» Шибениця як елемент антикорупційної стратегії

06 декабрь 2020, Воскресенье, 00:08

Шибениця як елемент антикорупційної стратегії

9 ноября 2020г.
0
Фото: Суспільне

Олексій Бебель

Нещодавно Верховна Рада України у першому читанні схвалила проект Закону України «Про засади державної антикорупційної політики на 2020 – 2024 роки», одночасно прийнявши рішення про скорочення строків підготовки його до другого читання.

Питання дійсно важливе і зрозуміло, що більшість народних депутатів України підтримала даний законопроект. Більш того жодного голосу «проти» під час голосування не було.

Проте я сумніваюся, що усі ті, хто голосував «за» дуже уважно читали цей проект Закону (тим більше додаток до нього – «Антикорупційна стратегія на 2020 – 2024 роки»), та розуміють, що насправді можуть створити окремі пункти і розділи цієї Стратегії.

Однак розпочну я дещо здалеку, а саме із Розділу І «Загальні питання».

Спершу процитую дослівно: «Результати соціологічних досліджень засвідчують, що частка громадян, які мають безпосередній досвід корупції, протягом останніх років суттєво зменшилася (у 2013 році такий досвід мало близько 60 відсотків, станом на початок 2020 року — не більше 40 відсотків громадян). Спостерігається поступове покращення порівняльних показників рівня корупції в Україні. Згідно з даними міжнародної організації «Transparency International» у період з 2013 по 2019 роки Індекс сприйняття корупції (далі — ІСП) в Україні зріс із 25 до 30 балів.

Однак результати цих досліджень свідчать, що досягнутий за останні роки прогрес не задовольняє суспільство, оскільки є надто повільним.

Загальний рівень сприйняття корупції в Україні залишається високим
(у 2019 році, набравши 30 балів із 100 можливих, Україна за ІСП зайняла
126 місце серед 180 країн). Корупція, як і раніше, залишається однією з найважливіших проблем (згідно з опитуванням, проведеним на початку 2020 року, важливість проблеми корупції залишається на одному рівні з питанням розв’язання кризи на Донбасі)».

Щодо зменшення рівня корупції, то я не розумію хто проводив це дослідження, протягом якого часу, у якій місцевості (село чи місто), серед людей яких професій, який їх вік тощо?

Чому саме висновки «Transparency International» має бути покладено до такого вагомого державного документу? На підставі чого сформовано їх?

Тим більш, якщо корупція для більшості громадян, як стверджують автори проекту, є рівнозначною кризі на Донбасі, то напевно це дещо суперечить висновкам попереднім. Чи не так?

На мій погляд корупція у нинішньому виді відрізняється від корупції «попередників» лише тим, що остання носила «централізований» характер, тоді як нинішня, вибачте на слові, стала більш «демократичною». Тобто за відсутності одного центру впливу вертикальна корупція стала горизонтальною, що насправді лише розширює її можливості через втрату контрольованості та широкого кола осіб, які до неї, з дозволу сказати, «залучаються».

Також автори проекту Закону України пишуть: «Попередня Антикорупційна стратегія (на 2014 – 2017 роки) та державна програма з її реалізації були якісними програмними документами з високим антикорупційним потенціалом. Реалізувати цей потенціал повною мірою не вдалося насамперед через тривалий процес створення антикорупційних інституцій, що відбувався протягом 2014 – 2019 років».

Дана теза, на моє переконання, більш нагадує відоме українське прислів’я «Хваліть, тату, мене, а я – Вас. Нехай люди знають, що ми хороші».

Чи саме тривале створення антикорупційних інституцій дійсно суттєво вплинуло на рівень корупції в Україні? Може пошукати дещо в інших місцях?

Як Вам, шановні читачі, такі проблеми як зниження реальних доходів населення? Конкурси для «своїх»? Непотизм та кумівство? Залежність бізнесу від неочікуваних владних рішень, дій правоохоронних органів та органів державного контролю?

Перераховувати можливо до без кінця.

Наявність шибениці на площі (тим більш з вибірковою дією) ще ніколи не знижувала рівня злочинності у критично великих цифрах.

