Держави створюються для захисту своїх співвітчизників. З огляду на це надання переваг для власних громадян є аксіомою, що не потребує доведення чи дискусій. Проте останні кілька років в Україні під видом реформування та залучення нібито якихось видатних спеціалістів почала викристалізовуватися система надання пільг та переваг іноземцям.
Статті 21 та 24 гарантують усім громадянам України, що усі вони вільні і рівні у своїй гідності та правах, є рівними перед законом і не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Натомість відповідно до частини першої статті 26 Основного Закону України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Але усі країни, які розуміють, що таке суверенітет, такі винятки роблять не на користь іноземців, які не можуть обіймати низку посад, користуватися привілеями при працевлаштуванні тощо.
Отож розпочну з Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який подавався колишнім Президентом України Петром Порошенком та попереднім складом парламенту ледь чи як не взірець патріотизму і проукраїнської позиції.
У ньому визначено, що єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова, а державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави.
Водночас згідно з цим Законом статус української мови як єдиної державної, передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя.
Більш того пункт 16 частини першої статті 9 Закону прямо вимагає від посадових та службових осіб підприємств, установ і організацій державної і комунальної форм власності володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків.
Утім, є одне виключення – крім осіб, які не є громадянами України.
Отже особа з іноземним громадянством чи взагалі без громадянства, обіймаючи посаду в державному чи комунальному підприємстві, може використовувати в роботі іншу мову ніж українську.
Таким чином на перукаря – громадянина України має бути накладено штраф, а на директора концерну – ні.
Водночас Закон України «Про державну службу» вимагає від особи, яка претендує на зайняття посади державної служби категорії «А», не лише вільного володіння державною мовою, а й володіння іноземною мовою, яка є однією з офіційних мов Ради Європи, тобто англійською чи французькою (пункт 1 частини другої статті 20).
Звісно добре, якщо керівник центрального органу виконавчої влади та його заступники такими мовами справді володіють. Це дуже корисно, але у списку фахових здібностей, що потрібні для державного управління, таке знання реально знаходиться десь у кінці списку. Натомість дивлячись на деяких наших чиновників розумієш, що у них результат, як у відомому анекдоті: в той час коли всі вчилися плавати, він мови вчив. Але у нашому випадку тоне не він, а ті, хто саме й навчався плаванню.
Однак головний дисонанс для мене особисто в іншому. Виходить, що державний чиновник найвищого рівня та водночас громадянин України має володіти українською мовою і на додачу іноземною, а не громадянин України, який обіймає найвищу посаду в державному підприємстві – ні.
То це рівноправ’я?
Далі. Підпункт «в» пункту 2 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» поширює дію цього Закону на представників громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, інших осіб, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до Закону України «Про державну службу», Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» та інших законів.
З винятком: «крім іноземців-нерезидентів, які входять до складу таких комісій». За що, перепрошую, така привілея? Ці іноземні громадяни ж не силоміць вводяться до складу комісій. Вони щонайменше не проти. Та й з якого дива їх мають вирізняти від українців і з-під дії обмежень цього Закону оберігати? Інакше виходить, що їм можна подарунки дарувати, у дорогих готелях за чужий рахунок поселяти, безкоштовно на автотранспорті переміщувати і так далі?
Проте ще цікавіша частина шоста статті 45 Закону України «Про запобігання корупції», яка вказує, що дія розділу VII цього Закону не поширюється на іноземців-нерезидентів, які входять як незалежні члени до складу наглядової ради державного банку, державного підприємства, державної організації, що має на меті одержання прибутку, господарського товариства, у статутному капіталі якого більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі.
Тобто членів наглядових рад з числа нерезидентів виведено з-під дії фінансового контролю. Прекрасно, що й казати.
У 2019 році запрацювали зміни до Закону України «Про банки і банківську діяльність» і як результат керівництво державних банків, тобто тих у яких держава володіє 100% статутного капіталу, призначається вже не Кабінетом Міністрів України, а оцими самими наглядовими радами.
Цікавими є вимоги до так званих незалежних членів наглядових рад.
