Олексій Бебель, для EconomistUA
З перших кроків відновлення незалежності України одним із основних, фундаментальних принципів створення правової держави було декларування захисту приватної власності.
І це не дивно, оскільки радянська влада з моменту захоплення території України це право не лише заперечувала, а й грубо порушувала. Натомість вказувалося на існування такої собі «особистої» власності, але й це «право» було надто обмежене та оточене цілою низкою умовностей.
Утім, на відміну від багатьох східноєвропейських держав колишнього радянського блоку та країн Балтії, в Україні не було проведено реституції, а отже, колишні власники та їх спадкоємці (навіть громадяни України), яких радянський режим незаконно позбавив будинків, квартир та земельних ділянок, так й не відновили свого права.
Натомість було проведено приватизацію державного та комунального майна.
Чи вважати такий підхід справедливим, чи не вважати – на сьогодні, на мій погляд, справа марна, якщо не небезпечна. Пройшло забагато часу і знову збуджувати питання перерозподілу власності – це займатися тією ж експропріацією, але вже під іншими гаслами.
Однак можна провести декомунізацію, скидаючи пам’ятники, перейменовуючи вулиці, села, міста чи цілі області, але донести до свідомості самоцінності принципу непорушності власності, то справа набагато тяжча. Бо ж в деяких випадках наполегливість у відібранні у добросовісного власника майна, набутого багато-багато років тому, більше схожа на «обобщєствлєніє» у стилі «комісаров в пильних шлємах», аніж на відновлення справедливості.
Дійсно, якщо ми прискіпливо, «до літери», розглянемо приватизацію, що відбувалася у дев’яностих та нульових, то прикладів несправедливого чи навіть незаконного відчуження об’єктів нерухомості або земельних ділянок знайдемо немало.
Та чи потрібно повертатися до цього через десять чи навіть двадцять років після закріплення за громадянином права власності, особливо, якщо він викупив майно навіть не у другого в ланцюгу перепродаж власника?
Чи не для того Цивільним кодексом України визначено строк позовної давності? Чи не тому Європейський суд з прав людини багато разів звертав увагу на питання захисту саме цього права людини?
Тим більш, що забираючи його під видом піклування про інтереси держави, у деяких посадовців може виникнути (якщо це взагалі не справжня мета «відновлення справедливості») бажання «перерозподілу» в інтересах «хороших» власників (себто наближених осіб).
Останні кілька років у пресі з’являються повідомлення, що судовим рішенням витребувано у власника будинок чи земельну ділянку, якими він відкрито володів дуже багато років.
Великі можливості для цього надала постанова Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16 у якій зазначено, що положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються.
Тобто, у разі придбання, скажімо, років десять-п’ятнадцять тому у власника, що мав усі документи, об’єкту нерухомості чи земельної ділянки, у Вас, шановні читачі, його можна відібрати будь-коли, якщо орган влади чи орган місцевого самоврядування надасть документи, які підтвердять, що попередній власник (ще краще – перший з кількох попередніх власників) заволодів їм не з їхньої волі.
Наприклад, його передано за рішенням суду, що потім було скасовано, або продано чи передано новому власнику з порушенням закону.
Отже, придбав, зробив ремонт чи збудував щось, і ось тобі «приємна» новина: вже більше не господар і шукай того, хто тобі це майно хтозна-коли продав.
Але справа у тім, що той же Верховний Суд України уже після цього багато разів визнавав, що таки позовна давність має застосовуватися. Та й як інакше!
Якщо чітко йти за такою логікою, то потрібно почати переглядати право власності на об’єкти нерухомого і рухомого майна, земельні ділянки, що були відібрані тоталітарним режимом у 1919-1920 роках та пізніше. Тобто, знову ж таки, підходити до реституції.
Та не усі згодні з позовною давністю!
До вирішення цієї «проблеми» (тобто неможливості повернути майно, що вибуло з володіння багато-багато років тому) почали долучатися законодавці.
І ось ми бачимо, що у Верховній Раді України зареєстровано проект зміни до Цивільного кодексу України (реєстраційний номер 4521), а саме пропонується доповнити статтю 268 пунктом четвертим частини першої такого змісту: «4) на вимогу про визнання незаконним та застосування наслідків визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право на природні об’єкти права власності Українського народу та об’єкти, вилучені з обороту або обмежені в обороті».
Поясню, народні депутати України – автори законопроекту пропонують, щоб на такі випадки взагалі не розповсюджувався строк позовної давності.
Якщо цю поправку буде прийнято та вона набере законної сили, то можете собі уявити який простір розкривається для перегляду права власності чи навіть права користування!
Утім не лише щодо вказаних об’єктів є бажання «спростити процедуру».
Зокрема, у Верховній Раді України зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань удосконалення системи охорони культурної спадщини» (реєстраційний номер 8202).
Мета цього проекту, а саме – бажання навести лад із збереженням об’єктів культурної спадщини від недбалого використання та руйнування, нібито й добра.
Утім, чи можливо цьому сприяти запропонованими у проекті заходами?
Абзац перший частини першої статті 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» пропонується викласти у такій редакції: «Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки, щойно виявленого об’єкту культурної спадщини (їх частин) їм загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам’ятки, щойно виявленого об’єкту культурної спадщини (їх частин) відповідне попередження».
Все добре? Так, вважаю, що пропозиція цілком слушна. Але!
Далі у проекті міститься пропозиція доповнити цю ж частину статті 21 даного Закону абзацами другим-шостим такого змісту:
«Разом з попередженням відповідний орган охорони культурної спадщини направляє договір про викуп пам’ятки, щойно виявленого об’єкту культурної спадщини (їх частин). Підставою для укладення такого договору є рішення відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування про умови такого викупу, його викупну вартість та джерела фінансування такого викупу.
Вказане попередження вважається належним чином врученим, якщо воно надіслано за адресою (місцезнаходженням) власника об’єкту культурної спадщини рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручено такому власнику (його представнику).
Вказане попередження вважається надісланим (врученим) фізичній особі – власнику, якщо його вручено їй особисто чи її представникові, надіслано на адресу за місцем проживання або останнього відомого місцезнаходження фізичної особи з повідомленням про вручення.
У разі коли пошта не може вручити власнику попередження через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб власника, їх відмову прийняти таке попередження, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) власника об’єкту культурної спадщини або з інших причин, податкове попередження вважається врученим власнику у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення.
Вказане попередження вважається надісланим (врученим) власнику об’єктів культурної спадщини – нерезиденту, якщо його надіслано за адресою цього об’єкту культурної спадщини».
«Перекладемо» цю норму з мови правової на звичайну.
Отже, Ви, шановний читач, стали власником об’єкту культурної спадщини, але з її ремонтом чи реставрацією виникає маса труднощів, оскільки чинним законодавством передбачено, що просто так самому чи найнятою власником компанією зробити цього не можна.
І от Ви, як власник, б’єтеся, щоб дали дозвіл на проведення ремонтних робіт та реставрацію, але його одержати не можете. Причини можуть бути, звісно, як об’єктивні, так й суб’єктивні.
Наприклад, на нього уже хтось «поклав око» і залишається лише «врятувати культурну спадщину».
Саме тоді вступають в дію запропоновані норми. Вам надсилають договір, у якому вказують, що викуп об’єкта права власності відбуватиметься десять років рівними частинами. При цьому, оцінка його, тобто викупна вартість, буде вказана самим «покупцем»!
І головне направити ці папери потрібно за місцем Вашої реєстрації, чи місцем останньої відомої (!!!) реєстрації, а там читав чи не читав – справа твоя!
При цьому, якщо викупати буде держава, то порядок встановлює Уряд, а от порядок викупу пам’ятки щойно виявленого об’єкту культурної спадщини (їх частини), що переходить у власність територіальної громади міста, села, селища, за цим проектом має встановлювати відповідний орган місцевого самоврядування.
Та до кожного такого «об’єкту культурної спадщини» можна буде кожного разу новий порядок приймати! Тут головне щоб дорого не вийшло.
Тим більш законопроект дає можливість максимально зменшувати ціну, оскільки у ньому вказано, що викупна ціна пам’ятки зменшується на розмір шкоди, завданої пам’ятці незаконними діями власника або інших осіб, на суму податків (зборів), заборгованості по комунальним платежам та на суму витрат, пов’язаних з укладенням договору про викуп об’єктів культурної спадщини (оцінка, реєстрація тощо).
Разом з тим запропонована схема «порятунку» навіть не передбачає попереднього судового рішення! От визначили, що «руйнує» і заходилися викупати.
Для кращої ж стимуляції власника позбутися такого об’єкта пропонується ввести чималенькі штрафи, а на додачу ще й кримінальну відповідальність!
Водночас треба зауважити, що чинний порядок визначення приналежності певної споруди до числа таких об’єктів є, з одного боку, досить унормованим, але з іншого – маса запитань, починаючи з кола установ, що задіяні у цьому процесі, та завершуючи визначенням предмету охорони.
Ураховуючи ж наші реалії та такі права органів місцевого самоврядування, я не здивуюсь, що приміщення якогось невідремонтованого гастроному, побудованого на початку 70-х, візьмуть та й визнають «щойно виявленим об’єктом культурної спадщини». Головне, щоб у хорошому місці був і комусь «недорого» потім дістався.
А, вибачаюсь, куди ж тоді «подіти» положення Конституції України, що є, нагадаю, нормами прямої дії?
Так, дійсно, стаття 66 Конституції України передбачає, що кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду культурній спадщині та відшкодовувати завдані ним збитки.
Але ж існує ще й частина третя статті 13 Конституції України, яка каже, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.
При цьому стаття 55 Конституції України визначає, що права і свободи громадянина захищаються судом.
Саме тому стаття 352 Цивільного кодексу України чітко регулює порядок викупу пам’ятки культурної спадщини, а саме: «Якщо власник пам’ятки культурної спадщини не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп».
При цьому викупна ціна пам’ятки культурної спадщини визначається за згодою сторін, а в разі спору – судом.
При нормально виписаній нормі не потрібно буде потім за порушення права власності в ЄСПЛ черговий раз червоніти, виплачувати компенсацію і повертати майно назад.
