На цьому тижні має пройти тестування працівників органів прокуратури, яке за словами (сумніваюся, що на думку) авторів цього дійства має призвести до тотального очищення та відбору самих кращих.
Як кажуть: поживемо – побачимо. Тим більш, що надання правильних відповідей на понад 6 тисяч питань не може свідчити більш ні про що, як про гарну пам’ять людини та певні математичні здібності.
Але ж за останні роки ми звикли, що не одними тестами визначається здатність працювати у правоохоронних органах, прокуратурі чи суді. Не менш, а точніше більш важливу роль відіграє співбесіда з атестаційними комісіями, які формуються у тому числі за участі певних осіб, які за звичаєм іменуються представниками громадськості, громадськими активістами чи просто активістами.
При цьому ті, хто служать державі, мають велику кількість обмежень, з яких публічне декларування є далеко не найбільшим, та при цьому вже багато років поспіль піддаються не лише критиці (це правильно і вони на це заслуговують), але й відвертому шельмуванню та обливанню брудом.
На відміну від них, щодо активістів (буду використовувати це слово, хоча його правильніше писати в лапках) створюють чи намагаються створювати ореол майже святості. Навіть введення на певний час декларування доходів активістів, що борються з корупцією (ще одні великі лапки), викликало шквал істерики.
Будемо відвертими, що упродовж останніх років мало хто мешкаючи в Україні, а не з-за кордону, публічно наважувався з прикладами і навіть цифрами в руках розвінчувати цей міф. З журналістів, що писали таку правду, мені у першу чергу згадується Володимир Бойко.
Тим більш не торкалися цієї когорти людей державні органи, а навпаки послуговувалися їх досить спірними можливостями. Це урешті-решт призвело до того, що власне державний апарат почав боятися їх, або у кращому випадку аж занадто зважати на їх думку.
З огляду на це хочеться тверезо розібратися з тим, що є насправді, та подумати над тим, як дійсно має формуватися громадянське суспільство.
Отже, розпочнемо з сухих цифр, щоби точно визначити хто і кого насправді представляє.
Статистики на сьогодні у відкритому доступі я не знайшов. Тож доведеться послуговуватися офіційними даними Державної служби статистики України «Діяльність громадських організацій в Україні у 2017 році». Тим більш не думаю, що за ці два роки щось кардинально змінилося.
Отже, на кінець 2017 року в Україні членами громадських організацій було 19,9 млн. чоловік. Цифра дійсно вражаюча з огляду на масову еміграцію та наявність окупованих територій, які зрозуміло враховуватися не могли.
Надходження грошових коштів цих організацій становили 7,2 млрд. гривень, з яких 194 млн. грн. – надходження з Державного бюджету України, 249,8 млн. грн. – з місцевих бюджетів. Більше 1 млрд. грн. надали громадським організаціям підприємства та організації України та (увага!) 2,3 млрд. грн. надійшло від нерезидентів.
Ще понад 1 млрд. грн. отримали ці організації від господарської діяльності підприємств, що ними засновані, а також майже 1,2 млрд. грн. становлять якісь інші надходження.
При цьому кількість сплачених членських внесків за рік становила лише 720 млн. грн. та ще 340 млн. грн. сплачено громадянами у виді благодійних внесків.
Отже, ми бачимо, що середній річний членський внесок становив аж 36 гривень. Та й то слід брати до уваги, що половину членських внесків сплачено в місті Києві де зареєстровано 12,2 млн. членів громадських організацій.
Водночас цікавою є пропорція (точніше – диспропорція) між кількістю членських внесків та надходженнями від нерезидентів в окремих регіонах держави.
На першому місці столиця. У місті Києві у 2017 році від членів громадських організацій надійшло близько 352 млн. грн. членських внесків, а від нерезидентів – понад 1 млрд. грн. благодійних внесків.
