» «Заробітчани» правосуддя

06 декабрь 2020, Воскресенье, 00:46

«Заробітчани» правосуддя

20 октября 2020г.
0
photo_2020-10-20 12.56.49

"А мы всё ставим каверзный ответ И не находим нужного вопроса".

В.С.Висоцький

"Рядова" справа.

Ще у грудні 2017 року прокуратура надіслала до суду обвинувальний акт щодо молодика про обвинувачення у трьох крадіжках та одному пограбуванні.

Та, оскільки молодик був сиротою, під час "його оформлення" ускладнень собі правоохоронці не шукали - склали до купи декілька поспіль складених папірців, а картину злочинів "намалювали" в кабінеті.

Та вже під час судового розгляду кримінального провадження клопотали та проводили слідчі експерименти та двічі обвинувачення переписували. Але стояли на своєму - вчинив такі молодик дві крадіжки та одного разу викрав майно іншої особи відкрито.

У грудні 2019 року суд розглянув справу.

Вирок складався тиждень - аж на 21 аркуші - та містив у собі, окрім іншого, висновок про перекваліфікацію дій обвинуваченого з відкритого викрадення майна на таємне.

Обвинувачений та його захисник апеляційну скаргу на вирок суду не подавали та під час апеляційного розгляду кримінального провадження заявляли, що з вироком суду вони згоді.

Жоден з потерпілих апеляційну скаргу на вирок суду не подавав.

Прокурор же, хоча спершу й зазначив в апеляційній скарзі, що не є згодним із перекваліфікацією вироком дій обвинуваченого та розміром призначеного обвинуваченому покарання, під час судових засідань в апеляційному суді від цих посилань відмовився; нових посилань про незгоду із суттю вироку не навів.

Згідно з законом та відповідно до практики Касаційного Кримінального Суду у складі Верховного Суду таке означає, що суд встановив матеріальну істину - дійсні обставини справи, а засудити молодика за відкрите викрадення майна й дати більш суворе покарання немає ніякої можливості. Про покращення ж своє долі молодик й не просив.

Й на цьому б поставити крапку та побажати молодику - ніколи в житті більше не красти та не зустрічатись ані з судовою, ані з правоохоронною системами, а потерпілим - ніколи більше не зустрічатись з молодиками, які не можуть дати собі раду.

Але…

Увага, "правильне" … запитання

"Встановлено, - каже прокурор, - що головуючий суддя у вказаному кримінальному провадженні як на момент виходу до нарадчої кімнати, так й на момент наради суддів та оголошення вироку відповідно до наказу голови суду рахувався у відпустці".

Та апеляційний суд визнав, що дійсно, поставлене прокурором питання й є головним.

Й вирішив, що попри відсутність заборон у законі не має суддя у відпустці справи розглядати, не панське бо це діло, пани ж мають відпочивати та по курортах роз'їжджати. А оскільки суддя такого не розуміє, то вирок його слід скасувати, бо інакше - борони Боже - хтось ще від відпочинку відмовиться та до праці піде.

Таку позицію підтримали й "бродячі активісти", яких дуже обурило таке нехтування суддів прямою панською справою - відпочивати на курорті - та звернулись вони зі скаргою на таку ганебну поведінку.

Формальна відповідь.

На підтримку "праведного" обурення - не полінились - цілу концепцію аж на двох аркушах з додатками вивели.

Так, стверджується, що "Працівники, які перебувають у відпустці, у розумінні трудового законодавства не можуть вважатися такими, що виконують свої посадові обов'язки, в тому числі зі здійснення правосуддя".

Проте, доктринальне тлумачення поняття "час відпочинку" зводиться до того, що таким є час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовувати його на власний розсуд, тобто - протягом цього періоду працівник лише не зобов'язаний, але не позбавлений права виконувати свої трудові обов'язки.

До того ж, висновок про те, що особа, яка фактично працює, не може вважатись такою, що виконує трудові обов'язки, прямо суперечить сталій судовій практиці, яка доводить, що виконання посадових обов'язків пов'язується із їх фактичним виконанням, але - не з документальним оформленням трудових відносин /як то - виданням відповідних наказів, зокрема - про відпустку/.

Так, відповідно до роз'яснень, що містяться у Постанові № 9 від 06 листопада 1992 року /з послідуючими змінами/ Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів":

"Фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи відома власника або уповноваженого ним органу" /пункт 7/.

"Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою" /пункт 12/.

До того ж, забулися, що зі змісту Закону України "Про судоустрій та статус суддів" вбачається, що статус судді, хоча частково й включає, але є ширшим за трудові відносини, а обов'язки судді трудовими не вичерпується. На таке вказує, зокрема, та обставина, що суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності й за вчинення дій поза межами трудових правовідносин /про що, на думку активістів, й йдеться у поданій скарзі. Остання обставина, окрім іншого, підтверджує вибірковість у використанні норм права та непослідовність позиції прихильників тези про те, що суддя не виконує свої обов'язки у період відпустки.

Далі, стверджується, ніби розгляд справ у період відпустки суперечить частині 1 статті 322 Кримінального Процесуального Кодексу України.

Проте, доктринальне тлумачення цієї норми зводиться до того, що вона передбачена законом не для обмеження часу розгляду справ, але - для забезпечення вимоги розгляду справи протягом розумного строку. При цьому, статті 28, 318 Кримінального Процесуального Кодексу України передбачають, що під розумним строком судового розгляду закон розуміє розгляд справи судом протягом часу, необхідного для виконання завдань судочинства; розумним вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій. Необхідність же відпочинку судді /зокрема - у відпустці/ вочевидь є суб'єктивним фактором.