Згідно з Додатком 1 «Вимоги до кандидатів та сфера компетенції, якою повинен володіти незалежний член наглядової ради державного банку» до Порядку проведення конкурсного відбору компанії з добору персоналу для визначення претендентів на посади незалежних членів наглядової ради державного банку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.02.2019 № 159, така особа з точки зору професійної придатності повинна мати можливість приділяти роботі в раді не менше 50 робочих днів у році, бути присутнім на засіданнях ради банку, які будуть проводитися в м. Києві, володіти англійською мовою (українською/російською – буде перевагою). Тобто цілих 50 робочих днів у році слід працювати та ще й інколи приїздити до міста Києва! А знання української, то добре, але якщо що, то й англійської достатньо.
Разом з тим за вимогами Кабінету Міністрів України у не менш як половини членів ради банку має бути досвід роботи у банківському та/або фінансовому секторі у сукупності не менше трьох років. Тобто половина може такого досвіду не мати? Причому потрібен не виключно досвід роботи у банківському секторі, що цілком природньо, а й згодиться у фінансовому секторі взагалі. Цікаво, а досвід роботи у сферах мікрокредитування чи обміну валюти пройде?
Тепер розглянемо лише деякі конкурсні комісії.
Частиною другою статті 6 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що до складу Конкурсної комісії з відбору на посаду Голови Національного агентства з питань запобігання корупції входять три особи, визначені Кабінетом Міністрів України та ще три особи, визначені Кабінетом Міністрів України на підставі пропозицій донорів, які протягом останніх двох років до дня завершення строку повноважень Голови Національного агентства або до дня дострокового припинення його повноважень надавали Україні міжнародну технічну допомогу у сфері запобігання і протидії корупції.
Кожен такий донор може запропонувати Кабінету Міністрів України будь-яку кількість кандидатів до складу Конкурсної комісії або погодити пропозицію спільного списку кандидатів до складу Конкурсної комісії. Отже іноземним органам дозволено на рівні Закону формувати орган, який буде обирати керівника центрального органу виконавчої влади України.
У свою чергу Закон України «Про Вищий антикорупційний суд» (стаття 9) передбачає існування Громадської ради міжнародних експертів, яка утворюється строком на шість років Вищою кваліфікаційною комісією суддів України для сприяння їй у підготовці рішень з питань призначення на посади суддів Вищого антикорупційного суду та є її допоміжним органом. Тобто наша ВККС самостійно не впоралась би з відбором суддів?
Ця Громадська рада міжнародних експертів виконує свої повноваження у складі шести членів, які призначаються Вищою кваліфікаційною комісією суддів України виключно на підставі пропозицій міжнародних організацій, з якими Україна співпрацює у сфері запобігання та протидії корупції відповідно до міжнародних договорів України.
Наступним розглянемо Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо управління об’єктами державної власності», яким й було запроваджено наглядові ради у підприємствах, що належать державі.
Пояснювальну записку до проекту цього закону підписано тодішнім Міністром економічного розвитку і торгівлі України Айварасом Абромавучисом.
Оскільки результати створення цих наглядових рад уже усім тверезо мислячим громадянам зрозумілі, я би хотів зупинитися на тому, що було вказано у пояснювальній записці, тобто на мотивах необхідності прийняття цього Закону.
Зокрема серед інших мотивів прямо вказується, що програма Уряду передбачає «усунення посадових осіб державних органів від управління державними компаніями». Тому передбачається встановити, що у державних підприємствах, а також господарських товариствах, у статутних капіталах яких частка держави перевищує 50%, створюється наглядова рада, до якої можуть включатися незалежні члени наглядових рад.
Зрозуміло, що це далеко не усі сфери, які регулюються в Україні подібним чином. Тому цілком очевидно, що у нас, як у вищевказаній програмі, відбувається усунення посадових осіб державних органів, які замінюються інкорпорацією так званих «міжнародних експертів». Однак позитивні результати від нього мені особисто якраз неочевидні.
Тож чи не пора припинити створювати переваги для іноземців, а жити і працювати власним розумом.
Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram
