За останні місяці слово «санкції» стрімко увійшли в життя України, розподіливши суспільство на тих, хто «за» чи «проти». При цьому низка популярних вітчизняних блогерів, у тому числі з середовища правників, почала висловлюватися, що санкції, застосовані щодо громадян України та українських же юридичних осіб, будуть однозначно скасовані Верховним Судом, оскільки є незаконними.
Утім, така позиція, на мій погляд, є дещо перебільшено оптимістичною, оскільки сама правова природа санкцій та позиція того ж таки Верховного Суду свідчать про інше.
З огляду на це, а також беручи до уваги, що низкою народних депутатів України подано законопроекти, які змінюють Закон України «Про санкції» та встановлюють кримінальну відповідальність за невиконання санкційних обмежень, спробую без зайвого моралізаторства та політичних симпатій розглянути це питання. У тому числі з оцінкою міжнародної практики.
Отже, розділом VII Статуту Організації Об’єднаних Націй «Дії щодо загрози миру, порушення миру та актів агресії» передбачає не лише порядок військового впливу з боку ООН на агресора, а й застосування комплексу заходів серед яких економічні обмеження далеко не єдині.
Тобто з точки зору цього насправді міжнародного документу введення санкцій є прерогативою Ради Безпеки ООН, хоча стаття 51 цього розділу Статуту не встановлює обмежень для кожної конкретної країни у діях щодо свого захисту, але виключно до тих пір поки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримання миру і безпеки.
Утім слід констатувати, що за всю багаторічну історію ООН саме у сфері забезпечення припинення агресії ця організація ефективно діяла лише у перші роки її створення, тобто у момент війни з державами Осі, а також приблизно з 1990 року по 1998 рік, коли ООН боролася з окупацією Кувейту та війною в колишній Югославії. Не без ексцесів, звісно, але все ж таки. Окремо можна ще згадати війну в Кореї, але з масою застережень.
Натомість у міжнародних відносинах вирішальним як було, так й залишається виключно право сильного. І цим правом користуються наддержави та регіональні лідери як їм заманеться, прикриваючи свої так звані життєві чи стратегічні інтереси локшиною на вуха про боротьбу за права людини, демократію, захист співвітчизників тощо. Звісно є ті, хто в цю маячню вірить. Але дозвольте не входити до кола цих достойників.
Причому, зрозуміло, жодного разу під санкції не потрапили СРСР, США та інші великі країни. Незважаючи на вторгнення в Угорщину, Чехословаччину, Афганістан, В’єтнам, Гренаду… Список, як кажуть, можна продовжувати.
Воно й зрозуміло, абсолютне право вето країн-засновників ООН залишає і залишатиме їх (заодно й «їх негідників») поза межами санкцій Ради Безпеки.
Насправді можна сказати, що після двох «гарячих» світових війн та Третьої – «холодної», сучасний світ вступив до Четвертої Світової війни, яку можна охарактеризувати, як Велика гібридна, де санкції повстають у виді ударних угрупувань військ.
Причому на відміну від санкцій, що накладалися великими державами у недалекому минулому, на сьогодні завдяки глобалізації їх фактичне введення може інспіруватися навіть міжнародними організаціями. Зокрема включення до «чорного» списку країни, що не виконує все зростаючі вимоги до так званої «прозорості» фінансових операцій, вдарить по економіці ослушниці потужніше ніж деякі державні санкції чи навіть прикордонні бої.
Очевидним також є те, що впливовість санкцій та відповідно сила втрат від них, напряму залежить від того, яким економічним, інформаційним та дипломатичним потенціалом володіють ті, хто їх запроваджує.
Одна справа забороняти продавати товари, обмежувати чи скасовувати фінансові операції, заморожувати кошти на рахунках, а інша – забороняти закуповувати своїм резидентам певні товари за кордоном.
Більш того укладаються договори де передбачливо включаються пункти щодо неможливості роботи контрагента з тими фізичними і юридичними особами, до яких застосовано санкції окремих країн, називаючи їх міжнародними.
