільних інтересів. Обидві наявні в межах Європи прокурорські системи (як ті, де прокурори наділені повноваженнями поза межами кримінальної юстиції, так і ті, де вони не мають таких функцій) є цілком допустимими в демократичній державі.

Не дивлячись на це, попередня влада в лиці П. Порошенко і підпорядкованої йому Верховної Ради разом із більшістю, так званих, «опозиційних фракцій» продовжували і далі руйнувати прокуратуру, а саме: під тиском Європейського Союзу в 2016 році вони скасували і п’яту її конституційну функцію, а саме: «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами», чим фактично позбавили наших громадян, в першу чергу, соціально незахищених, раніше існуючого права на захист їх інтересів з боку органів прокуратури, який здійснювався безоплатно, ефективно і головне в найкоротші терміни.

І це при тому, що в пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України», який був прийнятий в грудні у 2004 року, не звертаючи уваги на реакцію Євросоюзу, з приводу розширення конституційних повноважень прокурора Верховна рада України прямо зазначала, що це зроблено саме з метою поліпшення забезпечення додержання прав і свобод людини та громадянина. Це відбулося абсолютно справедливо,  бо тодішня влада після Помаранчевої революції була дійсно незалежною від зовнішнього впливу і діяла виключно в інтересах своєї держави і свого народу.

Про помилковість позиції української влади, яка піддається тиску і впливу з боку європейських держав та міжнародних інституцій, в т.ч. і з метою підпорядкувати собі правоохоронні органи, ігноруючи при цьому права та свободи наших співвітчизників, в своєму інтерв’ю сказав і нинішній Голова Асоціації платників податків України Грігол Катамадзе, колишній дворазовий посол Грузії в Україні.

Зокрема, пан Грігол, мотивуючи необхідність створення єдиного правоохоронного органу для розслідування фінансових розслідувань замість п’яти, які між собою тільки конкурують та перешкоджають одне одному, а тим  самим тиск на бізнес тільки збільшується, сказав, що не може зрозуміти позицію нашого уряду, особисто Дениса Шмигаля, який нічого конкретного за кілька місяців балачок з цього приводу не створив, весь час посилаючись на Меморандум із МВФ. На його думку, «рішення про створення такого органу має мотивуватись внутрішньою доцільністю, а не наполегливою вимогою міжнародних спонсорів. Україна сама повинна розуміти, наприклад, який Податковий і Митний кодекс їй потрібні, яка кількість чиновників там має бути». А ще він заявив слідуюче, дослівно: «тому, мене засмучує, коли високі українські чиновники апелюють до міжнародних інституцій. Що таке МВФ або Світовий банк усі добре знають – і вони зовсім не займаються благодійністю»!

Тому, і наша попередня влада на чолі із П. Порошенко, який сьогодні так дуже «переживає» за права громадян, обіцяючи «всім допомогти і всіх захистити», повинна була вистояти перед тиском таких «друзів» і «партнерів» як із Європи, так і з США, саме з метою захисту інтересів як своєї держави, так і своїх громадян, і не дати можливості зруйнувати ту ж прокуратуру, шляхом позбавлення її наглядових, в т.ч. і правозахисних, повноважень, що фактично зробило наших людей беззахисними як від валу злочинності, так і беззаконня з боку влади, в т.ч. і в лиці правоохоронних органів, особливо, після скасування в 2016 році конституційної функції прокуратури у вигляді нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове розслідування. Ви тільки вдумайтесь, про яке дотримання прав і свобод громадян на досудовому розслідуванні можна вести мову, коли прокурор немає повноважень в необхідних випадках проводити перевірки в правоохоронних органах на предмет додержання ними вимог законів, регламентуючих їх діяльність, та вносити на адресу їх керівників письмові вимоги про усунення виявлених правопорушень в їх діяльності, притягнення винних службових і посадових осіб до дисциплінарної відповідальності, а також відновлення порушених ними прав громадян.

До речі, я чітко пам’ятаю, як щиро та емоційно раділи від відвертого руйнування прокуратури в 2014-2016 роках тодішні керівники правоохоронних органів, що неприхованого відкрило шлях до відвертого беззаконня з боку органів правопорядку та фактичного наступу держави на права і свободи громадян, в т.ч. і на стадії досудового розслідування та проведення оперативно-розшукової діяльності.