У Чернігівській області проти 2,8 млн. грн. членських внесків громадськими організаціями одержано від нерезидентів 13 млн. грн., у Чернівецькій області 6 млн. грн. членських внесків проти 24 млн. грн. сплачених нерезидентами, у Харківській області 64 млн. грн. членських внесків проти 223 млн. грн. від нерезидентів, а у Одеській області 78 млн. грн. членських внесків проти 266 млн. грн., що надійшли від нерезидентів.
При цьому в Закарпатській області на 10,9 млн. грн. членських внесків припадає 282,4 млн. грн. благодійних внесків, зроблених нерезидентами.
З одержаних громадськими організаціями 7,2 млрд. грн. за 2017 рік витрачено 6,3 млрд. грн., з яких на оплату праці 1,1 млрд. грн. та близько 1,9 млрд. грн. на благодійну діяльність.
Натомість оплата різного роду послуг вартувала громадським організаціям 1,6 млрд. гривень.
У цьому контексті: членство у громадських організаціях та їх фінансування – досить цікава динаміка.
Порівняно з 2014 року кількість членів громадських організацій значно скоротилася (з понад 27 млн. до 19,9 млн. чоловік). Натомість сума надходжень громадських організацій зросла з 4,1 млрд. грн. до 7,27 млрд. гривень.
Також у відкритому доступі на сайті Державної служби статистики України є деякі дані за 2018 рік.
Отже, у 2018 році громадські організації нараховували 19 млн. чоловік, з яких майже 5,8 млн. членів зареєстровано у керівних органах.
Їхні доходи за минулий рік становили 7,35 млрд. грн., з яких 795,5 млн. гривень – членські внески та 2,5 млрд. грн. – благодійні пожертви від нерезидентів. З бюджетів усіх рівнів громадським організаціям надійшло 566 млн. гривень.
Водночас з 6,7 млрд. грн. минулорічних витрат громадських організацій на оплату праці сплачено майже 1,3 млрд. грн., а на благодійні цілі – 1,9 млрд. гривень та на послуги – близько 1,7 млрд. гривень.
Отже, середній річний (!!!) розмір членських внесків зріс аж до 42 грн., тобто на 6 грн., тоді як благодійні внески від нерезидентів збільшилися на 1,5 млрд. гривень.
Таким чином можна дійти висновку, що діяльність громадських організацій (зрозуміло, що це оцінка «взагалі», оскільки окремо вони схожими не будуть) є аж ніяк не самодостатньою та великою мірою залежить від бюджетних коштів, а особливо – від благодійних внесків нерезидентів.
Проте спочатку звернемося до визначень, які надає Закон України «Про громадські об’єднання».
Отже, громадське об’єднання – це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.
Громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.
Громадська організація – це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи, а громадська спілка – це громадське об’єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.
Таким чином йдеться про добровільне об’єднання певних громадян. Тож напевно коли хтось для чогось об’єднується, то він має тверезо оцінювати свої сили і можливості (у тому числі й матеріальні) для реалізації поставленої мети.
Чому в такому разі платники податків, які тією чи іншою мірою не погоджуються з метою певної громадської організації, мають за рахунок своїх податків фінансувати її діяльність та власне існування?
Однак йдемо далі.
Чергова вимога профільного Закону вказує, що утворення і діяльність громадських об’єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки, забороняються.
От тепер я хочу звернутися до діяльності громадської організації «Громадський люстраційний комітет».
Створено цю ГО у жовтні 2014 року. Статут громадської організації підписано вісьмома громадянами серед яких такі знані, як Єгор Соболєв, Тетяна Козаченко та Карл Волох.
Відповідно до вимог цього Статуту громадська організація «Громадський люстраційний комітет» до основних напрямів діяльності для досягнення своєї мети зокрема відносить такі:
1. Сприяння утвердженню в суспільстві верховенства права;
2. Визначення основних люстраційних критеріїв щодо сприяння очищення органів судової влади, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб;
3. Проведення аналізу діяльності осіб, які займають посади в органах державного апарату або судової влади, або кандидатів на такі посади на відповідність їх люстраційним критеріям;
4. Підготовка висновків, оприлюднення таких висновків про сумісність та/або несумісність певних осіб, на зайняття посад в органах державного апарату або судової влади, висвітлення громадської думки щодо таких суб’єктів, їх діяльності, інформації, що має значення на предмет відповідності та доцільності зайняття ними посад та виконання владних повноважень.
До речі, у Статуті я не віднайшов пункту про те, що дана громадська організація має на меті боротьбу з корупцією, але чому це важливо буде нижче. Поки просто запам’ятаємо.
При цьому подаючи у жовтні 2016 року документи на ім’я Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Козякова С.Ю. для участі у зборах громадських об’єднань з метою створення Громадської ради доброчесності долучено крім копії Статуту інші документи (режим відкритого доступу).
Серед них рекомендаційний лист Керівника Проекту USAID «Справедливе правосуддя» Девіда Вона (Вих. № 161017/02 від 29 вересня 2016 року).
У цьому листі вказано, що «громадська організація «Громадський люстраційний комітет» протягом 2015 – 2016 років виконувала грантовий проект «Участь громадськості у процедурах люстрації як запорука ефективного очищення влади в Україні» за підтримки Проекту «Справедливе правосуддя» Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета грантового проекту – підвищення спроможності, обізнаності та навичок громадськості для здійснення моніторингу процесів перевірки та люстрації».
Далі долучено біографію голови ради громадської організації «Громадський люстраційний комітет» Дрік Олександри Миколаївни, до якої включено основні, з дозволу сказати, досягнення цієї ГО.
Серед них вказано такі (пишу мовою оригіналу, оскільки вона й правник за фахом. Хто правник, той зрозуміє в чому краса стилю):
1) «…організація займалася розробкою Закону «Про очищення влади», добилась його ухвалення парламентом та підписання Президентом».;
2) «взяли участь у роз’ясненні люстрації Венеціанській комісії, яка в результаті визнала право України її проводити»;
3) «не допустили скасування люстрації через Конституційний суд»;
4) «відкрили власний Люстраційний реєстр, в якому на сьогодні більше 2 500 осіб»;
5) «склали список «ТОП-50» недолюстрованих і домоглися звільнення 47 осіб з цього списку».
На цьому зупинюся, хоча можна й продовжити. Принаймні раджу ознайомитися з брошурою «Рік люстрації в Україні: історія перемог та саботажу».
У листопаді 2018 році громадська організація «Громадський люстраційний комітет» знову подала до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України заяву про участь у зборах громадських об’єднань з метою створення Громадської ради доброчесності (режим відкритого доступу).
До заяви долучено копію Статуту в оновленій редакції від 26.09.2016. У цьому Статуті знову ж таки відсутні дані про те, що метою діяльності даної громадської організації є боротьба з корупцією.
До заяви також долучено копію брошури «Звіт про результати моніторингу виконання Законів України «Про очищення влади» та «Про відновлення довіри до судової влади». На титульній сторінці брошури віддруковано два знаки: USAID та громадська організація «Громадський люстраційний комітет».
Раджу ознайомитися з цим текстом.
Зокрема про органи прокуратури (сторінки 43 – 45) вказано конкретні прізвища, ім’я та по-батькові працівників, яких на думку авторів мали б звільнити з органів прокуратури чи їх звільнили запізно, а також дано оцінку стану ведення особових справ заступника Генерального прокурора України – Головного військового прокурора Матіоса А.В. та керівника Київської місцевої прокуратури № 5 Справедливого Д.О.
На сторінці 65 дається оцінка рішенням судів, що набрали законної сили. Зокрема, вказано, що: «…однак показовим є не тільки необґрунтовані рішення судів про заборону звільняти, визнання такими, що не відповідають критеріям люстрації тощо, але й відсутність належної реакції з боку державних органів».
Вони наводять на їх погляд незаконні судові рішення щодо працівників органів прокуратури Валендюка О.С., Остафійчука Г.В., Єрхової Л.В. та інших.
Далі ця громадська організація долучає рекомендаційний лист Керівника Проекту USAID «Нове правосуддя» Девіда Майкла Вона (Вих. № 181108/14 від 08 листопада 2018 року), з якого можна дізнатися, що ця громадська організація у 2017 році виконувала грантовий проект № 02-NJP-03-2107 «Моніторинг ефективності процедур перевірки суддів та люстрації державних службовців», реалізований за підтримки Проекту USAID «Нове правосуддя».
У квітні 2019 року громадська організація «Громадський люстраційний комітет» висунула свого члена Іванова Сергія Володимировича для участі в конкурсі з формування складу Ради громадського контролю при ДБР (режим вільного доступу).
До витягу з протоколу про це долучено копію Статуту і знову ж таки там не вказано, що громадська організація «Громадський люстраційний комітет» здійснює боротьбу з корупцією.
Читач може запитати: що це я так звертаю увагу, що в Статуті не передбачено боротьбу з корупцією? Що з того?
А ось до чого.
Пунктом 5 Положення про порядок формування Ради громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України, затвердженого Указом Президента України від 15.05.2015 № 272/2015, передбачено, що кандидатури для участі в конкурсі з формування складу Ради громадського контролю подаються громадськими об’єднаннями, статутна діяльність яких пов’язана із запобіганням та протидією корупції.
Однак за інформацією веб-порталу НАБУ (режим вільного доступу) до складу Ради громадського контролю входить представник громадської організації «Громадський люстраційний комітет» Козаченко Тетяна Анатоліївна.
Отакої!
Виходить, що приймаючи документи, у Національному антикорупційному бюро України Статуту громадської організації «Громадський люстраційний комітет» не читали? Чи можливо там вважають, що люстрація тотожна корупції? Чи ще є інший варіант?
Я вже не кажу про те, що відповідно до Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» положення про Раду громадського контролю та про порядок її формування затверджує Президент України.
А як же ж повноваження Глави держави, що виключно окреслені статтею 106 Конституції України, про що я вже раніше писав на шпальтах Резонансу?
Виходить так, що Законом передбачено повноваження Президента України, що відсутні у Конституції України.
Водночас саме Законом України «Про Національне антикорупційне бюро України» надано надзвичайно великі повноваження саме Раді громадського контролю, яка делегує своїх представників у тому числі й до складу конкурсної комісії, що приймає кандидатів на посади працівників НАБУ.
Та й у межах такої, з точки зору Основного Закону України сумнівної норми, до складу Ради приймається представник громадської організації статутна діяльність якої прямо не передбачає наявність такої мети, як запобігання та протидія корупції.
Утім облишу це. Дане питання не є головною метою мого аматорського дослідження.
Повернемося до того, що Закон України «Про громадські об’єднання» забороняє утворення і діяльність громадських об’єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на посягання на права і свободи людини.
Таким чином я задаю питання компетентним органам: Чи будуть вони реагувати на діяльність громадської організації «Громадський люстраційний комітет», яка протягом 2014 – 2019 років робила усе від неї залежне для розробки, прийняття та застосування Закону України «Про очищення влади», який згідно з рішенням Європейського суду з прав людини призвів до порушення прав і свобод людини?
До речі, а куди подівся сайт цієї громадської організації? У архіві Інтернету його залишки є, у тому числі й шматки їхнього реєстру осіб, які повинні бути люстровані чи вже люстровані.
Цей реєстр і мої особисті дані включав, не дивлячись на те, що з органів прокуратури я звільнився 03 грудня 2013 року і до мене цей нормативно-правовий акт ніколи не застосовувався. Як, до речі, й список працівників органів прокуратури на веб-порталі Міністерства юстиції України часів Петренка Павла Дмитровича, який не було передбачено навіть цим Законом України «Про очищення влади».
То ж питання знову таки (напевно уже до Державного бюро розслідувань): Чи буде дано правову оцінку діям службових осіб Генеральної прокуратури України та Міністерства юстиції України, які незаконно зібрали, передали та оприлюднили особисті дані громадян України, у тому числі стороннім особам?
Поки що зупинюсь.