Натомість корупція масштабного типу (таку як ми маємо) є ознакою бідних країн, а тому її подолання лежить більше у площині економічній, ніж у правоохоронній.

Зокрема я не можу без іронії читати такий пасаж з підпункту 2.2.1 пункту 2.2 розділу ІІ Антикорупційної стратегії на 2020 – 2024 роки:

«Очікувані стратегічні результати:

1) загальний рівень толерування корупції в Україні знизився завдяки:

інтеграції антикорупційної тематики до змісту освіти всіх рівнів освіти;

створенню сприятливих умов для підвищення кваліфікації педагогічних працівників та осіб, які працюють з населенням, зокрема з питань формування у здобувачів освіти ставлення нетерпимості до корупції у всіх її проявах;

активному та системному проведенню інформаційно-просвітницьких заходів, спрямованих на формування ціннісних життєвих орієнтирів, не сумісних з участю у корупційних практиках (доброчесність, порядність, етичність, об’єднання зусиль заради спільних антикорупційних цілей тощо);

донесенню до суспільства інформації про негативні наслідки вчинення корупційних і пов’язаних з корупцією правопорушень (для суспільства та держави, а також для осіб, які вчинили такі правопорушення);

2) рівень обізнаності громадян, які усвідомлюють важливість стандартів доброчесної та етичної поведінки публічних службовців, підвищився завдяки активному та системному проведенню інформаційно-просвітницьких і навчально-методичних заходів, інтегрованих у формальну та неформальну освіту».

Це, даруйте, про що? Автори цього розділу насправді вірять, що у злиденній країні можна подолати толерування корупції за рахунок оцього «всеобучу»?

«Утопія» Томаса Мора на тлі цих планів виглядає зразком міцного реалістичного планування.

У такий спосіб лише добре західні гранти освоювати. Друкувати методичні матеріали, які ніхто не читає, знімати такі ж відеоролики, та силами фізичних осіб-підприємців, що за сукупністю рахуються по категорії антикорупційних активістів, читати лекції підневільним бюджетникам і самим собі.

Принаймні мільйонів до 15 доларів США у такий спосіб можна освоїти цій категорії борців за світле майбутнє. А може й більше.

Та перейдемо до конкретних заходів.

Зупинюся на питанні охорони здоров’я та обороні, оскільки саме вони до купи з освітою, правосуддям та правоохоронною діяльністю є предметом уваги різних грантових організацій та їх бенефіціарів.

Отже підпункт 3.7.1 пункту 3.7 розділу ІІІ читаємо: «3.7.1. Проблема. Пацієнти та лікарі не отримують лікарські засоби й медичні вироби вчасно та у повному обсязі, зокрема, через незавершений перехід до нової системи організації та контролю медичних закупівель і не повністю врегульовані процеси визначення потреб та обліку лікарських засобів.

Очікувані стратегічні результати:

1) закупівлі лікарських засобів та медичних виробів за кошти державного та місцевих бюджетів здійснюються на професійній основі централізованими закупівельними організаціями за прозорими та детальними процедурами відповідно до об’єктивних потреб на основі якості та доказовості ефективності таких засобів і виробів. У разі потреби до централізованих закупівель також залучаються спеціалізовані міжнародні організації;

3) українські закупівельні організації, що здійснюють закупівлю лікарських засобів та медичних виробів, мають незалежні наглядові ради, що складаються з представників центральних органів виконавчої влади, міжнародних організацій та громадських об’єднань».

Можливо я й не правий, але мені здається, що усі інші пункти написано рівно для того, що не залишити очевидними ці два. Тим більш й їх подано через нейтральний пункт.

Я так розумію мова йдеться про іноземні компанії, що будуть проводити такі закупівлі, а також реалізовувати державним і комунальним медичним закладам закордонні препарати? Чи я помиляюся?

Тепер про оборону. Читаємо дуже уважно. Усе найбільш важливе також відмічаю жирним шрифтом.