Таким чином, ще раз стверджую, що прийняття 14.10.2014 року нового Закону «Про прокуратуру» в такому вигляді та внесення з такою  ж метою змін до Основного закону в червні 2016 року під приводом прийняття, так званої, «судової реформи», було відвертим порушенням законних прав і інтересів громадян України, гарантованих ст.22 Конституції України, де чітко зазначено, що конституційні права і свободи громадян не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів заборонено звужувати зміст та обсяг вже наданих прав. Більше того, П. Порошенком і його командою було проігноровано вимоги ст.157 Конституції, яка вимагає, що навіть Основний закон не може бути змінений, якщо такі зміни передбачають скасування чи обмеження вже наданих прав і свобод людини і громадянина!

А про фактичну беззахисність наших громадян, яка наступила після таких «реформ», свідчать і проведені мною аналізи стану дотримання конституційних прав і свобод громадян органами досудового розслідування і прокуратури за останні роки, в т.ч. і за 2019 рік. Саме у зв’язку з тим, що в порушення вимог Конституції України були ліквідовані наглядові повноваження прокурорів, ніхто із органів правопорядку протягом останніх 6-ти років не несе будь-якої відповідальності за відверте беззаконня і порушення прав і свобод громадян. Як показують проведені мною дослідження, тепер ніхто із слідчих і прокурорів не остерігається звертатися до слідчих суддів із неогрунтованими клопотаннями про проведення масових обшуків та накладень арештів на майно, в т.ч. і тих осіб, правовий статус яких ще не визначено, ніхто із них не боїться затримувати громадян не тільки без ухвали слідчого судді, а і без передбачених ст.208 КПК України підстав для цього, чи, тим більше, висувати підозри без наявності обгрунтованих для цього підстав та вносити при таких же умовах до слідчих суддів клопотання про обрання до ще не визнаних судом винними осіб саме виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. А щодо прийняття ще більш вразливого для громадян   рішення про направлення відносно них обвинувальних актів до суду, коли у кримінальному провадженні ще не зібрано достатніх доказів винуватості цієї особи, то наші правоохоронці при такій безкарності і безвідповідальності стали діяти ще більш зухваліше, направляючи до суду навіть відверто бездоказові обвинувальні акти, надіючись, що при нинішньому стані правосуддя та тяганині в судах  (із різних причин) кінцеве рішення у таких справах може бути прийнято не скоро, а може, навіть,  через кілька років! Для очевидності візьміть хоча б сумнозвісне кримінальне провадження за обвинуваченням, так званої, «злочинної організації» під керівництвом бувшого Міністра доходів і зборів Клименка, сумнівний обвинувальний акт по якому (якщо вірити повідомленням в ЗМІ) нараховував більше 100 тoмів, а сама справа – більше 1 000 томів!

На відміну від нинішнього байдужого ставлення, як держави, так і суспільства, до широко розповсюджених сьогодні порушень прав і свобод громадян, раніше, за попереднім Законом «Про прокуратуру», коли діяли наглядові повноваження прокурорів, в т.ч. і вищого рівня, за кожним фактом незаконного затримання громадян, пред’явлення їм неогрунтованого обвинувачення, чи тим більше - взяття під варту, я вже не говорю про факти винесення судами виправдувальних вироків, проводились обов’язкові службові розслідування, ці факти неналежного виконання своїх службових обов’язків слідчими і прокурорами обговорювались на засіданнях колегій  прокуратур областей і Генеральної прокуратури України, за наслідками яких, винні службові особи (слідчі прокуратури та наглядові прокурори) притягувались до дисциплінарної відповідальності (звичайно, якщо була встановлена їх вина та не пройшли строки давності).Аналогічно вносились документи прокурорського реагування відносно винних слідчих інших органів досудового розслідування та їх безпосередніх керівників. Тому, ще раз наголошую про крайню необхідність внесення якнайшвидше необхідних змін до законодавства, бо в результаті нав’язаних нам ззовні «реформ» в Україні тепер не існує жодного державного органу, жодної службової чи посадової особи, які б відповідали за цей напрямок діяльності держави і несли за це персональну відповідальність. 

Посилання ідеологів і провідників в Україні названих вище «реформ» на введення замість прокурорського нагляду судового контролю за дотриманням прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування не витримують ніякої критики. По-перше, слідчий суддя може чисто теоретично проконтролювати дотримання прав і свобод людини тільки в разі надходження до нього відповідного клопотання чи скарги сторони або учасника процесу. По-друге, як показує практика, надмірно розширені контрольні функції слідчих суддів не забезпечують суворе дотримання вимог закону на досудовому розслідуванні, а лише провокують тяганину в розслідуванні і особливо в розкритті злочинів по «гарячим слідам» та в розумні терміни.