Утім, санкції, що накладають США – це виключно санкції США, а не «міжнародні». І санкції Російської Федерації – її санкції. Такими навіть не можна повною мірою вважати санкції ЄС, оскільки хоча це й міждержавне утворення, але вони формально обов’язковими є лише для країн-членів.
Певна річ, що цей інструмент намагаються застосовувати й малі країни. Тож недивно, що останні роки Україна вводить санкції.
Проте до 2021 року вони стосувалися іноземців та наших емігрантів, які зрозуміло в переважній більшості своїй мають іноземне громадянство. Крім того вони застосовувалися до підприємств, які хоча й зареєстровані в Україні, але прямо чи опосередковано контролюються закордонними власниками.
Власне виключно про таких осіб і йдеться мова у Законі України «Про санкції».
З огляду на це, на перший погляд, позов про скасування санкцій, накладених на громадян України та на вітчизняні підприємства, що мають кінцевих бенефіціарів у нашій державі має всі шанси на задоволення.
Утім, не все так просто. Розглянемо для початку два судових рішення у адміністративних справах де оскаржувався Указ Президента України, яким введено в дію рішення РНБО щодо накладення санкцій.
Отже, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.01.2021 справа № 9901/405/19 вказано, що наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, про які йдеться у статті 3 Закону України «Про санкції», безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати існування такої реальної чи потенційної загрози передбачає певну межу дискреції.
При введенні в дію рішення РНБО про такі санкції Президент як гарант Конституції України, якому народом України надано представницький мандат та якому Конституцією України надано повноваження вводити в дію рішення РНБО, має самостійно оцінити наявність та достатність підстав для введення такої санкції.
Судовий контроль за таким рішенням є обмеженим. Оскільки суд, з одного боку, не може за Президента повторно оцінити наявність та достатність підстав для ведення таких санкцій в межах його дискреції (що означало б порушення принципу розподілу влади), але, з іншого боку, суд може перевірити дотримання меж такої дискреції та процедури введення санкцій.
Стосовно ж санкції у виді блокування активів, то і такі санкції кожна держава може вводити самостійно, за власним переконанням, яке оформлюється рішенням уповноваженого державного органу – від імені держави.
Тимчасове обмеження права позивача користуватися та розпоряджатися належним йому майном є втручанням держави у його право на мирне володіння майном. Таке втручання держави у вказане право ґрунтується на вимогах, зокрема, Закону України «Про санкції».
Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що допускається реалізація державою права вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.
Втручання у право мирного володіння майном має легітимну мету забезпечити контроль за власністю особи, яка може нести потенційну загрозу національним інтересам України. Указаний контроль є необхідним для ефективного реагування держави на загрози її безпеці, що підтверджує, зокрема, преамбула Закону України «Про санкції».
Тепер постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 9901/783/18. У ній зокрема викладено наступне. Згідно з частиною другою статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Проте, здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина третя зазначеної статті).
Частиною другою статті 7 Закону України «Про інформацію» передбачено, що ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Відповідно ж до частини другої статті 6 цього Закону право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Тимчасове обмеження доступу до ресурсів, у тому числі до їх субдоменів є втручанням держави у свободу поширювати інформацію. Однак таке втручання не є порушенням зазначеної свободи.
По-перше, можливість її обмеження передбачена, зокрема, Конституцією України (частина третя статті 34), Законом України «Про інформацію» (частина друга статті 6, частина друга статті 7) та Законом України «Про санкції» (абзац п’ятий преамбули, частина перша статті 1, частина третя статті 5).