До того ж, метою запровадження цієї норми, як свідчить її доктринальне тлумачення, є не запровадження перешкод у розгляді справи у вигляді відпочинку чи інших обставин, але навпаки - обмеження дії факторів, що можуть сприяти збільшенню строку розгляду кримінального провадження. Принагідно слід відзначити, що розгляд справи під час відпочинку судді, за згодою як самого судді, так й усіх інших учасників судового розгляду, такій меті відповідає повною мірою.

Також слід зазначити, що запроваджений статтею 322 Кримінального Процесуального Кодексу України принцип безперервності судового розгляду наразі вочевидь не сприйнятий судовою практикою, яка допускає та вважає за доцільне переривання судового розгляду однієї справи іншими справами без дотримання обмежень, встановлених у частині 2 цієї статті. Отже, посилання на цю норму, яка фактично не діє, є щонайменш некоректним.

Посилаються й на судову практику, а саме - на ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2015 року.

Але ці посилання не є релевантними, адже у них йдеться про випадок здійснення правосуддя в період перебування судді на лікарняному, тобто - не у час відпочинку, але - у період непрацездатності за умови наявності висновку компетентної посадової особи про його нездатність виконувати посадові обов'язки за станом здоров'я.

Посилаються й на норму частини 10 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Але, по-перше, ця норма, за її текстовою формою, стосується обмежень у виплаті певних частин суддівської винагороди, але - не обмежень у розгляді справ протягом певного періоду.

По-друге, з текстової форми цієї норми вбачається, що вона регулює випадки, коли суддя фактично не здійснює правосуддя, але - не випадки, коли суддя його фактично здійснює.

Підсумовуючи, цю норму можна витлумачити таким чином, що у разі, якщо суддя не здійснює правосуддя через відпустку, встановлені обмеження щодо виплати грошової винагороди не застосовуються. Але в будь-якому випадку, підстави для тлумачення цієї норми, як такої, що забороняє здійснювати правосуддя під час відпустки вочевидь є відсутніми.

Непотрібне запитання.

Відвертий правовий пуризм під час насадження тези про примат власних інтересів (зокрема - відпочинку) над функціями зі здійснення правосуддя та загальновідомі міркування його прихильників - фарисеїв - дають підстави стверджувати, що прихильники тези про те, що суддя не має права розглядати справи в період відпустки прогнозовано розмірковують так:

"Суддя для вчинення дій з розгляду справ має отримувати винагороду. У період відпустки він не отримує винагороду з передбаченого законом джерела, а отже - отримує її неправомірно. Неправомірно отримувати винагороду законом заборонено, отже - закон забороняє судді розглядати справи у період відпустки";

або ще так:

"Суддя у період відпустки, як не отримує винагороду, то перебуває поза робочим місцем. Розгляд справ поза робочим місцем є забороненим законом, отже - закон забороняє судді розглядати справи у період відпустки".

Але ці міркування зводяться лише до підміни частковостверджувального судження, судженням, яке є лише схожим за змістом, але насправді - загальностверджувальним. Отже, вони є лише цілковитою демагогією.

Каверзна відповідь.

То на що ж в дійсності обурились фарисеї?

Це зрозуміти не складно.

Так, з урахуванням уточнень, висловлених під час апеляційного розгляду скарги прокурора, її суть не може бути сприйнятою інакше, як твердження про те, що:

у разі, якщо б суддя підійшов до розгляду, маючи у пріоритеті власні інтереси над інтересами розгляду справи - то тоді й результат розгляду справи був би інакшим.

Та апеляційний суд своєю ухвалою, нажаль, таке твердження прокурора по-суті підтвердив та по суті констатував, що правильним є підхід до справи, за яким суддя, маючи у пріоритеті власні інтереси.

Отже:

- прокурор наполягає на розгляді поданих ним матеріалів суддею, який не має в пріоритеті інтереси судочинства;

- суд апеляційної інстанції вважає такий підхід до розгляду справи вірним;

- активісти ж наполягають на тому, що протилежний підхід до розгляду справ, а саме - підхід, що має природним наслідком встановлення істини - є дисциплінарним проступком.

Та таке у підсумку є нічим іншим, як зухвалим наступом на підхід до розгляду справ, що ґрунтується на доброчесності та сумлінному ставленні до справ.

Комусь кортить, щоб судді стали "не передовими людьми, але - чиновниками, спантеличеними п'ятнадцятим числом", однією з головних якостей яких є "цілковита байдужість до справи, якою вони займаються".

Та вживаються навмисні заходи задля того, щоб впровадити саме такі засади судочинства у суддівській спільноті.

Але запровадження саме таких засад призведе до інших результатів розгляду справ, а саме - таких, які будуть вкрай віддаленими від істини, а отже - не будуть справедливими.

Потрібне запитання.

То ж - чи є прийнятним те, що наслідком судоговоріння стане лише викривлення правди. Здається, що ні. Більше того - таке становище вочевидь знищує довіру до Суду та руйнує авторитет як судової влади в цілому, так й осіб, які у ній працюють.

То може, настав час зупинити наступ "заробітчан" від правосуддя та примусити їх поводити себе бодай скромніше, заради того, щоб істина, що дає життя тисячам людей, з території України не була вигнаною.

А їм - "заробітчанам" - пояснити, що не треба такого робити хоча б заради того, щоб не було знищене джерело їхнього прибутку від неробства - інше зрозуміти вони не здатні.

Читайте Резонанс у Facebook та підписуйтесь на наш канал у Telegram

photo_2020-10-20 10.09.03
Володимир Алєйніков Суддя Центрального районного суду міста Миколаєва