І головне, що такий «контроль» з боку слідчих суддів насправді перетворився із багатьох причин у чисто формальну функцію. Ну, посудіть самі, слідчі судді в 2019 році задовольнили приблизно 40% поданих слідчими і прокурорами клопотань про взяття підозрюваних під варту, в той час, як відмовили лише в 15,7 % випадків! Також ними було задоволено в минулому році 73% клопотань про проведення обшуків. А якщо говорити про тимчасовий доступ до речей і документів, то кількість задоволених слідчими суддями клопотань прокурорів в 2019 році склало більше 90%! Приблизно ж така ситуація із практикою накладення арештів на майно, із яких слідчими суддями задоволено більше 70-75% клопотань. Як на мене, взагалі критична ситуація із вирішенням слідчими суддями клопотань слідчих і прокурорів про отримання дозволів на проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД), яких було задоволено більше 80% (із поданих 64 811 відмовлено лише в 4 454-х), а якщо взяти так розпіарений Вищий антикорупційний суд, то він задовольнив майже 90% таких клопотань!!! Про те, що це далеко не контроль, а є відвертий формалізм, свідчить і той факт, що лише 30% матеріалів НСРД долучаються до матеріалів кримінальних проваджень в якості доказів, і то, я сумніваюсь, що ця цифра є об’єктивною. 

Якби українська влада була патріотичною і незалежною, як  цього вимагає наш Основний закон, то не потрібно було б гадати, яким чином, в межах яких процесуальних чи контрольних повноважень і хто саме повинен перевіряти, наприклад,  діяльність того чи іншого органу досудового розслідування. З цією метою не треба було придумувати якийсь нікому до цих пір незрозумілий «аудит» і тим більше, хто його повинен проводити в тих же органах досудового розслідування, де існує таке поняття як таємниця досудового розслідування, чи тим більше, державна таємниця; які питання і яким чином в обхід норм КПК України можна було б перевіряти під час такого «аудиту», якщо для вивчення тих же оперативно-розшукових справ, чи матеріалів кримінальних проваджень, потрібні спеціальні повноваження, які мають лише прокурори і керівники слідчих підрозділів у відповідності до вимог КПК і Закону «Про оперативно-розшукову  діяльність»? Я вже мовчу про нав’язану нам мертвонароджену норму Закону «Про Національне антикорупційне бюро», яка передбачає проведення такого «аудиту» діяльності цього нового антикорупційного органу лише іноземними фахівцями, які, звертаю увагу, не мають для цього ні будь-яких процесуальних повноважень, не знають ні нашого законодавства, ні, тим більше, - нашої мови, але цю роботу їм також потрібно оплачувати із нашого держбюджету. І тому не дивно, що такого надуманого «аудиту» в НАБУ так і не було проведено протягом 5-ти років його існування , хоча такі перевірки повинні були проводитись, як вимагає Закон, щорічно!  А якби Україна була дійсно незалежною від зовнішнього впливу, то подібну перевірку в НАБУ могли провести спеціально уповноважені для цього прокурори, без будь-яких проблем, тим більше, що і Конституція України в нинішній редакції дозволяє це зробити.

А про фактичну беззахисність наших громадян від неправомірних дій наших правоохоронців і прокурорів, в першу чергу, процесуальних керівників, свідчать і результати вивчення мною нині діючого законодавства, яке регламентує порядок їх діяльності, в т.ч. їх повноваження та можливість і існуючі підстави притягнення їх до відповідальності за порушення вимог закону на стадії досудового розслідування, зокрема, за посягання на конституційні права та свободи людини і громадянина. 

Так, у відповідності до ст.3 Основного закону України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. 

А тепер подивіться, в дійсності, чи виконує наша держава взяті на себе зобов’язання.

Так, згідно вимог статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, окрім підтримання публічного обвинувачення та представництва інтересів держави в судах у виключних випадках, організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, а також нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку.

У відповідності до статті 1 Закону України «Про прокуратуру»,  в редакції від 03.07.2020, прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції, з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. 

Статтею 3  Закону також визначено, щодіяльність прокуратури ґрунтується, в т.ч., і  на таких засадах:

- верховенства права та визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю;

- законності, справедливості, неупередженості та об’єктивності;

- презумпції невинуватості.