По-друге, блокування інтернет-провайдерами доступу до ресурсів, у тому числі до їх субдоменів переслідує легітимну мету, насамперед, захисту національної безпеки та територіальної цілісності. Санкції направлено, зокрема, на обмеження доступу користувачам мережі Інтернет, які знаходяться в Україні, до ресурсів або сервісів, які загрожують національним інтересам та безпеці України. Внаслідок цього позивач не може поширювати інформацію серед усіх користувачів інтернету; їх частина через запроваджені державою обмеження не має доступу до певної інформації. Проте ні Конституція України, ні Конвенція, ні Закони України не гарантують право людини на поширення інформації серед бажаної для цієї людини аудиторії інтернету та за допомогою визначених цією людиною інтернет-ресурсів. Більше того, запроваджуючи санкції держава встановила, що через такі ресурси поширювалася інформація, яка створювала загрози для національної безпеки, зокрема в інформаційній сфері, та для територіальної цілісності України.
Стосовно ж інших питань, то ці постанови також демонструють усю неоднозначність оцінки непорушності права власності та права на інформацію.
Проблему ж застосування санкцій до громадян України вірогідно можливо обійти у спосіб посилання на частини другу та тертю статті 1 Закону України «Про санкції», де вказано, що санкції можуть застосовуватися з боку України по відношенню до суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність, а власне їх накладення не виключає застосування інших заходів захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної самостійності, прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави.
Ураховуючи ж, що у Конституції України жодної згадки про санкції не має, а норми Основного Закону України, що регулюють діяльність РНБО досить загальні, як власне й самого Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», питання скасування Верховним Судом останніх санкцій, запроваджених РНБО та введених Указом Президента України, є не таким однозначним.
Проте прихильники цих позасудових методів безумовно розуміють, що застосування санкцій щодо власних громадян і підприємств щонайменше не має виключної юридичної чистоти.
Тому групою народних депутатів України (переважно від партії «Голос») подано до Верховної Ради України проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про санкції».
Серед іншого пропонується частину першу статті 1 після слів «протидії терористичній діяльності» доповнити словами «й інформаційній діяльності в інтересах держави-агресора та/або держави-окупанта», а частину другу викласти у такій редакції: «Санкції можуть застосовуватися з боку України щодо держави, юридичної або фізичної особи, організації».
Разом з тим автори законопроекту визначають, що під інформаційною діяльністю в інтересах держави-агресора та/або держави-окупанта слід розуміти деструктивну пропаганду, агресивний інформаційний вплив, дезінформацію, спрямовані на пропаганду війни або воєнного конфлікту, розпалювання національної і релігійної ворожнечі, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом або порушення суверенітету і територіальної цілісності України, у тому числі визнання правомірною окупації території України, заперечення територіальної цілісності України.
Відверто скажу – дуже розмите формулювання, яке можна використати проти будь-кого, приписавши йому деструктивну пропаганду та агресивний інформаційний вплив.
Помноживши його на «межі судового контролю» та право Глави держави «оцінити наявність та достатність підстав для ведення таких санкцій» можна усіх політичних противників під лаву загнати.
Далі ж проект Закону України стає ще цікавішим. Наприклад, пропонується норма згідно з якою протягом 24 годин з дня прийняття рішення щодо застосування або внесення змін до санкцій щодо фізичної особи, що має громадянство України та/або юридичної особи, зареєстрованої за законодавством України, Рада національної безпеки та оборони України скеровує Генеральному прокурору матеріали, що стали підставою для застосування санкцій до такої юридичної чи фізичної особи для організації проведення досудового розслідування. Генеральний прокурор щомісяця інформує Раду національної безпеки та оборони про стан відповідного досудового розслідування шляхом подання вмотивованого звіту.
Тим більш на думку авторів законопроекту підставою для прийняття рішення про скасування чи зміни санкцій, що були застосовані до фізичної особи, що має громадянство України та/або юридичної особи, зареєстрованої за законодавством України, є наявність вмотивованого висновку Генерального прокурора про наявність або відсутність ознак злочину у діянні відповідної особи, а також про стан досудового розслідування.
Оце так новела! Особливо з огляду на те, скільки років може тривати оте досудове розслідування.
Ми ж усі прекрасно розуміємо, що внесення даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі рішення РНБО зробить для слідчого і прокурора неможливим закриття навіть самого порожнього кримінального провадження. Та й слідчого суддю, який не продовжить у ньому строк досудового розслідування, мені важко уявити.
Одна ж із запропонованих норм взагалі схожа на рейдерство. Отже частину сьому статті 5 пропонується викласти у такій редакції: «Підставами для скасування санкцій є:
1) припинення вчинення державою, юридичною та фізичною особою, організацією дій, зазначених у частинах першій і третій статті 3 цього закону;
2) зміна кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи, до якої на підставі частини четвертої статті 3 було застосовано санкції;
3) смерть фізичної особи, на яку накладено санкції;
4) вмотивований висновок Генерального прокурора про відсутність у діянні фізичної особи, що має громадянство України та/або юридичної особи, зареєстрованої за законодавством України ознак злочину».
Як Вам, шановні читачі, пункт 2? Можна лише уявити за які кошти можна буде змінити кінцевого бенефіціарного власника!
У свою чергу народні депутати України від партії «Слуга народу» також подали до парламенту проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо встановлення кримінальної відповідальності за порушення законодавства про санкції», який передбачає встановлення кримінальної відповідальності у двох видах.
Так у запропонованій статті 110-3 встановлюється кримінальна відповідальність за порушення обмежень і заборон, встановлених щодо підсанкційних суб’єктів, якщо такі діяння загрожують незалежності України, суверенітету і територіальній цілісності держави, національній безпеці, або мають на меті зміну конституційного ладу насильницьким шляхом чи незаконне захоплення державної влади.
З цим, в принципі, можна погодитися. Звісно якщо тільки санкції будуть запроваджуватися цілком відповідно до вимог законів України.
Натомість частина перша статті 209-2 Кримінального кодексу України звучить так, наче її перелицьовували із сталінських указів. Вчитайтесь: «Неповідомлення про порушення вимог законодавства про санкції, вчинене третьою стороною, несвоєчасне повідомлення про порушення вимог законодавства про санкції, якщо такі діяння заподіяли істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб».
Як Вам «несвоєчасне повідомлення»? Чим більше живу, тим більше переконуюсь, що найкращі поціновувачі репресій, майстри закручування гайок та уважні цензори виходять із записних демократів та поборників свободи слова.
Утім, я хотів би щоб усі ми замислились не лише над тим, як бути з вітчизняними санкціями, хоча й у цьому контексті слід передбачити відповідальність за незаконне їх накладення, а також компенсацію втрат за такі дії за рахунок держави з подальшим обов’язковим регресним стягненням збитків за рахунок майна осіб, які вині у цьому.
Турбує, що наш державний апарат відразу набирає у рота води - в разі накладення санкцій на громадян України кимось іншим ніж Російська Федерація.
Проте держава існує не лише для того щоби ділити бюджет між бюджетниками. Її основна функція – захист кожного свого громадянина. Особливо того, який не вчиняв злочину проти України та не порушував її інтересів.
Де дзеркальні санкції? Де заяви МЗС України? Повна мовчанка.
Вважаю, що введення іноземною державою санкцій проти українського громадянина в Україні має ставати предметом уваги на найвищому рівні, за такі дії слід ввести кримінальну відповідальність. Зрозуміло, що притягнутих реально до цієї відповідальності не буде, але резонанс гарантовано.
Зате притягнення до кримінальної відповідальності за подання громадянином України іноземним державам інформації, яка потягла за собою накладення санкцій на громадянина України, можлива й за нинішньої редакції Кримінального кодексу України.
Було б лише бажання.
ЗЕЛЕНСЬКИЙ ПІДТРИМАВ САНКЦІЇ ПРОТИ КОЛОМОЙСЬКОГО ТА ПРИГРОЗИВ АХМЕТОВУ, ФІРТАШУ І ПОРОШЕНКУ
Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram
