28 березень 2024, Четвер, 21:06

Реформи з зашморгом на шиї: як відіб’ється на судоустрої бажання догодити МВФ?

1 Грудня 2020г.
5e5d2467041af

Антоніна Славицька

Президент Володимир Зеленський – у великій скруті. Втім, майже як і завжди. Отримання чергового траншу МВФ залежить від проведення в Україні судової реформи (це не єдина вимога, але одна з декількох). А на заваді реформи стоїть декілька чинників, серед яких ключові – фактично поставлена на коронавірусну паузу Верховна Рада та паралізований Конституційний Суд.

Нещодавно президент оновив комісію з питань правової реформи, перед якою поставив ряд непростих завдань, які, втім, не можуть бути виконані без участі парламенту. Але результативність його роботи залежить не лише від стану здоров’я народних депутатів, але і від консолідації зусиль монобільшості. В інтересах команди президента – ухвалити його законопроект №3711, проте невідомо, чи зуміє він мотивувати своє лобі підтримати цей документ.

Тим паче, що ухвалювати його (або будь-який інший законопроект) під тиском ззовні – це останнє, що потребує український парламентаризм і українське судочинство, котре нібито спільними зусиллями збираються покращувати.

Новела з ВККС: інстанція «зависла»

Свою власну судову реформу (так, у кожного президента України вона своя) Зеленський, можливо, почав з шляхетного пориву. Він вирішив кардинально оновити Вищу кваліфікаційну комісію суддів – як інстанцію, відповідальну за набір служителів Феміди. А тому 16 жовтня 2019 року Верховна Рада ухвалила внесення змін до закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Цей закон автоматично припинив повноваження чинного складу ВККС. Але новий склад комісії так і не був обраний – зокрема, й через те, що вже в березні 2020-го Конституційний Суд визнав судову реформу Зеленського такою, що не відповідає Конституції України. А відтак оскільки Вища кваліфікаційна комісія де-факто відсутня, нині не відбувається набір суддів на вакантні посади. В цій сфері утворився дефіцит кадрів, і приблизно 25% суддівських крісел залишаються порожніми.

Зеленський знає про ситуацію, яка склалася, і щоб бодай якось на неї вплинути, пише вже згадуваний вище законопроект №3711. Його, строго кажучи, не можна назвати судовою реформою. Мета цього документу полягає передусім в тому, щоб розблокувати нарешті Вищу кваліфікаційну комісію суддів та запустити її роботу. При цьому камінь спотикання – це участь (або не участь) у цій роботі іноземних експертів. За даний пункт Зеленському дістається з боку тієї «проєвропейської» опозиції, яка вважає, що обсяг такої участі недостатній.

У попередній версії судової реформи інший орган суддівського врядування – Вищу раду правосуддя – повинна була перевіряти інша комісія – з доброчесності та етики. Вона, в свою чергу, мала бути сформована за участю іноземних рефері. У законопроекті №3711 така комісія відсутня в принципі. Хоча принцип залучення іноземців як третейських суддів зберігається – вони братимуть участь у формуванні ВККС.

Однак частині «єврооптимістів» цього замало. А відтак проблема номер один для Зеленського лежить не стільки в юридичній, скільки у політичній площині – цілком вірогідно, що його закон будуть повторно «валити».

Новела з ВРП: імпортоване «очищення»

Втім, все складно не лише із ВККС. Доля Вищої ради правосуддя (ВРП) є також не визначеною. Останнє слово при формуванні ВККС залишається за ВРП. Більше того: законопроект президента пропонує надати ВРП додаткові повноваження і повністю підпорядкувати їй новостворену ВККС. І знову чути вкрай невдоволені голоси з проєвропейського сектору.

Опозиція, орієнтована на Захід, твердить, що і Вища рада правосуддя має формуватися за участю міжнародних «наглядачів». Частково це збігається із висновками Венеціанської комісії, яка дещо критикує реформу Зеленського, і зауважує, зокрема, що «в очищенні ВРП має взяти участь незалежна від неї комісія, до складу якої мають входити міжнародні експерти».

Цій комісії надаються доволі широкі повноваження, адже саме вона – цитую Венком – «має рекомендувати, кого з членів ВРП звільняти через недоброчесність», вона ж «має перевіряти майбутніх кандидатів до ВРП, і тільки ті, доброчесність яких підтвердить комісія, можуть бути призначені на посаду».

Власне, саме цей пункт, тобто реформування ВРП, фігурує і в пакеті євроінтеграційних домовленостей України, і в меморандумах з МВФ.

І саме цей пункт є цілком очевидним шантажем. Бо в України, фактично, не залишається вибору: або підкоритися волі «колективного Заходу» і надати карт-бланш нав’язаним (іншого слова не підбереш) іноземцям, або залишитися без траншу.

Тим часом у самій ВРП не згодні з тим, що орган треба «очищати», а тим більше, за допомогою іноземних представників. Глава цього органу Андрій Овсієнко має рацію, говорячи, що склад ради оновлюється постійно і регулярно, а поняття «доброчесність» взагалі не має юридичного обґрунтування.

«До цього часу законодавчо критерії доброчесності не встановлені, і пред'являти претензії про невідповідність того, що нормативно не визначено, на мій погляд, неправильно», – переконаний він. А щодо участі іноземців в процесі відбору та перевірки членів українського держоргану, то Овсієнко вважає це посяганням на суверенітет.