В той же час, до цих пір, нині діючою статтею 2 цього Закону на прокуратуру покладаються кілька функцій, не передбачених Основним законом нашої держави, в нинішній редакції,  в т.ч. і  нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Тобто, не дивлячись на те, що в Конституцію України ще в 2016 році внесено зміни щодо повноважень прокуратури, Закон «Про прокуратуру» так і не був приведений у відповідність до Основного закону, законодавцями не було надано роз’яснень нових функцій, що таке «організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», що таке «нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку», а  також чи продовжує прокуратура здійснювати покладені на неї функції саме з метою захисту прав і свобод людини і громадянина. А головне, до цих пір незрозуміло, чи зобов’язана прокуратура забезпечувати дотримання прав і свобод людини, чи зобов’язана вживати заходів по їх відновленню та реагувати відносно порушників закону, яким чином та в межах яких повноважень. 

Зокрема, при щорічному звіті у Верховній раді України Генеральний прокурор не зобов’язаний інформувати про стан дотримання прав і свобод громадян під час здійснення досудового розслідування, а лише про діяльність органів прокуратури. Теж саме стосується і  керівників обласних та окружних прокуратур, які повинні просто інформувати про результати своєї роботи на відкритих пленарних засіданнях відповідних рад, правда, не менш як двічі на рік.  

Тому, мабуть і не дивно, що і в Законі «Про прокуратуру» не передбачено обов’язку  Офісу Генерального прокурора визначати порядок формування звітності про стан дотримання конституційних прав і свобод громадян, а лише передбачено формування звітності про стан кримінальної протиправності і роботу прокурора з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури. 

Не містить нинішній Закон і вимог про персональну відповідальність, як процесуальних керівників, так і прокурорів вищого рівня, за допущені органами досудового розслідування факти порушення прав і свобод людини і громадянина. В статті 20 згадано лише про шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю прокурора, яка відшкодовується державою незалежно від його вини в порядку, визначеному законом.

Нічого не зазначено про забезпечення прав і свобод громадян і в змісті повноважень Генерального прокурора, керівників регіональних прокуратур, їх перших заступників та заступників відповідно до розподілу обов’язків. 

Законодавці навіть не передбачили в ст.43 Закону саме такої підстави і для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності!!! 

Єдине, за що можна у відповідності до цього Закону притягнути прокурора до дисциплінарної відповідальності, то це лише за публічне висловлювання, яке є порушенням презумпції невинуватості. І все!

Більше того, навіть виправдання особи або закриття стосовно неї судом кримінального провадження за реабілітуючими обставинами не завжди може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора, який здійснював процесуальне керівництво досудовим розслідуванням та підтримував публічне обвинувачення у цьому провадженні. Тому і виникає закономірне запитання: а хіба не повинен бути прокурор об’єктом службового розслідування в разі незаконного затримання громадянина, хоча йому про це було відомо, але він не зреагував як процесуальний керівник, чи обрання слідчим суддею за його клопотанням особі без достатніх підстав виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, чи при таких же умовах повідомлення особі про підозру або направлення обвинувального акту до суду в разі відсутності достатніх доказів вини?! На жаль, немає такої підстави, як порушення прав і свобод громадян під час здійснення повноважень прокурором, і серед умов, необхідних для звільнення прокурора із органів прокуратури. Тому, і напрошується закономірне запитання: про яку ефективність в діяльності органів прокуратури можна вимагати, якщо прокурор за нинішнім законом не несе будь-якої відповідальності за стан дотримання прав і свобод людини і громадянина на стадії досудового розслідування?!

Відсутня конкретика щодо відповідальності органів досудового розслідування і прокурорів, за стан дотримання прав і свобод громадян на цій стадії і в нині діючому Кримінальному процесуальному кодексі України. Так, в статті 7 КПК України іде мова про те, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться:

-  верховенство права;

- законність;

- забезпечення права на свободу та особисту недоторканність;

- презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини і т.д.

Такою ж загальною по змісту є і ст.9 КПК України, у відповідності до якої, під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Приймаючи до уваги, що протягом останніх 4-х років у відповідність до вимог нових норм Конституції України не приведений і КПК України, щодо функцій органів прокуратури, виникає закономірне запитання: які ж фактично повноваження прокурора – процесуального керівника, передбачені  статті 36 КПК України, можна віднести саме до наглядових за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, нехай і у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням?!

На мою думку, такими можуть бути: 

- скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих;

- ініціювати перед керівником органу досудового розслідування питання про відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу, або у випадку неефективного досудового розслідування (до речі, зверніть увагу, що серед цих підстав законодавець теж не передбачає систематичне порушення таким слідчим конституційних прав і свобод громадян);

- погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань слідчого до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій у випадках, передбачених цим Кодексом, чи самостійно подавати слідчому судді такі клопотання;

- повідомляти особі про підозру;

- затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, вносити зміни до складеного слідчим обвинувального акта чи зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи зазначені клопотання.