Підпункт 3.6.1 пункту 3.6 розділу ІІІ: «3.6.1. Проблема. Непрозоре та неефективне користування та розпорядження землями оборони, об’єктами нерухомості в оборонно-промисловому комплексі, а також надлишковим рухомим військовим майном, об’єктами інтелектуальної власності; неконтрольоване споживання пального, яке закуповується для потреб Збройних Сил України.

Очікувані стратегічні результати:

1) до системи електронного обліку внесено усі дані, отримані за результатами повної інвентаризації об’єктів у сфері оборони, у тому числі дані про землі оборони і земельні ділянки суб’єктів господарювання оборонно-промислового комплексу;

2) забезпечено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно суб’єктів господарювання оборонно-промислового комплексу (із включенням відомостей про земельні ділянки до спеціального інформаційного шару в Публічній кадастровій карті);

3) створено автоматизовану систему обліку і моніторингу споживання та якості пального, яке закуповується для потреб Збройних Сил України;

4) проведено повну інвентаризацію та оцінку об’єктів інтелектуальної власності суб’єктів господарювання оборонно-промислового комплексу».

Йдеться, на моє переконання, не лише про передачу в «ефективні» руки об’єктів нерухомості та земельних ділянок сфери оборони. Це, так би мовити, «тема» давно освоєна нашими вітчизняними «фахівцями».

Головне – об’єкти інтелектуальної власності.

Не секрет, що Україна за часів СРСР мала надпотужний оборонний потенціал, у тому числі й науковий. Цілком вірогідно, що нехай і в обмеженому виді він розвивався вже у незалежній державі.

Проте винаходи вітчизняних вчених, які цілком слушно зберігаються під різними грифами таємності, за умов мізерного фінансування та інших перепон можуть бути невикористаними.

Питання в іншому – хто визначить, що ці винаходи «надлишкові», встановить їх вартість, як і кому їх реалізують (чи подарують)?

Хто буде проводити цю інвентаризацію?

І чи не вийде за її результатами так, що наші наукові розробки опиняться за безцінь чи навіть задарма за кордоном, а потім будуть продані нам же за вже зрозумілою схемою «Борги в обмін на суверенітет»?

Далі.

Переконаний, що подолати корупцію в системі правосуддя, прокуратури та правоохоронних органів неможливо широким залученням іноземних фахівців, особливо якщо вони можуть представляти інтереси закордонних фінансових центрів, спецслужб чи корпорацій.

Для прикладу візьму підпункт 3.1.2 пункту 3.1 розділу ІІІ де дослівно записано таке: «Проблема. Доброчесність і професійна етика як стандартні вимоги до суддів недостатньо впроваджені на практиці, а оцінювання цих вимог не завжди є прозорим і передбачуваним.

Очікувані стратегічні результати:

1) Вищою кваліфікаційною комісією суддів України спільно з Громадською радою міжнародних експертів і Громадською радою доброчесності розроблено та впроваджено в практику чіткі і передбачувані критерії (індикатори) доброчесності та професійної етики для кваліфікаційного оцінювання суддів і добору нових суддів;

2) під час оцінювання доброчесності кандидатів на посаду судді застосовується стандарт доказування «обґрунтований сумнів у доброчесності».

Відразу хочу запитати: а перед тим, як щось там розробляти і радити, оці міжнародні експерти будуть самі проходити перевірку на свою доброчесність? Чи здадуть вони тест на знання нашого законодавства та української мови? Чи пройдуть те саме тестування представники отієї громадськості?

Може знову будуть з посольства радити чи пак – давати цінні указівки, кого вважати знаним міжнародним експертом і хто входить до отієї самої громадськості? Напевно, що так.

А як пояснити «стандарт доказування «обґрунтований сумнів у доброчесності»»?

Тобто якомусь іноземному агенту впливу дадуть інструкцію «завалити» суддю, котрий не дослухається до побажань правоохоронців чи, прости Боже, «міжнародних інституцій», то й виникне оцей сумнів.

Теж саме стосується й підпункту 3.1.3 пункту 3.1 розділу ІІІ, який каже, що дисциплінарний орган у системі правосуддя сформований на підставі конкурсу, проведеного незалежною комісією з представників (у рівних частинах) Ради суддів України, громадськості та міжнародних експертів, визначених на підставі пропозицій міжнародних та іноземних організацій здійснює оперативний і справедливий розгляд дисциплінарних справ щодо суддів.

Тобто отака вона незалежність суддів, де будуть приймати рішення іноземці та соль землі – громадські активісти.

Якщо постановив явно незаконне рішення, що вимагається відповідними органами – честь тобі й хвала. Прийняв законне, але цим же силам незручне – просимо до відповідальності та ще й «обґрунтований сумнів» на додачу.

Ще один удар авторами цієї стратегії готується по прокуратурі та поліції, а також митним і податковим органам, оскільки вже у вступній частині вказується: «Для населення України наступними за пріоритетністю (у порядку спадання) є охорона здоров’я (38%), поліція і прокуратура (37%), державний сектор економіки (27%), податкова і митна сфери (25%), а також фінансування партій та передвиборчих кампаній (21%). На думку представників бізнесу, найбільш пріоритетними напрямами у протидії корупції є: поліція і прокуратура (41%), податкова і митна сфери (32%), фінансування партій та передвиборчих кампаній (25%), охорона здоров’я (24%), оборона і безпека (23%)».

Тобто саме ці органи згадано двічі, а раз так, то слід очікувати на непереливки, хоча про їх чергове реформування насправді небагато і надто дотично. Усе більше про преміювання, підстави дисциплінарної відповідальності й звільнення.

Утім сказано й про критерії оцінки – ось тут, мені здається, й попрацюють наші активісти на довєрії.

Проте найбільш небезпечні речі включено до розділу IV, який пафосно названо «Забезпечення невідворотності відповідальності за корупцію».

Читаючи цей розділ я упіймав себе на думці, що автори, пишучи цей текст, радилися не з Конституцією України, міжнародними договорами щодо захисту прав людини, Кримінальним-процесуальним кодексом України, а шукали відповіді у книзі сталінського прокурора А.Я. Вишинського «Теория судебных доказательств в советском праве».

Питань тут безліч, а тому зупинюся лише на тих, які на мій погляд є найбільш кричущими.

Читаємо підпункт 4.1.1 пункту 4.1 «Проблема. Порушення вимог антикорупційного законодавства на практиці не завжди розглядається як дисциплінарне правопорушення; значна частина суб’єктів, на яких поширюється дія Закону, уникає дисциплінарних стягнень.

Очікувані стратегічні результати:

3) у Законі визначено такі основні засади притягнення до дисциплінарної відповідальності суб’єктів, на яких поширюється його дія:

особа, яка грубо порушила вимоги Закону, притягається до дисциплінарної відповідальності незалежно від того, чи встановлено за це правопорушення інший вид юридичної відповідальності, чи розглядається це правопорушення в межах кримінального, адміністративного чи цивільного судочинства, стадії розгляду та наявності кінцевого рішення у таких справах;

строки давності накладення дисциплінарних стягнень складають не менше трьох років з дня вчинення правопорушення;

відсутність висновку Національного агентства щодо наявності у діянні особи ознак корупційного або пов’язаного з корупцією правопорушення не перешкоджає притягненню особи до дисциплінарної відповідальності».

Тобто чи визнано людину винною, чи ні – неважливо! До дисциплінарної відповідальності вона має бути притягнута!

Читаємо далі. Пункт 4.2 «Адміністративна відповідальність».

Отже, «4.2.2. Проблема. Більшість осіб, винних у вчиненні правопорушень, пов’язаних з корупцією, а також правопорушень у сфері фінансування політичних партій та подання ними фінансової звітності, уникають адміністративної відповідальності та/або стягнення, використовуючи системні недоліки існуючої процедури притягнення осіб до адміністративної відповідальності та недосконалість судової системи.

Очікувані стратегічні результати:

1) процедуру притягнення осіб до адміністративної відповідальності за пов’язані з корупцією правопорушення, а також за правопорушення у сфері фінансування політичних партій та подання ними фінансової звітності удосконалено, зокрема, завдяки:

спрощенню порядку виклику та вручення протоколів про такі правопорушення;

забороні повернення протоколів для належного оформлення та встановленню вичерпного переліку істотних порушень при складенні протоколів, які перешкоджають прийняттю рішення;

забезпеченню розгляду цієї категорії справ щодо національних публічних діячів та суддів Вищим антикорупційним судом;

встановленню заборони на звільнення від адміністративної відповідальності за такі правопорушення у зв’язку з малозначністю;

скасуванню прив’язки строків накладення стягнень за вчинення таких правопорушень до дня їх виявлення, а також встановленню правила, згідно з яким перебіг цих строків зупиняється у разі, якщо особа умисно ухиляється від явки до суду або з поважних причин не може туди з’явитися».

Здорово хватили! Нічого не скажеш.

Фактично будь-яку дурницю при складанні протоколу про адміністративне корупційне правопорушення можна робити. Суд має розглядати все швидко та однозначно.

До речі, привертаю увагу, що в цьому розділі вперше згадується Вищий антикорупційний суд як істина в останній інстанції.

Повернимося, шановні читачі, до цього трошки згодом.

Нарешті пункт 4.3 «Кримінальна відповідальність».

Тут фантазія авторів розігралася не на жарт.

Зокрема у підпунктів 4.3.1 автори пропонують таку новелу, як «внесено зміни до кримінального законодавства, згідно з якими особи, які припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, після припинення такої діяльності можуть нести кримінальну відповідальність за незаконне збагачення».

Це у які ворота? Була людина певний час на державній службі, звільнилася, минуло 20 років і на – незаконне збагачення! Чи що мається на увазі?

Проте якщо у цьому разі ще про якісь варіанти можна розмірковувати, то подальші пропозиції вказують на бажання «закатать рукава суєтлівих ночєй», як співав рок-гурт «ДДТ».

Так у підпункті 4.3.2 сказано наступне: «Проблема. Низька оперативність та якість здійснення досудового розслідування корупційних та пов’язаних з корупцією кримінальних правопорушень (значна частка таких проваджень тривають роками) обумовлена надмірною складністю окремих процесуальних дій.

Очікувані стратегічні результати:

1) розглянуто доцільність спрощення процедур здійснення окремих слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій;

2) законодавство передбачає можливість під час розгляду кримінального провадження судом використовувати весь обсяг доказів, здобутих під час досудового розслідування, недопустимість яких прямо не передбачена законом;

4) дисциплінарна відповідальність усіх учасників процесів є ефективним засобом забезпечення дотримання вимог кримінального процесуального законодавства та розумних строків розслідування та судового розгляду корупційних і пов’язаних з корупцією кримінальних правопорушень;

5) гарантії інституційної та операційної незалежності Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури належно визначені та втілені на практиці, зокрема, завдяки:

посиленню статусу та розширенню повноважень керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та його заступників;

уточненню положень законодавства щодо статусу Національного антикорупційного бюро у системі органів державної влади (зі збереженням існуючих гарантій незалежності), а також суб’єкту призначення та звільнення Директора Національного антикорупційного бюро відповідно до рішення Конституційного Суду України № 9-р/2020;

проведенню зовнішньої незалежної оцінки ефективності діяльності Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури за участю міжнародних експертів;

6) Національне антикорупційне бюро України та Спеціалізована антикорупційна прокуратура ефективно виконують покладені на них завдання, серед іншого, завдяки:

віднесенню до підслідності Національного антикорупційного бюро України злочину, передбаченого статтею 159-1 Кримінального кодексу України».

Перекладемо з мови чиновницької на українську.

Отже, є бажання максимально відкинути усі процесуальні обмеження, що встановлено у Кримінальному процесуальному кодексі України, у тому числі й відповідно до рішень Європейського суду з прав людини.

Збір доказів НАБУ не обмежувати нічим крім неможливості катувати особу чи погрожувати їй цим, вчинити якісь дії без санкції суду, порушити право на захист, не повідомити особу про право не давати покази щодо себе та допустити порушення при перехресному допиті.

Усе! Інші порушення вимог Конституції України, міжнародних договорів та Кримінального процесуального кодексу України мають залишитися за лаштунками.

Більш того, якщо такі порушення допущено, то достатнім реагуванням на них є дисциплінарна відповідальність працівника НАБУ чи САП.

Не визнання доказу недопустимим, а «оголошення догани».

Розширити й до того безмежні повноваження НАБУ та САП, а оцінку їх роботи давати лише за участі міжнародних експертів.

А ці експерти у нашому законодавстві (повторююсь) щось розумітимуть, щоби висновки робити? Чи зможуть прочитати матеріали кримінального провадження? Чи їм усе за народний кошт англійською будуть перекладати?

Дадуть їм на ознайомлення документи з грифами «таємно» і «цілком таємно»? Якщо так, то на якій підставі?

Однак увагу народних депутатів України ще хочу привернути до того, що НАБУ вимагає до своєї підслідності вчинення такого кримінального правопорушення, як порушення порядку фінансування політичної партії, передвиборної агітації чи агітації референдуму.

Невже міжнародні інституції та громадські активісти з числа споживачів іноземних грантів хочуть долучитися ще й до контролю за нашим виборчим процесом?

Можливо нехай вони поки що у себе розберуться?

Ну і щоб два рази не вставати вказується на необхідність покращення судочинства за такими кримінальними провадженнями.

Підпункт 4.3.4 пункту 4.3 розділу IV вказує: «Проблема. Загальна динаміка розгляду судами справ про корупційні та пов’язані з корупцією кримінальні правопорушення є низькою. Відсутня усталена практика розгляду кримінальних проваджень цієї категорії. Мають місце непоодинокі випадки зловживання учасниками судового процесу процесуальними правами.

Очікувані стратегічні результати:

1) судовий розгляд кримінальних проваджень щодо корупційних та пов’язаних з корупцією кримінальних правопорушень здійснюється з дотриманням принципу безперервності;

2) звужено предметну підсудність Вищого антикорупційного суду через збільшення розміру предмета злочину або завданої ним шкоди;

3) практика розгляду кримінальних проваджень Вищим антикорупційним судом є орієнтиром для формування усталеної практики розгляду відповідних категорій проваджень іншими судами».

Не Верховного Суду, а Вищого антикорупційного суду! Це зайвий раз вказує, що даний суд всупереч Конституції України є судом «надзвичайним».

З таки підходом ми зайдемо, ой, як далеко.

Були ж часи у нашій історії, коли кожен районний суд виносив політично вмотивовані рішення так, що й нинішній позаздрить. І адвокати там не «зловживали процесуальними правами», оскільки після процесу на бюро райкому вже заслуховували не адвоката, а «поведінку комуніста Петренко».

Це ми до цього налаштовуємося, чи я знову помиляюся?

Там ще багато чого є. Однак не хочу перевантажувати й так нелаконічний текст.

Просто є бажання достукатися до тих народних депутатів України, які самостійно думають та боряться за наш суверенітет.

Звісно, будуть казати, що це ж потрібно для наступних траншів, що нам поки слід потерпіти та прийняти. Утім насправді це ілюзія.

Якщо прийняти дану Стратегію та почати її виконувати (це доведеться робити), то чи зменшиться корупція – питання велике і проблематичне, а от те, що НАБУ може перетворитися на НКВС - цілком ймовірно.

Точно так, як замість суду ми отримаємо «особиє совєщанія», а будь-який папірець стане «царіцєй доказатєльств».

Тож поки є час потрібно внести корективи у цю творчість. Бо депутатство не вічне, як й близькість та прихильність органів влади.

Не слід забувати слова відомої пісні авторства Іллі Кормільцєва:

И если есть те, кто приходят к тебе,

Найдутся и те, кто придёт за тобой.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram

ЯК В УКРАЇНІ СТВОРИЛИ БЕЗКОНТРОЛЬНОГО ПРАВООХОРОННОГО «МОНСТРА»

9
Олексій Бебель Аналітик «Kyivstratpro», адвокат, голова Адвокатського об’єднання «Бебель, Демура і партнери»