28 березень 2024, Четвер, 14:19

Час збирати каміння

22 Квітня 2019г.
50918

Справедливість, рівноправ’я та свобода слова – це базові арки, що підтримують так би мовити правовий дах держави. Утім у нашій країні, на превеликий жаль, ці арки постійно намагалися чи то послабити, чи замінити принципом політичної та власне особистої (для певних персон чи груп) доцільності. Особливо кричуще даний принцип порушувався у останні роки, коли вперше в Україні з’явилися люди нібито другого сорту, такі собі нові «вороги народу» с «поражєнієм в правах».

При цьому їх до широкого загалу не допускали і ці теми для чесного обговорення були закриті. Замість дискусії відбувалася маніпуляція свідомістю групою людей, котрі своє достатньо викривлене бачення реальності подавали як непогрішну істину.

Однак рано чи пізно за порушення базових принципів права потрібно буде відповісти, і не лише в політичному плані у виді необрання на певні посади, або відставки з Уряду, або звільнення із держслужби.

Отже, люстрація. Я сам про неї писав і багато інших правників висвітлювали дане питання. Утім від очільників держави, або чиновників вищого рівня можна було почути лише панегірики цьому, з дозволу сказати, «очищенню». Більш того, вони, як зокрема Міністр юстиції України Павло Петренко чи його колишня підлегла Тетяна Козаченко, захищали цю люстрацію як величезне надбання демократії, її скасування оцінювали виключно як «реванш», а людей щодо яких вона застосована, остання глузливо іменувала «дуже вузьким колом людей» «якісь 5 тисяч з 300 тисяч чиновників», а Павло Петренко в інтерв’ю казав, що не потрібно боятися, що люстрація звершилася, оскільки ті, хто підпав під її дію будуть мати записи, а, отже, при проведенні конкурсу і через 10 років… ну, ви розумієте.

Попри це Європейський суд з прав людини все приймає та приймає до розгляду звернення отієї «купки» та уже напевно дуже скоро буде оголошено перші рішення, і чомусь я впевнений, що вони будуть не на користь української влади (точніше можна констатувати – колишньої влади).

Цьому «завдячує» напрочуд цікава позиція Конституційного Суду України, котрий уже скоро як 5 років не винесе вердикту про конституційність чи неконституційність люстрації. У засобах масової інформації час від часу з’являлися нібито проекти рішення і записні люстратори відразу зчиняли ґвалт про той же таки «реванш» і відразу питання знімалося з порядку денного.

Зрозуміло, що визнати Закон про люстрацію таким, що відповідає Конституції України, не можна, як його не крути. Особливо враховуючи, що він у самому тексті сам собі суперечить. Для будь-якого юриста це річ очевидна. Як й очевидним було те, що застосувати його норми про перебування особи у 2010 – 2014 роках на певних посадах має поєднуватися з наявністю ознак сприяння узурпації влади, участі у підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Фактично реалізація очищення влади мала б проходити у судовому порядку та за наявності чітких фактів, а коло осіб, які мали проходити відповідну перевірку, не обмежувалося лише певними посадовцями, особливо з огляду на таку ознаку, як наявність протиправного порушення прав і свобод людини.

Утім цей Закон було прийнято Верховною Радою України, незважаючи на його пряму невідповідність Основному Закону України підписано Главою держави, а потім широко застосовано.

З огляду на це застосування я й хочу подискутувати про цілком вірогідні наслідки п’ятирічного існування цього Закону.

Перш за все давайте подивимося не лише на норми Конституції України, а й на міжнародні зобов’язання, що наша держава брала на себе. Можливо, що гіганта правової думки, які обстоювали люстрацію у існуючому виді, їх не читали, але будучи посадовцями, а особливо маючи диплом юриста, мали б хоч чути про їх існування.

Отже, почну із частини 2 статті 21 Загальної декларації прав людини, яка чинна ще з 1948 року. Там чітко вказано, що кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні.

Наступний документ. Пункт с) статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (до речі ратифікований Україною ще у 1973 року). Згідно з цим Пактом кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.

І на додачу ще один міжнародний документ. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Україною в 1997 році). Нею передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Це далеко не повний перелік усіх порушених норм. Але достатньо й цього.

Як легко здогадатися, українські чиновники зігнорували дані міжнародні зобов’язання нашої держави, створивши умови для відсутності рівного доступу до державної служби частині громадян, а також «заморозивши» в судах на довгі п’ять років розгляд маси позовних заяв, поданих «люстрованими» співвітчизниками.

Проте це не просто ігнорування. Тут є дещо більше, оскільки ратифікований Україною міжнародний договір (пакт, конвенція тощо) має силу закону.

Отже, у країні штучно створено групу людей, яка без рішення суду обмежена у своїх правах. Це свого роду «апартеїд», але не у расовому, а політичному сенсі. Тобто громадяни України нібито рівні у своїх правах, але є кілька тисяч менш рівніших.

То ж давайте уважно почитаємо вимоги статті 161 Кримінального кодексу України. Приведу її текст повністю.

Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками

  1. Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками — караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
  2. Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, — караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
  3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

А тепер наведу витяг з наукового коментаря до цієї статті (взято перший, що потрапив під руку, але вони всі дуже схожі – сайт «Юридичні послуги Online»).

Отже, основним безпосереднім об’єктом злочину є рівність громадян у їх конституційних правах та рівність їх перед законом як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина. Факультативними додатковими об’єктами можуть бути честь і гідність особи, її життя, здоров’я, власність.

З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у формі прямого чи непрямого обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Пряме чи непряме обмеження прав громадян проявляється у будь-яких дискримінаційних діях, що позбавляють громадян можливості повністю використовувати свої конституційні та інші права.

Таке обмеження може стосуватися будь-яких прав, якими громадянин наділений за законом, зокрема права на участь в управлінні державними справами, судовий захист тощо.

Пряме обмеження прав передбачає відкритий характер дій винного щодо дискримінації прав громадянина за вказаними ознаками.

Непряме обмеження прав передбачає обмеження прав громадян під надуманими або завуальованими приводами, які маскують собою дійсну позицію стосовно тих чи інших громадян за переліченими у ч. 1 ст. 161 ознаками.

Встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян передбачає встановлення, у т.ч. нормативно-правовими актами чи рішеннями окремих службових осіб, вигод чи переваг у громадсько-політичній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, у правовому захисті, у вирішенні житлових та інших питань тощо за вказаними ознаками.

Цей злочин є закінченим з моменту фактичного обмеження прав громадян за описаними вище ознаками.

Цитування, шановні читачі, завершено.

Нічого Вам не нагадують ці дії відносно застосування люстрації?

Як на мене, то, що не фраза – усе в ціль.

Однак, мені здається питання відповідальності тих, хто незаконно видавав накази про звільнення громадян із займаних посад на підставі люстрації, не є вичерпним.

Даний Закон, якщо вдуматися, має більш серйозні наслідки.

Отже, починаючи з кінця 2014 – початку 2015 років у країні проведено масу конкурсів на зайняття різних посад починаючи від Директора НАБУ, Спеціального антикорупційного прокурора та їх підлеглих, керівництва і апарату ДБР, керівництва та апарату органів податкової та митної служб, інших органів влади і державного контролю, правоохоронних органів.

У всіх випадках умови конкурсу передбачали неможливість брати в них участь тим, хто підпадає під дію Закону України «Про очищення влади», а отже, на тих, хто був «люстрований» автоматично поширюються ці обмеження.

Таким чином потрібно зрозуміти, що стаття 161 Кримінального кодексу України і у цьому випадку може мати своє застосування. Утім, як я казав, не це головне.

Головне те, що будь який громадянин, який попав під дію цього Закону, після визнання його порушених прав має право звернутися до суду, щоб визнати результати відповідного конкурсу (конкурсів) незаконними.

Усе дуже просто – він не міг скористатися своїм правом брати участь у конкурсі, оскільки його документи навіть не розглядатимуться, бо ж він «люстрований».

Отже, виникає цілком справедлива можливість «помножити на нуль» усі їх результати і призначити конкурси по-новій.

Я вже не кажу скільки коштів з бюджету за вимушений прогул та компенсацій за рішеннями Європейського суду з прав людини мусять сплатити платники податків. Але то вже інша історія та інші статті Кримінального кодексу України.

Джерело: EconomistUA

НА РОЗГЛЯДІ ЄСПЛ НЕ МЕНШЕ 122 ПОЗОВІВ СТОСОВНО УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮСТРАЦІЇ

9
Олексій Бебель Аналітик «Kyivstratpro», адвокат, голова Адвокатського об’єднання «Бебель, Демура і партнери»