В свою чергу, у відповідності до п.5 ст.36 КПК України Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснити досудове розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування, у т.ч. слідчому підрозділу вищого рівня в межах одного органу, але лише в разі неефективного досудового розслідування. І то, вдумайтесь, такі права вони мають за виключенням кримінальних правопорушень, підслідних НАБУ, детективи якого можуть проводити досудові розслідування безкарно як неефективно, так і з грубим порушенням законів та прав і свобод громадянина!

Також, у відповідності до п.6 цієї ж норми, Генеральний прокурор, керівник регіональної прокуратури, керівник місцевої прокуратури, їх перші заступники та заступники при здійсненні нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування мають право скасовувати незаконні і необгрунтовані постанови слідчих і прокурорів нижчого рівня в межах строків досудового розслідування, передбачених ст.269 КПК України.

І, в основному, це всі повноваження прокурорів, які хоча б із натяжкою можна віднести до наглядових. Таким чином, без негайного надання роз’яснення понять і змісту нових функцій прокуратури, особливо, що стосуються «нагляду за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку», які внесені відповідними змінами 3 червня 2016 року в Конституцію України, та без приведення у відповідність до них норм КПК України та Закону «Про прокуратуру», з’ясувати справжню роль прокурорів в системі досудового розслідування, в т.ч. і з приводу забезпечення дотримання прав і свобод громадян, просто неможливо! І затягування вирішення самої проблеми в майбутньому буде негативно впливати на результати досудового розслідування та виконання державою взятих на себе зобов’язань по захисту прав і свобод громадян. 

Така невизначеність у функціях і повноваженнях прокуратури не є єдиною проблемою по виконанню нашою державою взятих на себе зобов’язань. Подивіться самі. Приймаючи до уваги, що на той же Кабінет Міністрів України покладено відповідальність за стан боротьби із злочинністю, ст.2 Закону «Про Кабінет Міністрів», в редакції за 2015 рік, до основних завдань цього колегіального центрального органу виконавчої влади відносить і вжиття заходів щодо конкретного забезпечення прав та свобод людини і громадянина, що звичайно породжує персональну безвідповідальність найвищих посадових осіб держави за ці два надважливих напрямки діяльності очолюваних ними центральних органів виконавчої влади. Зокрема, цей Закон зробив того ж Міністра внутрішніх справ, з одного боку, всемогутнім, ледь не другою особою після Президента держави, а з іншого – повністю безвідповідальним за результати виконання названих функцій держави, в т.ч. і за стан дотримання прав і свобод громадян, в діяльності підпорядкованих саме йому центральних органів влади.

До речі, із змісту Положення «Про Міністерство внутрішніх справ», в редакції 2019 року, вбачається, що саме МВС є головним органом в системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері забезпечення охорони прав і свобод людини.

А зараз зверніть увагу хоча б на такі повноваження Міністра внутрішніх справ: 

-  ініціює питання щодо проведення службового розслідування стосовно керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Міністр, їх заступників, інших державних службовців і працівників апаратів таких органів та їх територіальних органів, тобто, і Національної поліції; 

- порушує перед Кабінетом Міністрів України питання щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Міністр, та їх заступників, тобто, і Національної поліції;

- ініціює питання щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності навіть керівників структурних підрозділів апаратів центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Міністр, їх територіальних органів та їх заступників, тобто, і Національної поліції; 

- приймає рішення щодо проведення перевірки діяльності центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Міністр, їх територіальних органів, тобто, і Національної поліції;

- заслуховує звіти про виконання покладених на центральні органи виконавчої влади, тобто і Національної поліції, діяльність яких спрямовує і координує Міністр, завдань та планів їх роботи.

Тому, після цього виникає закономірне запитання, а за що саме є персонально відповідальним Міністр внутрішніх справ, без вказівки і погодження якого протягом останніх цих 5-ти років на будь-яку адміністративну посаду в Національній поліції не могла бути призначена будь-яка особа? Із вивченого законодавства, яке було прийнято під час, так званих, «реформ», він ні за що не відповідає: ні за результатами діяльності названих центральних органів виконавчої влади, ні за допущені ними порушення законів, ні за стан дотримання прав і свобод громадян? Більше того, не передбачено законом і його щорічний звіт про названі питання на сесії Верховної Ради і йому не можна буде за результатами цього висловити недовіру. 

Хіба це не є свідченням створення на законодавчому рівні всіх умов для беззаконня в діяльності тієї ж Національної поліції в частині дотримання прав і свобод громадян як під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, так і особливо на стадії розкриття і досудового розслідування кримінальних правопорушень, підслідних поліції?! В той же час, про реальні можливості цього Міністра свідчить хоча б та  ж прес-конференція, організована ним з участю Президента України, з питань, які не входять до його компетенції, а саме: з приводу результатів розслідування кримінального провадження за фактом умисного вбивства П. Шеремети, на який він, не будучи процесуальною особою, фактично оприлюднив дані матеріалів, як мінімум, досудового розслідування, виголошуючи, до речі, промову, яка порушувала принцип презумції невинуватості. 

І тому не дивно, що і в Законі «Про Національну поліцію» ви не знайдете будь-яких норм, які б покладали на цей багаточисельний орган правопорядку, тим більше на його керівників, персональну відповідальність не тільки за стан злочинності в державі та допущені порушення законодавства, а і порушення прав і свобод громадян, в першу чергу, у сфері розкриття і розслідування злочинів.

Так, завданням поліції у відповідності до Закону України «Про Національну поліцію» (ст.2) є надання поліцейських послуг, в т.ч., у сфері охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави.

Згадано в ньому і про загальний обов’язок поліції забезпечуватидотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяти їх реалізації.

До цього можна додати і той факт, що поліція також повинна забезпечувати постійне інформування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також громадськості, про свою діяльність не тільки у сфері протидії злочинності та забезпечення публічної безпеки і порядку, але і захисту прав і свобод людини, чого вона не зробила жодного разу!!!.

В Законі навіть передбачено, що проекти нормативно-правових актів, що стосуються прав та свобод людини, обов’язково повинні проходити громадське обговорення в порядку, визначеному Міністром внутрішніх справ України, що на практиці теж не виконується. У всякому випадку, я про таке не чув. І все. Будь-яких наслідків для керівників Нацполіції за допущені порушення в їх діяльності прав і свобод громадянина в Законі не передбачено. 

Навіть більше скажу: не дивлячись на те, що в Законі зазначено про основний обов’язок поліції поважати і дотримуватись прав і свобод людини, таких підстав не передбачено, наприклад,  для звільнення поліцейського, я вже не говорю про їх керівників, зі служби. 

 Закон також не зобов’язує Нацполіцію та її керівників звітувати про стан дотримання прав і свобод людини в їх діяльності на сесії ВР, за результатами чого їх керівнику можна було б висловити недовіру, що стало б підставою для звільнення його із займаної посади, а ст.86 лише обмежує щорічний звіт аналізом ситуації із злочинністю та вжитими заходами, в т.ч. щодо виявлення, запобігання та припинення порушень публічного порядку. І все!

І це в той час, коли найбільше порушень законності і прав та свобод громадян допускається саме слідчими та оперативними працівниками Національної поліції. 

Майже аналогічна ситуація з покладанням відповідальності за порушення прав і свобод людини передбачена і Законом «Про Службу безпеки України», де в ст. 5 зазначено лише загальні декларативні фрази про те, що її діяльність здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини, що органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини, що неправомірне обмеження законних прав та свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством, але, з яким саме, не зазначено.

Більше того, в цій же нормі Закону вказано, що органи Служби безпеки України у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинні вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди та притягнення винних до відповідальності.

Тобто, конкретної відповідальності за порушення прав і свобод громадян не передбачено ні для керівництва, ні для співробітників СБУ. Не вимагає Закон, наприклад, щоб Голова СБУ при щорічному поданні Звіту до Верховної Ради, яка повинна здійснювати контроль за дотриманням СБУ законодавства, інформував парламент про стан дотримання цим органом прав і свобод громадянина.

Декларативно звучить і ст.32 Закону, де зазначено пропостійний контроль за дотриманням конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності органів і підрозділів Служби безпеки України спеціально призначеними Президентом України посадовими особами. Але, на практиці такі особи про результати «постійного контролю» за діяльністю СБУ та про вжиті заходи з приводу притягнення винних службових осіб СБУ до відповідальності за допущені порушення прав і свобод громадян ні разу не звітували перед суспільством! 

Нічого конкретного немає і в передбаченому Законом обов’язку Служби безпеки України регулярно у порядку, визначеному Президентом України, інформувати останнього, членів Ради національної безпеки України і посадових осіб, спеціально призначених Президентом України, з основних питань своєї діяльності, в т.ч. і про випадки порушення законодавства. Тим більше, що про допущені Службою порушення прав та свобод громадян вона, на жаль, теж не зобов’язана інформувати. Я навіть ніколи не чув, щоб СБУ проінформувала того ж Президента чи членів РНБО хоча б про допущені порушення вимог Закону в своїй діяльності.