І це, по суті, так і є. Бо хто, зрештою, дасть гарантію, що наші закордонні рефері – й самі без гріха, доброчесні та без жодної плями на репутації? Чи їхня «якість» визначається винятково країною походження? За що ж ми в такому випадку так не любимо самі себе і за що не довіряємо собі, апріорі вбачаючи у кожному українцеві шахрая?

Новела з двома Верховними судами

На додачу до інших проблем, в Україні наразі діють ще й два Верховні суди. Звучить абсурдно, але так воно і є. І називаються суди майже однаково, різниця лише в одній літері. У 2016 році, ще за президентства Петра Порошенка, був ліквідований старий Верховний суд України (ВСУ) і створений новий – просто Верховний суд (ВС). Здавалось би, дрібниця, але тільки не в українських умовах.

Бо у 2016-му, розпускаючи ВСУ, у відставку відправили всіх «старих» суддів, а ті, щоб потрапити на роботу у новий ВС, разом з іншими правниками мали пройти конкурсний відбір. За задумом авторів реформи, така процедура дозволила б очистити найвищу судову інстанцію від недоброчесних суддів.

Однак судді ліквідованого ВСУ відразу звернулися з поданням до Конституційного Суду, в якому відстоювали позицію, що Верховна Рада, закріпивши на законодавчому рівні порядок припинення діяльності та ліквідації ВСУ, вийшла за межі своїх повноважень, визначених у Конституції. Очікуючи на рішення, ліквідацію старого суду призупинили, хоча формування нового ВС продовжили. Кілька суддів ВСУ відмовилися йти у відставку чи брати участь у конкурсі до нового ВС.

Нині ж, після чотирьох років розгляду подання, КСУ дійшов висновку, що ліквідація ВСУ та зменшення суми довічного грошового утримання для суддів у відставці, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, є неконституційними, та зобов'язав Верховну Раду привести ситуацію у відповідність до вимог закону.

Тим часом ситуація з Конституційним Судом – взагалі окрема історія, про яку сказано водночас і забагато, і замало. Мабуть, наголосити варто ще раз на тому, як непоправно страждає реноме держави від дій відразу усіх учасників цієї ситуації. Саме в цьому контексті і слід розглядати останній крок президента Зеленського, котрий не надумав нічого кращого, ніж запросити у третейські судді все ту ж… Венеціанську комісію.

Як відомо, 25 листопада президент Зеленський звернувся до Венкому по термінову оцінку «кризи», викликаної рішенням КСУ від 27 жовтня 2020 року. Він просить надати висновок щодо стану антикорупційного законодавства з урахуванням цього рішення. Мабуть, не помилюсь, якщо скажу, що «Венеціанка» досі ще не отримувала настільки нетипового звернення.

Зрозуміло, що за ним стоїть відчай президента і те відчуття глухого кута, в якому він опинився.

І, нарешті, новела з самим МВФ

Колись я вже писала про те, що суто по-людськи Володимира Зеленського буває навіть шкода. Але тільки суто по-людськи. Як політик він має нести відповідальність за всі свої рішення, в тому числі і за рішення звернутися до Венкому у суперечці з КСУ. Враження таке, що два васали (президент і суд) просять розсудити їх свого сюзерена по покарати винного.

Ми всі – і Україна, і Європа, і Америка – живемо в одному світі, і маємо потенційну схильність підпадати під вплив один одного. Проте вплив – впливом, а інвазія своїх агентів впливу (причому настирлива інвазія) – це зовсім інша річ.

Одним з таких агентів впливу виступає Міжнародний валютний фонд.

Відразу зазначу, що вага кредитів від МВФ навіть з економічної точки зору значно перебільшена. Це не кажучи вже про саму установу, яка майже сакралізована та перетворена на об’єкт карго-культу. Кошти, які ми позичаємо у Фонду, йдуть винятково на обслуговування зовнішнього боргу. Інше їх застосування неможливе за визначенням. І це робить кредит МВФ доволі «вузьким» з точки зору його цільового призначення.

А що стосується давнього (і популярного) в колах влади побоювання відносно того, що відсутність співпраці з МВФ підриває довіру до України з боку інших потенційних кредиторів, то тут якраз все з точністю до навпаки. Потужні інвестиції не прийдуть до нашої держави доти, доки ми й надалі підписуватимемо меморандуми з МВФ. Бо саме вони і є маркером нестабільності і маркером кризовості.

І на останок ще одне спостереження. Чи звернув хтось увагу на те, як поступово держава Україна падає в ціні? На зорі нашої співпраці з Міжнародним валютним фондом наша суб'єктність коштувала дорого, і за неї давали програми на 16-17 млрд доларів, а зараз залишок суверенітету торгується за 5 млрд і обставляється колосальними вимогами.

Власне, згадані 5 мільярдів за останньою програмою stand by (яка сама по собі є принизливою, бо такого штибу програми призначаються малорозвиненим країнам) діляться на три транші, і зараз на кону – другий транш у 700 мільйонів доларів. Це абсолютний мізер, але саме ради нього президент просить Венком «відшмагати» КСУ і йде на небачені приниження своєї держави.

А залишки суверенітету тим часом йдуть з молотка за безцінь. Але влада цього не помічає, зав’язуючи зашморг на шиї у кокетливий бантик і біжучи реформувати правосуддя. Але чим робити це так – тобто керуючись винятковим бажанням догодити своїм кураторам – краще не робити ніяк.

Принаймні, шкоди від таких «реформ» буде менше.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram

зображення Viber 2020 07 02 09 15 38
Антоніна Славицька Народний депутат України, фракція "ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА - ЗА ЖИТТЯ", членкиня Комітету  з питань антикорупційної політики Верховної Ради України