Майже аналогічна ситуація із законодавчим забезпеченням прав і свобод людини і громадянина міститься і в Законі «Про Національне антикорупційне бюро», в ст. 3 якого серед основних принципів його діяльності вказані і такі: 

- верховенство права;

- повага та дотримання прав і свобод людини і громадянина;

- законність.

Абсолютно прийнятно в ст.8 Закону зазначено і про те, що саме Директор НАБУ несе відповідальність за діяльність Національного бюро, зокрема, за законність здійснюваних ним оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод осіб!

Прийнятною нормою цього Закону є і ст.26, яка зобов’язує Директора Національного антикорупційного бюро в письмовому звіті двічі на рік інформувати Президента України, Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України з основних питань діяльності Національного бюро та його підрозділів про виконання покладених завдань, додержання законодавства, прав і свобод громадян, але, із останнього -  лише про кількість осіб, щодо яких набрав законної сили виправдувальний вирок суду! Тобто, про всі інші факти порушення прав і свобод громадян в діяльності НАБУ Директор бюро не зобов’язаний звітувати, в т.ч. незаконні обшуки, накладення арештів на майно, затримання громадян, незаконні притягнення осіб до кримінальної відповідальності, взяття під варту і т.д., а також і про причини цих порушень та про притягнення до відповідальності винних в цьому  працівників.

Декларативною є і норма закону про те, що Комітет Верховної Ради України, до предмету відання якого належать питання боротьби з корупцією, не рідше одного разу на рік повинен проводити відкриті для громадськості слухання на тему діяльності Національного бюро, виконання покладених на Національне бюро завдань, в т.ч. додержання ним законодавства, прав і свобод осіб. Але, на практиці я таких відкритих для широкої громадськості засідань, а не лише для «грантоїдів», тим більше, саме із зазначених питань, не можу згадати.

І саме головне, про що хотілося б сказати. Передбачений Законом і нав’язаний ззовні  щорічний, так званий, «аудит ефективності діяльності Національного бюро, його операційної та інституційної незалежності», у тому числі, шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких здійснювалося Національним бюро та було завершено, є абсолютно надуманим і не дієвим, про що я наголошую весь цей період з часу його створення, тим більше, що за 5-ть років існування Бюро він ні разу так і не був проведений, і що його метою не повинна бути перевірка саме стану дотримання прав і свобод людини і громадянина в діяльності антикорупційних органів.

І не дивно, бо цим Законом не зобов’язані виявляти допущені порушення прав та свобод громадянина в діяльності НАБУ і його підрозділи внутрішнього контролю, а тому цим Законом взагалі не передбачено можливості притягнення працівників Бюро до дисциплінарної відповідальності за допущені порушення прав людини і громадянина, за виключенням хіба що публічного висловлювання, яке є порушенням презумпції невинуватості. 

Майже нічого не вимагає Закон і про дотримання прав і свобод громадян в діяльності напівзруйнованої на сьогодні податкової міліції, яку ліквідовують ще з 2017 року і ніяк не можуть повністю ліквідувати. В розділі «Податкова міліція» Податкового кодексу України, в ст.354.2., лише формально зазначено, що у разі порушення посадовою чи службовою особою податкової міліції прав і законних інтересів громадянина відповідний контролюючий орган зобов’язаний вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування завданих матеріальних збитків та на вимогу громадянина публічно вибачитися. 

Окрім того, як і в Законі «Про Національну поліцію», податкова поліція теж у своїй діяльності повинна керуватись принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Але, більш конкретних норм щодо покладення відповідальності на працівників податкової міліції, тим більше, на її керівників за порушення прав і свобод громадян Податковим кодексом також не передбачено.

Таким чином, виходячи із аналізу викладених вище норм законодавства про діяльність правоохоронних органів,  ніхто із керівників прокуратури, МВС, Національної поліції, СБУ, НАБУ та податкової міліції не несе персональної відповідальності за стан дотримання прав і свобод громадян при здійсненні покладених на них повноважень. Тому, як результат, і процвітає відверте беззаконня в сфері боротьби із злочинністю та корупцією. Як не дивно, але лише в Законі «Про Державне бюро розслідувань» передбачено конкретну відповідальність його керівника за порушення прав і свобод громадян в діяльності очолюваного ним цього нового органу досудового розслідування, а не лише задекларовані  норми про верховенства права. Саме Директор ДБР, на відміну від того ж Директора НАБУ, Міністра внутрішніх справ та керівника Нацполіції, Голови СБУ, несе персональну відповідальність не тільки за діяльність Бюро взагалі, а і конкретно за законність здійснюваних ДБР оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод людини і громадянина!!!

Окрім того, в цьому Законі (ст.10) більш конкретно виписано залежність перебування Директора бюро на займаній посаді саме від результатів виконання очолюваним ним органом не тільки покладених на нього завдань, а і додержання законодавства, а також прав і свобод людини і громадянина, про що він зобов’язаний щорічно звітувати на сесії Верховної Ради, за результатами чого парламент може навіть визнати його роботу незадовільною, що є підставою для звільнення його особи із займаної посади! Такий підхід до оцінки результатів діяльності органу досудового розслідування є цілком об’єктивним і його необхідно застосовувати до всіх інших найвищих посадових осіб органів правопорядку України, які у відповідності до закону теж повинні нести особисту персональну відповідальність за стан дотримання прав і свобод громадян в діяльності очолюваних ними відомств! Тим більше, що в результаті саме такої існуючої колективної безвідповідальності керівників правоохоронних органів за результати роботи їх відомств не має успіхів ні в боротьбі зі злочинністю та корупцією, ні в дотриманні конституційних прав і свобод громадян.

До речі, з цього приводу є досить цікавим і внесений до Верховної Ради законопроект (правда, невідомо яким він виявиться після правок і голосування на сесії і в комітетах) «Про бюро економічної безпеки», де серед принципів, на яких цей орган повинен здійснювати свою діяльність, передбачені не тільки верховенство права та законність, як це зазначено майже у всіх інших, із числа проаналізованих вище законів, а і пріоритет додержання прав та інтересів фізичних та юридичних осіб – забезпечення дотримання прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяння їх реалізації, плюс до того, і повага до особи та соціальної справедливості — гідне ставлення до будь-якої особи; невтручання в її особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених законом.

Не дивлячись на те, що цей законопроект не передбачає обов’язкового звіту директора БЕБ щорічно ні перед Президентом, ні перед Верховною Радою, як про стан дотримання законності, так і особливо - щодо дотримання прав і свобод громадян за попередній календарний рік (ч.2 ст.32 проекту), що треба було б запровадити, в той же час ч.4 цієї статті передбачає, що ВР за  результатами розгляду (письмового) звіту Директора БЕБ про результати діяльності, в т.ч. і додержання законодавства, прав і свобод людини і громадянина, може визнати роботу Директора задовільною чи не задовільною. Ця норма заслуговувала б на схвалення в повному обсязі, якби наслідком визнання його діяльності незадовільною було обов’язкове звільнення Директора БЕБ із займаної посади, як і Директора ДБР!

Підлягає схваленню і запропонована норма (ч.5) про те, що комітет ВР з питань фінансів, систематичного оподаткування, загальнодержавних податків і зборів (хоча, я вважаю, що цим повинен перейматись Комітет з питань правоохоронної діяльності або обидва разом) не менше одного разу на рік повинен проводити відкриті для громадськості слухання на тему діяльності БЕБ, в т.ч. і додержання ним законодавства, прав і свобод людини і громадянина.

Хоча, знову ж таки, на жаль, серед підстав для звільнення Директора цього Бюро із займаної посади теж не передбачено систематичне чи грубе порушення прав і свобод громадян в діяльності працівників Бюро, що дисциплінувало б не тільки керівника, а і його підлеглих в частині додержання вимог законів під час реалізації покладених на Бюро функцій. 

Таким чином, проведений аналіз вищенаведеного законодавства дає достатні підстави зробити зовсім невтішний висновок про те, що, окрім Директора ДБР, жоден із названих керівників правоохоронних органів не зобов’язаний звітувати хоча б один раз на рік на сесії ВР, як про дотримання законності, так і особливо про стан дотримання прав і свобод громадян в їх діяльності, що стало б підставою для їх звільнення із займаних посад, у зв’язку із визнанням ВР їх роботи незадовільною. І це є однією із головних причин незадовільного стану дотримання прав і свобод громадян під час розкриття і розслідування злочинів протягом останніх 6-ти років, так званого, «реформування» органів правопорядку і прокуратури.

ЧИ ЗЛАМАЄ НОВА ВЛАДА ПРАКТИКУ БЕЗЗАКОННЯ ПРАВООХОРОНЦІВ?

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram

18485508_432765090437116_7143097823702655490_n
Олексій Баганець Екс-заступник Генерального прокурора України, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, адвокат